Тим часом асфальтований майданчик біля київського супермаркету перетворився на епіцентр контрольованого хаосу. Червоно-сині спалахи поліцейських мигалок химерно відбивалися у вітринах магазинів. Патрульні вже встигли обгородити місце злочину яскравою червоно-білою стрічкою, методично збираючи свідчення у перехожих, яких усе ще бив дрібний, нервовий дрож від пережитого шоку. Власник кіоску з вуличною їжею, блідий як стіна, тремтячими руками копіював для слідчих відео з камер зовнішнього спостереження.
Хоча більшість роззяв швидко розійшлася по своїх теплих домівках, один юнак залишився на місці. Це був студент місцевого університету на ім’я Богдан — той самий хлопець, чий відчайдушний крик зрештою і злякав нападників. З широко розплющеними від пережитого жаху очима, переминаючись з ноги на ногу, він плутано розповідав патрульним:
— Вона… вона просто кинулася прямо перед ним. Розумієте? Навіть не замислилася ні на мить, не відступила. Просто закрила його собою, як живим щитом. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного.
У салоні другої карети швидкої допомоги, що на шаленій швидкості мчала нічним містом до лікарні швидкої медичної допомоги (БСП) на лівому березі Києва, сержант Максим Іванчук перебував на межі між життям і смертю. Його свідомість то згасала, то поверталася короткими спалахами, але пальці лівої руки намертво, до побіління кісточок, вчепилися у клапоть закривавленої фліски, яка належала Олені. Військовий отримав множинні переломи ребер та критичні травми грудної клітки, але саме завдяки блискавичному втручанню дівчини та правильному, безжальному тиску на відкриті рани, його життєві показники почали повільно стабілізуватися.
Один із досвідчених парамедиків, налаштоввуючи крапельницю під тьмяним світлом салонних ламп, тихо, щоб не турбувати пацієнта, промовив до свого напарника:
— Якби ця дівчина не втрутилася саме тієї секунди… його б уже не було. Це сто відсотків. Без жодних варіантів. Вона витягла його з того світу голими руками.
У сліпучо-білому приймальному відділенні реанімації час пішов на секунди. Олену завезли першою, минаючи всі черги, надавши їй найвищий пріоритет — «червоний код» для пацієнтів із критичними травмами. Коли лікарі зрізали з неї залишки форми, стало зрозуміло: поранення виявилися значно важчими і глибшими, ніж спочатку припускали колеги на парковці. Вона прийняла на себе град нищівних ударів — у спину, плече, беззахисний бік, а також мала глибоку, рвану рану на верхній частині руки, де нападник розсік м’язи гострим металом.
Одне з її легень було небезпечно пробите, що вже спричинило стрімкий пневмоторакс — повітря заповнювало плевральну порожнину, не даючи їй дихати. Два ребра дали глибокі тріщини від жорстокого удару важким черевиком. Проте серед усього цього мороку сталося справжнє анатомічне диво: жодна з великих, життєво важливих артерій не була зачеплена. Бригада хірургів, змінивши закривавлені рукавички, працювала кілька годин поспіль, змагаючись зі смертю. Вони ювелірно зупинили внутрішню кровотечу, відновили герметичність легень та наклали десятки швів на пошматовану шкіру.
Дівчині знадобилося кілька термінових переливань крові. Вона провела дві найдовші, найважчі години в палаті інтенсивної терапії під пильним наглядом моніторів, перш ніж апаратура показала, що її стан дозволяє переведення до післяопераційної. Вона залишалася глибоко непритомною. Тим часом сонце почало невблаганно сходити над ранковим Києвом, фарбуючи холодні сірі стіни лікарняних корпусів у ніжні, блідо-рожеві кольори нового дня. У сусідній палаті, відгородженій лише тонкою стіною, стабілізувався стан Максима. Між нападами задушливого, нестерпного болю, коли знеболювальне переставало діяти, єдине, про що він марив і запитував, була вона.
— Та дівчина… медик… — хрипів він сухими губами, марно намагаючись підняти важку голову з подушки. — З нею все добре? Скажіть мені…
Але поки що ніхто з персоналу не наважувався дати йому остаточної відповіді. А тим часом в кабінетах районного управління поліції слідчі вже не спали всю ніч, ідентифікуючи обличчя підозрюваних. Завдяки чітким записам із камер спостереження супермаркету та детальним, емоційним свідченням Богдана, правоохоронці зібрали достатньо доказів. По всьому місту було оголошено терміновий план-перехоплення.
Нападників упізнали досить швидко. Це були не випадкові волоцюги, а члени місцевого організованого злочинного угруповання. Їхньою спеціалізацією було брудне мародерство та нахабне розкрадання безцінної волонтерської допомоги — зокрема дорогих дронів — зі складів тимчасового зберігання. Максим, хоч і був у відпустці після поранення, став їхньою мішенню зовсім не випадково. Кілька тижнів тому, перебуваючи у справах підрозділу біля логістичного хабу, він випадково став свідком їхньої тіньової “схеми” і, як справжній військовий, не змовчав, повідомивши про це компетентні органи. Помста криміналітету була ретельно спланованою, швидкою та жорстокою. Але в їхніх холодних розрахунках не було передбачено одного маленького фактора — Олени.
Того ж прохолодного ранку мати Олени, Марія, отримала той самий телефонний дзвінок, від якого назавжди зупиняється серце в кожних батьків.
— Ваша донька постраждала. Вона жива. Зараз вона в хірургії.
Цих кількох сухих слів вистачило, щоб світ Марії рухнув. Вона безсило випустила телефон із рук; апарат із гуркотом впав на кухонну плитку, а саму жінку почало бити великим дрожем. Її чоловік, Олександр, почувши звук, миттєво забіг на кухню і підхопив слухавку. Його голос, зазвичай впевнений і спокійний, зараз зрадницьки тремтів, коли він вимагав подробиць у незнайомця на іншому кінці дроту:
— У якій вона лікарні? Що саме трапилося з моєю дитиною?