Микола не злякався. Він колись читав, що ситі вовки вкрай рідко нападають на людей першими, і ці конкретні особини не виявляли жодної відкритої агресії. Йому навіть на мить почудилася в їхніх жовтих очах якась відчайдушна надія чи німа благання. Здавалося, вони інтуїтивно розуміли: тільки ця дивна двонога істота може врятувати їхнього родича. І вони не помилилися у своєму сподіванні.
Чоловік, геть забувши про власну безпеку та пекельний холод, відкинув на сніг важкі зимові черевики і поповз по потрісканому льоду просто до потопаючого звіра. Той навіть не намагався пручатися чи скалити зуби, ніби дійсно зрозумів добрі наміри свого рятівника. Але витягнути такого великого хижака виявилося завданням не з легких. Весняний лід загрозливо тріщав, ледве витримуючи вагу однієї людини, а двох він точно не втримав би.
Тіло Миколи від крижаної води почало стрімко німіти, руки нестерпно нили, пальці зводила судома, але він уперто тягнув вовка, міцно схопивши його за густу мокру шкірку на загривку. Лід зрадливо ламався під ними, утворюючи нові ополонки, а чоловік усе повз і повз до рятівного берега, тягнучи за собою абсолютно знесилену тварину, немов на важкому буксирі.
Сантиметр за сантиметром вони просувалися до берега, де на них мовчки, не кліпаючи, чекала зграя. Нарешті — перемога! Людина і дикий звір знесилено вивалилися на тверду землю, опинившись поза межами досяжності підступного весняного льоду. Микола промок до самісіньких кісток, його трусило від лютого холоду, а гострий біль, здавалося, пронизував кожну клітинку його змерзлого тіла.
Проте всередині він щиро, по-дитячому радів. І тільки зараз, лежачи на мокрому снігу й важко хапаючи ротом морозне повітря, до нього дійшло, що він щойно зробив набагато більше, ніж думав спочатку. Він врятував не просто одну нещасну тварину. Коли хижак лежав поруч із ним на землі, важко дихаючи, стало абсолютно ясно: це був не вовк, а вовчиця. І вона була глибоко вагітною.
Виходить, він, ризикуючи власним життям, врятував не одну душу, а щонайменше дві, а то й цілий виводок — адже у вовків рідко буває лише одне дитинча.
Микола не знав, скільки саме часу він пролежав ось так, поруч із дикою вовчицею. Сил катастрофічно не вистачало не те що встати на ноги, а навіть просто дотягнутися до свого кинутого на березі светра. Сіра хижачка, як і слід було очікувати, оговталася від шоку першою. Вона з величезним зусиллям піднялася на тремтячі лапи і, підійшовши впритул, обережно принюхалася до обличчя чоловіка, немов намагаючись назавжди запам’ятати запах свого несподіваного рятівника. А потім зграя пішла. Вовки швидко й абсолютно безшумно розчинилися в густому поліському лісі.
Миколі на якусь мить навіть здалося, що вони просто розтанули в морозному повітрі, як примари. Він же продовжував лежати, ліниво, крізь пелену сну розмірковуючи про те, що треба б якось змусити себе встати, одягнутися, дістатися до теплої кабіни фури і включити пічку… Але тіло його зовсім не слухалося. І тут він несподівано почув зовсім поруч гучний рев автомобільного мотора і схвильовані людські голоси.
— Ну й молодець же ти, чоловіче! Мало хто у своєму розумі ризикнув би власним життям заради лісової тварюки. Але давай-но, братику, піднімайся, нічого тобі тут на снігу лежати, бо так і задубіти недовго! — пролунав чийсь басовитий голос.
— Не… не можу, — ледве чутно прохрипів Микола, відчуваючи, як темрява застилає очі.
У ту ж мить чиїсь сильні, мозолисті руки міцно підхопили його попід пахви, змусивши прийняти вертикальне положення. На закляклі плечі лягла якась тепла, суха тканина — чи то старий плед, чи то чийсь кожух. Шкіра, зведена холодом, ледь відчула цей рятівний дотик.
— Давай вантажити його до мене в машину, — скомандував інший голос, більш владний. — Тут моє село зовсім поруч, там він хоч зігріється нормально і відлежиться.
— Ні, стривайте… — слабко запротестував Микола, намагаючись вирватися. — Моя фура… Вантаж…
— Та куди ж твоя фура подінеться з лісової дороги! — заспокоїли його рятівники. — Перегонимо ми її в село, ти за це не переживай. Ключі тільки дай. Якщо ти тут зараз героїчно помреш від переохолодження, твій цінний вантаж узагалі нікуди ніколи не доїде.
Полічивши цей аргумент напрочуд логічним, Микола остаточно перестав чинити опір і здався на милість долі. Крізь густий туман лихоманки він невиразно бачив, як його обережно садять на заднє сидіння старенької, пошарпаної “Ниви”, де, крім нього, було ще двоє чоловіків. Один із них, судячи з одягу, був місцевим лісником, а другий… хто його знає. Думати було нестерпно важко. Хоч дорога виявилася дуже короткою, Микола встиг провалитися у важку дрімоту.
Розбудили його вже біля великого, добротного цегляного будинку в центрі засніженого села. Другий чоловік, як виявилося, був місцевим сільським головою — людиною поважною та господарчою. Миколу завели в теплу кімнату, допомогли зняти мокрий одяг і дали чистий, сухий. Хтось одразу ж всунув йому в руки величезну кружку з неймовірно гарячим чаєм, від якого на всю хату пахло малиною — варення господарі явно не пошкодували. Незабаром все його тіло пронизали тисячі болючих голок — кров почала циркулювати швидше, і його охопив неконтрольований, сильний дрож.
Тільки тепер, коли гаряча кружка почала обпікати його долоні, він по-справжньому зрозумів, наскільки сильно замерз на тій річці. Зробивши кілька великих ковтків цілющого чаю, Микола голосно, надривно закашлявся. Проти волі його знову непереборно хилило в сон, але він із останніх сил намагався чинити опір, тривожно думаючи про залишену фуру, терміни доставки вантажу та свою маленьку донечку в Києві. Йому здавалося, що якщо він зараз заплющить очі і засне, то більше не прокинеться ніколи. На щастя, це було дуже оманливе почуття.
Микола й сам не помітив того моменту, коли остаточно здався і дозволив м’яким обіймам глибокого сну повністю поглинути себе. Опритомнів він вже у зовсім незнайомому, світлому приміщенні з білими стінами. У всьому тілі відчувалася неймовірна слабкість, а лоб палав від високої температури. Поруч із його ліжком діловито метушилася молода дівчина, приблизно його ж віку, одягнена в білий медичний халат. У руці вона тримала досить загрозливого вигляду шприц. Дівчина виглядала дуже суворою і зосередженою, але, помітивши, що пацієнт нарешті розплющив очі, її обличчя одразу осяяла тепла, щира усмішка.
— О, як добре, що ви нарешті прийшли до тями! А то аж півтора дні проспали, мов убитий. Утім, воно й не дивно: двадцять хвилин борсалися в крижаній воді рятуючи вовка, а потім ще стільки ж часу лежали на снігу. Диво, що взагалі вижили.
— Що… що зі мною? Де я? — хрипко запитав Микола, перериваючись на важкий кашель після кожного вимовленого слова.
— А ви як самі думаєте, герою? — іронічно хмикнула дівчина, вправно роблячи йому укол. — Класична пневмонія, тобто запалення легень. Але раз уже опритомніли і розмовляєте, значить, жити точно будете. До речі, давайте знайомитися: я Катруся, місцева сільська медсестра. А знаходитеся ви в гостьовій кімнаті будинку нашого сільського голови. У нас тут своєї великої лікарні немає, тож він вас прихистив, а я…
Вона раптом дуже суворо глянула на нього, ніби читаючи його потаємні думки про втечу.
— А я вас лікуватиму. І перебувати ви будете тут, у цьому ліжку, рівно доти, доки повністю не одужаєте. Зрозуміли?
— Подзвонити-то хоч можна? — з благанням у голосі запитав він. — Мені ж треба обов’язково попередити керівництво на базі про затримку рейсу. І рідних у Києві, бо вони там з розуму зійдуть від хвилювання.
— Подзвонити можна, телефон я вам зараз принесу, — милостиво дозволила Катруся, поправляючи йому ковдру.