Сон як рукою зняло. Микола миттю схопив слухавку, серце закалатало десь під самісіньким горлом.
— Кохана, щось трапилося? — стурбовано, хрипким від сну голосом запитав він, ледь потрапляючи пальцем по екрану.
— Миколко, приїжджай швидше… Здається, я народжую, — тільки й встигла вимовити вона слабким, наляканим голосом, і зв’язок раптово обірвався. У слухавці запанувала моторошна тиша.
— Як це так? — блискавкою промайнуло в голові у чоловіка. — Адже ще мінімум два-три тижні до терміну! Лікарі ж казали, що час є!
Проте, поки розум гачковомірно намагався проаналізувати ситуацію, тіло вже діяло на рефлексах. Як виявилося, старі армійські звички нікуди не зникли, хоча у звичайному цивільному житті Микола завжди збирався спокійно, виважено й неквапливо. Але зараз він одягнувся за лічені секунди, натягнувши на себе перше, що трапилося під руку. До столичного пологового будинку він домчав нічними порожніми вулицями менш ніж за пів години.
Здається, він ще ніколи в житті не вів машину так різко й неакуратно. Пару разів суттєво перевищив швидкість на проспектах, але потім різко скинув, розсудивши, що випадкова аварія або ж затримка патрулем поліції віднімуть у нього набагато більше такого дорогоцінного зараз часу. Настрій був близьким до панічного. Холодний піт виступив на лобі.
Він інтуїтивно розумів: щось пішло не так. Пологи занадто ранні, непередбачені, та й голос Тетяни по телефону звучав надто злякано, болісно напружено. Очевидно, відбувалося щось позапланове. Але найгіршим для нього в ті хвилини було гостре усвідомлення власного безсилля — він нічим, абсолютно нічим не міг їй допомогти.
Зараз усе залежало виключно від професіоналізму лікарів, від самої Тетяни та ще невідомо від яких вищих сил, а він міг лише підтримати її морально. У самій лікарні, на його превеликий подив, його зустріли абсолютно спокійно, навіть трохи холодно і буденно. У його збудженій уяві дорогою малювалися апокаліптичні картини з кінофільмів: метушливі санітарки, тривожні обличчя хірургів, біганина коридорами.
Нічого подібного не було. Приймальне відділення було напівпорожнім і тихим. Він далеко не відразу домігся, щоб хоч хтось вийшов до нього і пояснив ситуацію. Нарешті з ординаторської спустилася діловита, зібрана чергова медсестра.
— Ваша дружина зараз у пологовій залі, вам до неї категорично не можна, — сухо відрізала вона, поправляючи маску.
— Але ж їй ще зарано народжувати! Що з нею? — благально спробував уточнити Микола, хапаючись за край реєстратурної стійки.
— Очікуйте в коридорі. Лікар вийде і вам усе детально пояснить, — коротко відповіла вона і зникла за важкими білими дверима так само раптово, як і з’явилася.
Робити було нічого. Микола важко опустився на жорстку лікарняну лаву і став чекати, сам не знаючи чого. Минула година, що здалася вічністю. Потім друга, третя. Секундна стрілка настінного годинника ніби знущалася з нього, відраховуючи час неймовірно повільно.
Іноді повз нього швидко пробігав медичний персонал, але навіть якщо на розгубленого чоловіка і звертали увагу, відповідь на його німе запитання була завжди одна:
— Очікуйте. Йде процес.
І Микола чекав — а що йому ще залишалося робити в цій ситуації? Його виснажливе бдіння під дверима тривало близько п’яти або шести годин. За великим вікном уже почало сіріти київське небо, коли до нього нарешті важкими кроками спустився лікар. Він виглядав неймовірно втомленим, медичний костюм був зім’ятий, але на руках він обережно тримав невеликий згорток — немовля.
— Ви чоловік Самойлової Тетяни Вікторівни? — тихо запитав хірург, уважно дивлячись на змученого очікуванням Миколу.
— Я… — ледве видавив із себе чоловік, підводячись на ватних ногах. — Лікарю, благаю, поясніть, що відбувається? Чому пологи почалися раніше терміну? Як усе пройшло? Як моя Таня?
Він кивнув на крихітний згорток у руках лікаря, не в силах продовжувати через ком, що підступив до горла.
— Познайомтеся, це ваша донечка, — сказав лікар, обережно передаючи дитину в тремтячі руки Миколи. — Вона народилася трохи недоношеною, але дихає сама. Нічого критично страшного, проте кілька тижнів їй доведеться залишитися у нас під наглядом у спеціальному боксі. А ось що стосується вашої дружини…
Доктор раптом замовк, важко зітхнув, ретельно підбираючи слова. Микола гостро відчув, як той відводить погляд то до підлоги, то до стіни. Ця пауза миттєво насторожила, всередині чоловіка все різко похололо, ніби його занурили в крижану воду.
— Ми зробили все можливе. Повірте, ми боролися до останнього… Ніхто не очікував такого стрімкого розвитку ускладнень. Ще вчора ввечері всі її показники були в абсолютній нормі.
— Лікарю, що з моєю Тетяною?! — не витримавши цього катування, майже крикнув Микола, зриваючись на хрип.
— Мені дуже, дуже шкода… Але вашої дружини більше немає, — швидко, наче боячись передумати, відповів лікар, уперше подивившись йому прямо у вічі. У його погляді читалася непідроблена, глибока людська скорбота.
Миколі на мить здалося, що цьому доктору ще не так часто доводилося втрачати пацієнтів на операційному столі. Але чому, чому першою мала стати саме його Тетянка?! Світ навколо раптом втратив усі барви, звуки лікарні злилися в один суцільний білий шум. Він не пам’ятав, як на автопілоті дістався додому. Доїхав якимось дивом, дивом не спровокувавши аварію на вранішніх вулицях.
Вдома він знайшов у собі останні крихти сил, щоб зателефонувати батькам Тетяни і тремтячим голосом повідомити цю страшну, немислиму звістку. А відразу після цього самовладання остаточно покинуло його. Він метався по порожній квартирі, де ще вчора вони разом сміялися, вибираючи колір для дитячого ліжечка. Він навіть не плакав — він вив від розпачу, страшно, глухо, як поранений звір, що потрапив у капкан.
Скільки саме це тривало, він не знав. Години? Дні? Час втратив для нього будь-який сенс. На нього навалилася така чорна, непроглядна депресія, якої він ніколи в житті не відчував. Микола повністю замкнувся в собі.
Він відключив мобільний телефон, а може, той просто розрядився і вимкнувся сам. Так чи інакше, додзвонитися до нього не могли ні співробітники лікарні, де в кювезі залишалася його новонароджена донечка, ні вбиті горем батьки Тетяни. Зрештою, батько дружини, Віктор Петрович, серйозно побоюючись за моральний і фізичний стан зятя, вирішив негайно провідати його.
Приїхавши, він застав двері квартири незамкненими, всередині панував суцільний морок — штори були щільно запнуті, а в кімнатах стояв важкий запах непровітрюваного приміщення. Микола сидів на підлозі в кутку, обхопивши голову руками, зарослий, виснажений, з порожнім, абсолютно скляним поглядом, який, здавалося, не сприймав реальність.
Важко зітхнувши і змахнувши власну непрохану сльозу, тесть мовчки взявся за справу. Він розсунув штори, впускаючи світло, відчинив вікна, прибрав розкидані речі, заварив на кухні міцного гарячого чаю і підійшов до зятя, щоб привести його до тями. Завдання виявилося непростим. Микола був настільки сп’янілий своїм горем, що просто не хотів нікого слухати.
— Навіщо ви прийшли, Вікторе Петровичу… Залиште мене, — глухо, безжиттєво прохрипів він. — Навіщо мені тепер взагалі жити? Немає більше сенсу.
— Ти що ж це з собою робиш, синку? — з болем, але досить твердо промовив тесть, сідаючи поруч із ним. — У тебе ж донька залишилася, ти взагалі про це не забув у своєму горі? Маленька дівчинка, зовсім крихітка, яка так рано, з першого дня лишилася найріднішого — матері. Невже ти хочеш, щоб через твою слабкість вона втратила ще й батька? Опинилася там, де виріс ти?
Микола здригнувся, ніби від удару струмом.
— Або, може, ти думаєш, що нам із матір’ю зараз легко?! — голос літнього чоловіка затремтів. — Ми ж дитину свою єдину втратили. Нашу кровинку. Але ми тримаємося, бо знаємо, що потрібні внучці!