Тон його був не стільки звинувачувальним, скільки відчайдушним і протверезливим. І все ж у цих останніх словах відчувався справедливий докір. Микола опустив очі до підлоги. Йому раптом стало неймовірно соромно за свою жалість до себе, за це безрозсудне бажання здатися.
А тесть тим часом продовжував, поклавши важку руку йому на плече:
— Ти подумай добре… Хіба Тетянці б це сподобалося? Хіба вона хотіла б для тебе такої зламаної долі? А для вашої маленької донечки — сирітства? Ні, синку, ти сам знаєш, що ні. Вона понад усе бажала б, щоб ти був сильним, щоб ти працював і виховав цю дівчинку гідною людиною. А потім, коли прийде час і біль трохи стихне, знайшов нове щастя. Не сперечайся зі мною зараз. Я знаю, тобі здається, що зараз зарано і грішно про таке навіть думати, але життя триває. І я хочу, щоб ти зараз встав, згадав мої слова і більше ніколи в собі не сумнівався.
— Так… напевно, ви маєте рацію, — з величезним зусиллям видавив із себе Микола, і по його щоці вперше за ці дні скотилася сльоза полегшення. — Вам, батькам, набагато важче, ніж мені. А я щось зовсім розкис. Підвів я вас… Просто не знаю, чи впораюся я сам із немовлям.
— Не карай себе, — вже м’якше, по-батьківськи відповів Віктор Петрович. — Ми з Валентиною є одне в одного, а тобі здається, що ти залишився зовсім один у цілому світі. Але це не так. У тебе є прекрасна донька, і є ми. Ми з першого дня прийняли тебе в нашу родину. Ти нам не чужий і ніколи таким не будеш. Приходь до тями, поїли, вмийся. Повертайся до роботи, бо треба гроші на дитину заробляти. А коли ти будеш у своїх рейсах, ми з радістю доглянемо за онучкою. До речі… ви з Тетяною встигли вирішити, як її назвати?
— Нам обом завжди дуже подобалося ім’я Оленка, — розгублено, але вже більш усвідомлено відгукнувся Микола. — Думаю, так ми її і назвемо. Заради Тані.
І вони почали жити заново. Крок за кроком. Микола, зібравши волю в кулак, вийшов на роботу і почав їздити у свої тривалі далекобійні рейси, заробляючи на гідне життя, а батьки Тетяни з любов’ю сиділи з маленькою Оленкою.
Перші пару років молодому батькові було нестерпно важко навіть дивитися на власну доньку — занадто сильно вона своїми рисами, мімікою, усмішкою нагадувала йому покійну дружину. Це краяло серце. Але час, як відомо, найкращий лікар. Поступово гострий біль притуплявся, і ці невловимі подібності почали його радувати і зігрівати, а не заганяти в депресію.
Дівчинка була живим, прекрасним нагадуванням про те, що його найбільше кохання дійсно існувало. Але й цей етап пройшов. Оленка росла, і Микола перестав бачити в ній лише точну копію Тетяни. Вона ставала самостійною особистістю — зі своїм власним, часом упертим характером, з унікальними інтересами. В чомусь вона була дуже схожою на матір, а в чомусь виявлялася зовсім інакшою. До постійних роз’їздів батька по країні мала ставилася абсолютно спокійно, звикнувши до такого формату сім’ї ще з раннього дитинства.
Але Микола все одно щоразу неабияк хвилювався, як вона перенесе його чергову тривалу поїздку. Річ у тім, що наступне відрядження мало тривати значно довше, ніж зазвичай. Шлях лежав у найвіддаленіші, засніжені райони українського Полісся — туди, де дороги перетворюються на напрямки, а ліси стоять густі та дикі. Відсутність батька розтягнулася б на місяці, зате потім керівництво обіцяло довгий, повноцінний відпочинок та солідну премію.
— Не переживай ти так сильно через це відрядження, — заспокоював його Віктор Петрович, бачачи, як зять нервово перебирає ключі від машини напередодні від’їзду. — Вона ж уже давно звикла до специфіки твоєї роботи. Подумаєш, цього разу поїздка триватиме трохи довше, ніж зазвичай. Ти ж не саму її в порожній квартирі залишаєш! Нам із матір’ю тільки в радість зайвий раз посидіти з нашою улюбленою онучкою.
— Але ж їй лише шість рочків, Вікторе Петровичу, — все ще сумнівався Микола, ховаючи очі. — У такому віці кілька місяців — це просто величезний термін для дитячого сприйняття. А раптом вона взагалі забуде, що в неї є батько? Я ж пропускаю, як вона росте…
— Не забуде, навіть не думай про таке. Ми простежимо, щодня будемо фотографії твої показувати і по телефону дзвонити, де зв’язок зловиш, — твердо пообіцяв тесть.
Незважаючи на ці щирі запевнення, Микола виїжджав із Києва з дуже важким серцем. Останнім часом ці тривалі поїздки давалися йому дедалі важче. Він гостро відчував, що, безкінечно колесячи дорогами країни, пропускає найважливіші, неповторні моменти життя власної доньки. Йому все більше хотілося бути поруч із маленькою Оленкою, виховувати її самому, читати казки на ніч, а не перекладати всі ці турботи виключно на плечі бабусі з дідусем. Але серйозні робочі зобов’язання перед компанією він на себе взяв — отже, треба було їх виконувати. І він поїхав.
Коли його важка фура залишала гомінливу столицю, надворі стояли суворі лютневі морози. Проте шлях його лежав углиб українського Полісся, і поки він дістався найвіддаленіших лісових районів, природа вже почала несміливо готуватися до весни. Сніг на узбіччях повільно, але впевнено танув, перетворюючись на брудну кашу, а на деревах, ще не розбещених справжнім теплом, поволі набрякали перші бруньки. Микола вів свою багатотонну машину вузькою трасою, і попри всі душевні переживання, не міг не милуватися цією суворою, дикою красою.
Він знову відчував те знайоме, приємне хвилювання, яке завжди охоплювало його, коли він потрапляв у нові, незвідані місця. Саме заради цих унікальних емоцій він колись і обрав свою нелегку професію. Саме заради них він знову й знову сідав за кермо великовантажного автомобіля, долаючи тисячі кілометрів і не досипаючи ночами. Дорога вела його повз широку річку, що була ще вкрита кригою — небезпечною, оманливою, весняною кригою, яка вже почала підтавати біля берегів і скоро мала зовсім скреснути.
Раптом краєм ока Микола помітив щось дивне. Інстинктивно вдаривши по гальмах, він обережно зупинив свою громіздку фуру на засніженому узбіччі. Чоловік вистрибнув із високої кабіни і почав вдивлятися у сліпучо-білий простір замерзлої водойми. На самій середині річки щось відчайдушно борсалося. Придивившись уважніше, він зіщулився: у крижаній воді тонув великий собака. Тварина, мабуть, необережно вийшла на тонкий лід, провалилася і тепер ніяк не могла самостійно вибратися з холодної пастки, марно дряпаючи лапами ламку кригу.
Не роздумуючи ані секунди, Микола кинувся туди, на ходу зриваючи із себе теплу куртку та товстий светр. Але, підбігши трохи ближче до берега, він раптом усвідомив свою помилку. Тварина, що з останніх сил боролася за життя у воді, була зовсім не собакою. Це був справжній дикий вовк. А на протилежному березі, серед дерев, мовчки стояла ціла зграя, безсило дивлячись на свого товариша, не в змозі хоч якось йому допомогти. При наближенні людини звірі лише насторожено повернули масивні голови.