Кілька перехожих, які опинилися найближче до епіцентру подій, здавалося, перетворилися на кам’яні статуї. Вони завмерли, паралізовані первісним жахом. Хтось просто стояв як укопаний, механічно піднявши телефон, щоб знімати цю криваву сцену на відео, не здатний зробити жодного реального кроку на допомогу. І коли надія майже згасла, один-єдиний голос розірвав цей ганебний транс.
— Відпустіть її, мерзотники! — несамовито заволав молодий хлопець, зірвавшись із місця і кинувшись просто на нападників.
Бандити, явно не очікуючи раптового втручання та галасу, який міг привернути увагу патрулів, різко підняли голови. Вони коротко перезирнулися, миттєво оцінили ризики і наступної ж секунди кинулися навтьоки, швидко розчинившись у густій темряві міжбудинкового проїзду.
Останні сили залишили Олену. Вона більше не могла тримати власну вагу і важко впала на коліна поруч із військовим. Він лежав голиць, його очі закочувалися, дихання стало уривчастим і поверхневим.
Ігноруючи нестерпний біль, що розривав її власне тіло на шматки, вона знову притиснула обидві тремтячі руки до його рани. Її здавалося, що вона намагається втримати воду в решеті.
— Я тримаю вас, — ледве чутно прошепотіла вона. Світ навколо неї хитався і розпливався, наче в кривому дзеркалі. — Залишайтеся зі мною. Чуєте? Тільки не засинайте. Не смійте спати.
Десь дуже далеко, наче в іншому вимірі, почали вити сирени. Їхній звук ставав усе гучнішим, прорізаючи нічне повітря. Чиїсь кроки пролунали зовсім поруч. Хтось різко впав на коліна біля неї — це виявився колега-медик з іншої підстанції, який просто проїжджав повз у своїх справах. Його сильні, впевнені руки миттєво замінили її ослаблі долоні на грудях солдата.
— Ти дуже сильно поранена, — пролунав його голос. Він здавався Олені приглушеним і далеким, наче вона слухала його з-під товщі води. — Тримайся, дівчинко. Допомога вже тут.
Вона відчула, як її неймовірно обережно відтягують убік і опускають на холодний, посипаний дрібним гравієм асфальт. Чиїсь теплі руки підтримували її голову, а голос над вухом безперервно благав не заплющувати очі і не припиняти дихати. Олена перевела погляд угору. Нічне київське небо здавалося бездонним. Рідкісні зорі раптом розмилися у довгі, яскраві смуги світла, закрутилися у вирві, а потім усе це безслідно поглинула абсолютна, важка темрява.
Перше, що Олена змогла усвідомити, коли почала болісно виринати з глибокої порожнечі, було липке, нудотне тепло на власному боці. Її пальці неконтрольовано тремтіли дрібним дрожем, а кінцівки здавалися залитими свинцем — вона не могла поворухнути навіть мізинцем. Проте її мозок, попри хаос і біль, відчайдушно чіплявся за залишки реальності. Вона постійно повторювала про себе одну й ту саму коротку мантру: «Тільки не помирай. Не тут. Не зараз».
І найдивнішим було те, що ці думки стосувалися зовсім не її. Весь її паралізуючий, тваринний страх був повністю сконцентрований на тому невідомому військовому.
Вона спробувала закліпати, борючись із неймовірною, бетонною важкістю повік. Поле зору звузилося до вузької труби, крізь яку пробивалися хаотичні спалахи. Спалах: сліпуче кружляння червоних проблискових маячків швидкої. Спалах: уривчасті, напружені голоси колег, що вигукують короткі медичні терміни та команди. Спалах: різкий, до болю знайомий запах паленої автомобільної гуми, змішаний із концентрованим ароматом медичного спирту.
Вона не могла розібрати жодного окремого слова з того, що говорили навколо, але чітко відчувала сильний, жорсткий тиск бинтів, якими зараз тампонували її власні рани. Її тіло перетворилося на суцільну, пульсуючу карту болю. Час втратив своє значення — він став гумовим, розтягувався до нескінченності, а потім різко бив по оголених нервах. Коли їй нарешті вдалося зловити бодай якусь хитку подобу фокусу, вона зрозуміла, що лежить на ношах у салоні яскраво освітленого реанімобіля.
До її обличчя була щільно притиснута пластикова киснева маска, гумка якої боляче врізалася в шкіру. Лікар, обличчя якого здавалося розмитою плямою, схилився прямо над нею. Він ритмічно, наполегливо і дуже голосно повторював її ім’я, не даючи їй знову провалитися в темряву.
— Олено, Оленко, дивись на мене. Будь зі мною. Ми вже майже на місці. Тримайся.
Вона не могла вимовити ні слова у відповідь. У роті пересохло настільки, що язик здавався шматком наждачного паперу, а горло нестерпно пекло при кожному вдиху. Вона відчайдушно хотіла запитати лише про одне. Про солдата. Чи він живий? Чи витримало його серце? Чи вдалося тим бандитам утекти? Але все, на що був здатен її організм тієї миті, — це тихий, сповнений безмежного болю стогін, перш ніж густа чорна пелена знову забрала її у свої холодні обійми.