На одній із вечірок вона познайомилася з Артуром. Це був вродливий, впевнений у собі хлопець на дорогому чорному позашляховику. Він красиво залицявся, дарував розкішні букети, водив по кафе. Серце дівчини, яка ніколи не знала справжньої турботи, розтануло. Вона вже малювала у своїй уяві білу сукню та весілля. Артур був із “золотої молоді” — його батько обіймав високу посаду в обласному управлінні поліції, а мати працювала в міській адміністрації. Сирота вірила, що його впливові батьки приймуть її, попри те, що за душею в неї не було ні копійки.
Але час ішов, а знайомство з родиною Артур постійно відкладав. Він посилався на шалену зайнятість. Міля ніколи не могла до кінця зрозуміти, чим саме він займається: якісь розмиті поїздки, термінові нічні дзвінки, зустрічі з дивними людьми. Артур лише віджартовувався і казав, що їй, маленькій дівчинці, ще рано знати дорослі справи.
А потім у її скромну “гостинку” увірвалася поліція. Обшук, поняті, розкидані речі. Правоохоронці знайшли під ванною велику партію заборонених речовин.
Міля була шокована. Вона кричала, що це не її, що вона ніколи в житті не бачила цих пакунків. І тільки в кабінеті слідчого страшна правда почала доходити до неї. Артур просто використовував її квартиру як “перевалочний пункт”, безпечний склад для свого брудного бізнесу. Коли запахло смаженим, він зник. Його впливові батьки швидко включили всі свої зв’язки, щоб відмазати синочка. Усе обставили так, ніби саме Міля, бідна сирота з околиці, організувала зберігання та збут нелегальних препаратів.
Слідчі тиснули на неї, вимагали здати спільників, обіцяли менший термін за співпрацю. Але що вона могла розказати, якщо нічого не знала? Найстрашнішим ударом стало те, що Артур виступив у суді як свідок. Він дивився їй в очі і спокійно брехав, удаючи з себе шокованого хлопця, який нібито й гадки не мав про “темні справи” своєї дівчини.
Державний адвокат, якого їй призначили, навіть не намагався її захищати. Він просто відбував номер на засіданнях. Суддя швидко зачитав вирок: п’ять років колонії загального режиму.
Опинившись за ґратами, Міля втратила будь-яке бажання жити. Ошукана, розтоптана, оббріхана найріднішою людиною. Якби не підтримка однієї співкамерниці, Олени, невідомо, чим би все закінчилося. Олена сиділа за крадіжку, вдома на неї чекав маленький син із бабусею. Попри все, вона зберігала оптимізм і щодня втовкмачувала Мілі, що треба жити — жити на зло всім ворогам.
— От вийдеш, тоді й поквитаєшся, — казала Олена, заварюючи тюремний чай. — Помста — це страва, яку подають холодною.
Але Міля лише слабо хитала головою. Яка помста? Вона не вміла ненавидіти. Вона просто не уявляла, як витримає п’ять років у цій сірості.
А потім пролунала новина, що перевернула все. Міля дізналася, що вагітна. Тюремний лікар виявив це під час планового огляду і холодно запитав, чи буде вона залишати дитину.
— Буду! — твердо, без тіні сумніву відповіла Міля.
Це був промінчик світла в її темному царстві. Вона більше не була самотньою в цьому жорстокому світі брехні. Заради малюка вона була готова витримати все. З’явилася надія на умовно-дострокове звільнення або переведення до спеціальної колонії, де можна жити з дитиною. Документи на переведення почали оформлювати, але система працювала повільно. Бюрократична тяганина затягнулася аж до сорокового тижня вагітності. А коли її нарешті відправили етапом, на розбитих дорогах почалися перейми.
— Ви — моя рятівниця, Богдано Миколаївно, — прошепотіла Міля, завершуючи свою розповідь і витираючи сльози. — Дякую вам за все. Але мені так страшно… Що, як вони відправлять мене назад у стару колонію? Що буде з донечкою? Вони ж обіцяли нас не розлучати… Що мені робити?
— Мілочко… Я спробую тобі допомогти, — голос Богдани тремтів, вона ледве стримувала ридання. — Бідна моя дівчинко, скільки ж ти всього пережила… Не хвилюйся так сильно. Усе налагодиться. А зараз — спи. Тобі треба набиратися сил.
Лікарка тремтячою рукою ніжно погладила Мілю по сплутаному волоссю, різко підвелася і вибігла з палати в темний коридор, поки дівчина не встигла побачити, як з її очей градом котяться гарячі сльози.
Боже мій, як же Богдані хотілося кинутися до неї! Обійняти цю понівечену дівчинку, притиснути до своїх грудей і закрити собою від усього цього жорстокого світу. Так, це була її донька. Тепер вона знала це напевно, кожною клітинкою свого тіла. Але зізнаватися зараз було не можна. Її дитина і так пережила занадто багато зрад.