— Ти просто не розумієш, синку. Це не лише можливість милуватися гарними краєвидами з високої кабіни. Це пекельно важка праця. Це безсонні ночі, замерзла солярка взимку, пробиті колеса в дощ і величезна матеріальна відповідальність. Та й дівчата таких затятих романтиків люблять рівно до першої довгої поїздки, коли тиждень дома не ночуєш. А потім ставлять ультиматум: обирай — або нормальна сім’я, або твоя вічна дорога. Тож мій тобі діл: іди, остепенися для початку, пусти коріння.
— Та я це все чудово розумію! — не здавався Микола, відчуваючи, як усередині закипає безсила злість.
— Але раз такий розумний і все розумієш, то йди, набирайся життєвого досвіду на менших машинах, заводь сім’ю. Років через десять прийдеш — тоді й поговоримо серйозно.
— Та як же я його наберуся, того вашого досвіду, якщо всі навколо міркують точнісінько як ви?! Якщо жодна душа не хоче дати мені бодай один шанс проявити себе?! — в повному відчаї вигукнув Микола.
Відповіддю йому була лише важка, байдужа тиша кабінету. Цей безглуздий діалог міг би тягнутися ще дуже довго, але хлопцеві стало абсолютно ясно, що ні до чого хорошого він тут не призведе.
І юнак пішов, дозволивши собі наостанок спересердя гучно грюкнути масивними дверима кабінету. Інші роботодавці, до яких він звертався пізніше, були не такими відвертими й говіркими, але думали, очевидно, точнісінько так само — відповідали сухими відмовами. Вакансії Микола шукав скрізь: годинами сидів у недорогих інтернет-кафе, а також користувався старим, перевіреним роками способом — через оголошення у спеціалізованих друкованих газетах.
Він скуповував їх цілими стосами щодня. А часом, підганяємий тривогою, і двічі навідувався до одного й того ж газетного кіоску на затишній вуличці київського Подолу, якщо зранку раптом не виявлялося свіжого номера потрібного йому видання з працевлаштування.
— Невже ви справді все це встигаєте читати? — не витримала й щиро здивувалася одного разу дівчина-продавчиня, простягаючи йому чергову стопку преси.
— Якщо чесно… то ні, — важко зітхнувши, несподівано відверто відгукнувся Микола.
І сам не розуміючи чому, раптом повідав цій абсолютно незнайомій дівчині по той бік скла про всі свої гіркі невдачі в пошуках справи всього життя. Лише в цей момент, промовляючи слова вголос, він гостро усвідомив, наскільки сильно потребував того, щоб просто комусь виговоритися. Але ділитися наболілим було катастрофічно ні з ким. Після випуску з дитбудинку всі його ровесники роз’їхалися хто куди: у кожного почалося своє, складне доросле життя. Старих надійних друзів майже не залишилося, а нових у цій постійній біганині за виживанням завести було просто ніде.
Хіба що старий вчитель Олексій Михайлович іноді телефонував та навідував свого колишнього вихованця. Та тільки йому Микола навряд чи колись наважився б чесно розповісти про свої суцільні провали. Він надто боявся, що наставник засмутиться такому життєвому повороту ще більше, ніж він сам. Адже літній чоловік так щиро вірив і переймався тим, щоб у хлопця все вийшло.
— Як це незвичайно, — тихо сказала дівчина, дуже уважно, не перебиваючи, вислухавши емоційну розповідь Миколи. — Вам неодмінно потрібно здійснити свою мрію! Зараз так нечасто зустрінеш молоду людину, яка хоче стати не черговим офісним менеджером, юристом чи економістом, а справжнім далекобійником. Це буде жахливо несправедливо, якщо у вас через якісь дурні правила нічого не вийде.
— Цей світ узагалі якась дуже несправедлива штука, — втомлено і з гіркотою відгукнувся Микола, ховаючи газети в потертий рюкзак.
— А от ви це залиште! — несподівано суворо, з ноткою виклику в голосі сказала вона, дивлячись йому просто у вічі. — Справедливість точно є, нехай ми не завжди можемо її одразу розгледіти. Зрештою, вона обов’язково переможе. Я чомусь дуже вірю, що у вас все вийде. Тож і ви повірте!
— Дякую вам… — Микола вперше за довгий час слабко, але щиро усміхнувся їй.