Відтоді вона почала щодня щиро цікавитися його пошуками, а він, неабияк натхненний такою увагою, взявся за справу ще активніше. Її непохитна віра ніби додала юнакові якихось небачених, прихованих сил. До того ж, Миколі страшенно не хотілося, щоб ця світла дівчина розчарувалася у своєму погляді на життя, який вона так влучно висловила однією короткою, але надзвичайно місткою фразою про справедливість.
Поступово їхні бесіди біля віконця кіоску почали торкатися й інших, більш особистих тем. Микола годинами розповідав Тетянці — саме так звали цю привітну продавчиню — про своє сирітське дитинство, раннє, майже маніакальне захоплення фурами, про доброго наставника Олексія Михайловича та про службу в Збройних Силах. Вона ж, у свою чергу, охоче ділилася деталями свого простого, але цілком щасливого життя в Києві.
Її батьки були живі, здорові й безмежно любили доньку, але, на жаль, через дуже скромні доходи не могли утримувати її після закінчення школи. Так Тетянка й опинилася в газетному кіоску на Подолі. Не маючи поки що вищої освіти, дівчина зовсім не падала духом, примудряючись знаходити у своїй тимчасовій роботі несподівані, але вагомі плюси.
— Сидиш тут цілими днями в теплі, можна сказати, відпочиваєш від міської метушні, — весело щебетала вона, перебираючи журналів. — Підручники можна спокійно читати, щоб підготуватися до вступу на вечірнє відділення. А ще — художні книги! Тим паче їх тут повно, цілісінький кіоск у моєму розпорядженні. Грошей на життя цілком вистачає, тож я взагалі не скаржуся.
— Тетянко, — з неприхованим захопленням відповідав їй Микола, спершись на підвіконня, — ти найнезвичніша й найсвітліша дівчина з усіх, кого я коли-небудь зустрічав.
— Знаєш, те ж саме я можу сміливо сказати і про тебе, — лукаво всміхалася вона. — Ну, тобто не зовсім те ж саме. Ти ж бо не дівчина, наскільки мені відомо!
І обоє голосно, щиро сміялися, не звертаючи уваги на перехожих. Молоді люди навіть не помітили того моменту, коли їхні короткі розмови стали дедалі довшими й відвертішими. Дійшло до того, що вони могли захоплено базікати цілу годину, аж поки їхню інтимну бесіду не переривав якийсь черговий нетерплячий покупець із проханням продати кросворди.
Згодом Микола почав щовечора зустрічати її з роботи, щоб провести додому після закриття кіоску. Вони неспішно гуляли вечірніми вулицями, милувалися вогнями столиці, що відбивалися у водах Дніпра. І лише через деякий час, набравшись сміливості, він нарешті зважився офіційно запросити її на справжнє побачення в невеличку кав’ярню.
— А я вже грішним ділом думала, що ніколи цього не дочекаюся! Навіть планувала наступного тижня сама тебе покликати кудись прогулятися, — зізналася вона, сьорбаючи гарячий чай.
— Як добре, що я все ж таки встиг першим, а то було б страшенно ніяково перед самим собою, — полегшено видихнув хлопець.
— Усяко краще, ніж через власну сором’язливість упустити своє щастя, — тепло всміхнулася Тетяна, накривши його долоню своєю.
— Це вже точно, — відгукнувся юнак, розпливаючись у щасливій усмішці.
Минув ще цілий рік їхніх світлих, сповнених ніжності стосунків, перш ніж відбулося офіційне знайомство Миколи з батьками дівчини. Тетянка давно була морально готова до цього важливого кроку, але він просто жахливо нервував, до тремтіння в руках боячись, що не сподобається їм. Усе-таки сирота з інтернату, без вищої освіти, звичайний таксист, який марить тим, щоб пересісти на фуру — це явно не той набір ідеальних якостей, який хотіли б бачити люблячі батьки в обранці своєї єдиної доньки.
— Ой, можна подумати, я прямо вся із себе така освічена, багата, з надзвичайно престижною роботою, — щиро сміялася Тетяна, намагаючись заспокоїти коханого. — Прямо принцеса, якій не всякий принц згодиться!
— Для мене ти і справді справжнісінька принцеса, якої навіть не всякий король вартий, — серйозно і з безмежною ніжністю відповідав Микола, дивлячись у вічі коханій.
— Хіба не це найголовніше? — світячись від щастя, питала вона.
Як виявилося згодом, точнісінько такої ж думки були і її батьки. На першій зустрічі в їхній затишній квартирі Микола помітно нервував. Він мало говорив, майже не куштував дбайливо приготованих частувань і старанно намагався не дивитися в очі потенційним тестю з тещею, хоч і чудово розумів, наскільки нерозумно та скуто це виглядає збоку. Батьки ж Тетяни зустріли його з надзвичайною привітністю та родинним теплом, але він просто нічого не міг із собою вдіяти.
Наприкінці вечора Тетянка разом із мамою, Валентиною, пішли на кухню прибирати зі столу та мити посуд. Тим часом батько, Віктор Петрович, переконавшись, що жінки захоплені своїми справами та легкою жіночою бесідою, вийшов у коридор, непомітним жестом покликавши Миколу за собою. Юнак слухняно пішов слідом.
На серці у хлопця було вкрай неспокійно. Він з жахом чекав, що саме зараз почує суворий обвинувальний вирок, який у своїх думках уже давно виніс собі сам. Але батько, уважно, по-чоловічому подивившись на нього, заговорив несподівано м’яко, навіть із батьківською співчутливістю.
— Синку, у тебе взагалі все гаразд? Щось ти весь цей вечір якийсь похмурий та затиснутий сидиш.
Микола здивовано, спідлоба глянув на старшого чоловіка і, не витримавши напруги, відповів прямим питанням на питання:
— Вікторе Петровичу… Ви справді вважаєте мене підходящою парою для вашої доньки?
— А ти сам так не вважаєш? — здивовано підняв густу брову чоловік. — Вона ж із тобою ніби світиться вся, щаслива. Вдома тільки й розмов, який ти хороший, добрий хлопець. Та й ти, я ж не сліпий, бачу, як на неї дивишся — любиш по-справжньому. То в чому тоді проблема, козаче?