Ранок першого вересня видався напрочуд теплим, сонячним і по-справжньому святковим. Сашко, одягнений в ідеально випрасуваний костюмчик і стильну краватку-метелик, у нетерпінні тупцяв у просторому мармуровому холі. Він чекав, коли ж усі нарешті зберуться, і вони вирушать до престижної столичної гімназії, у якій він відтепер навчатиметься.
Поїхали двома машинами. Ліза з дітьми розмістилася на задньому сидінні великого позашляховика, за кермом якого був сам Максим Григорович, а Ганна Петрівна поїхала слідом у машині з водієм Кирилом.
Центральний вхід до гімназії був пишно прикрашений арками з повітряних кульок синьо-жовтих кольорів та яскравими плакатами. З великих колонок лунала святкова музика. Перелякані, але неймовірно милі першачки, багато з яких були в красивих вишиванках, тулилися до своїх батьків. Вони з цікавістю розглядали все навколо, тоді як упевнені старшокласники бурхливо раділи зустрічі одне з одним, встигнувши скучити за час літніх канікул.
Нарешті в мікрофон урочисто оголосили про початок святкової лінійки. Директор гімназії привітав усіх із новим навчальним роком, побажавши натхнення та успіхів. Виступали школярі: вони читали вірші, танцювали та співали пісні про школу. Усе було настільки святково, щиро і піднесено, що Ліза та Ганна Петрівна стояли в натовпі батьків із мокрими від сліз очима. Вони милувалися своїм першокласником Сашком, який стояв у шерензі з абсолютно серйозним, дорослим виразом обличчя, міцно стискаючи в руках розкішний букет квітів для першої вчительки.
Пролунав довгоочікуваний перший шкільний дзвінок, і в чисте київське небо запустили десятки повітряних кульок. Вони швидко закружляли у височині, піднімаючись до білих хмар. Першокласники на чолі зі своєю молодою вчителькою неквапливо піднялися сходами на ґанок гімназії і вирушили на перший у своєму житті урок. Перш ніж зайти у важкі двері, Сашко озирнувся і радісно помахав вільною рукою своїм рідним та Лізі.
Серце дівчини болісно стиснулося — від безмежної радості та гіркого розпачу водночас. Вона раділа з того, що в Сашеньки настав такий світлий, новий етап у житті, що в нього неодмінно з’являться нові друзі та захоплення. А засмучувало її те, що зовсім скоро доведеться назавжди прощатися із цими хлопчиками, до яких вона так прикипіла всією своєю зраненою душею.
Назад додому її з Павликом та Ганною Петрівною віз Кирило, а Максим Григорович одразу після завершення урочистої лінійки відправився у свій офіс. Ліза дивилася у вікно машини на метушливі вулиці Києва і думала про те, як несправедливо все-таки влаштоване життя. Чому в ньому завжди потрібно робити такий болісний, важкий вибір?
Час ішов, осінь повноцінно вступала у свої права, а Ліза ніяк не могла наважитися на серйозну розмову, щоб повідомити Максиму Григоровичу про своє звільнення. Хоча з кожним днем їй ставало все важче і важче виконувати обов’язки няні. Добре хоч першу половину дня Сашко перебував на навчанні, але ж енергійний Пашенька вимагав до себе максимальної уваги та рухливих ігор. А Лізі дедалі частіше хотілося просто полежати на ліжку: її постійно хилило в сон, накочувала слабкість.
До того ж, живіт у неї почав помітно округлятися. Вона як могла намагалася приховати його, купуючи і надягаючи просторий, мішкуватий одяг, об’ємні светри та широкі сукні.
— Лізо, мені здалося, чи ти справді трохи погладшала? — прямо і без зайвих передмов запитала в неї Ганна Петрівна, коли ввечері, як зазвичай, дівчина зайшла до її кімнати поговорити.
Ліза важко зітхнула і низько опустила голову. Приховувати своє делікатне становище далі не мало жодного сенсу.
— Я чекаю на дитину, — дуже тихо, ледве розтуляючи губи, зізналася вона.
— На яку дитину? — не одразу зрозуміла літня жінка, кліпаючи очима. — Сашко і Пашенька начебто вдома в нас, сплять у своїх ліжках…
— Я чекаю на свою дитину, — Ліза продовжувала дивитися в підлогу. — Ганно Петрівно, я вагітна.
— Ти вагітна?! — ошелешено вигукнула жінка, сплеснувши руками.
— Так, — коротко відповіла дівчина.
— А я ж здогадувалася! Із самого початку здогадувалася! — роздратовано і навіть трохи ображено сказала жінка. — Тільки ти мене тоді обдурила. Сказала, що це звичайнісінька перевтома і стрес!
Ліза безсило опустилася на стілець і гірко розплакалася, сховавши обличчя в долонях. Усі емоції, які вона стримувала останні тижні, вирвалися назовні. Ганна Петрівна безпорадно подивилася на її здригаючі плечі, потім підійшла ближче і ніжно, по-материнськи погладила Лізу по розпатланому волоссю.
— Ну чого ти плачеш, дурненька? Це ж дуже добре, що ти нарешті станеш мамою! Ти ж так давно, все життя про це мріяла!
— Так, мріяла… — схлипнула Ліза, витираючи мокрі щоки. — Тільки мені тепер доведеться покинути цей дім і назавжди розлучитися з усіма вами. З моїми хлопчиками…
— Ну, що тут вдієш, — розвела руками жінка. — Життя є життя. Зараз найголовніше — тобі треба думати про своє малятко і своє здоров’я. А до нас ти завжди зможеш приїхати в гості, ми тобі будемо дуже раді! — вона тепло обійняла дівчину. — До речі, а батько дитини… Він зрадів цій новині?
Ліза миттєво відсторонилася і злякано подивилася на Ганну Петрівну великими очима.
— Ні! — квапливо відповіла вона. — Він узагалі нічого не знає. Це моя дитина, розумієте? Тільки моя!
Вона підвелася і почала нервово міряти кроками кімнату.
— Заспокойся, сядь! — Ганна Петрівна знову всадила Лізу на стілець. — Звісно, це твоя дитина. Але, напевно, і батько має повне право знати про її існування?
— Навіщо?! — з відчаєм у голосі вигукнула Ліза, думаючи про Максима і його незгасиме кохання до покійної дружини. — У нього вже є діти. І до того ж, він кохає іншу жінку… А я йому абсолютно байдужа. Я для нього просто найманий працівник.
— Ох, ну й ситуація… — важко зітхнула Ганна Петрівна, хитаючи головою. — Ну нічого, прорвемося. Ти й сама з дитиночкою впораєшся, ти дівчина сильна. Та й батьки в селі допоможуть, он які вони в тебе золоті.
— Я тільки не знаю, як сказати Максиму Григоровичу про своє звільнення, — Ліза печально подивилася на співрозмовницю. — Він напевно дуже розсердиться, що йому знову доведеться шукати нову няню. Це ж такий стрес для дітей…
— Не турбуйся про це, я сама з ним поговорю, — рішуче взяла ініціативу Ганна Петрівна. — Думаю, що він усе зрозуміє як чоловік.
— Дякую вам величезне, — Ліза нарешті полегшено усміхнулася. — Тільки й хлопчикам не знаю, як пояснити, чому в них раптом з’явиться чужа тьотя.
— А хлопчикам я тобі раджу сказати все як є. Вони в нас дуже розумні і люблять, коли з ними розмовляють на рівних, як із дорослими. Головне — не зникай раптово і мовчки. Це може їх сильно налякати, і вони подумають, що ти їх просто кинула, як… як мама Наталя.
Ліза підвелася зі стільця і міцно притулилася до жінки. Вона була неймовірно вдячна їй за цю підтримку і мудрі поради, які були такі необхідні в її самотньому стані.
Наступного дня ввечері Максим Григорович, повернувшись з офісу, запросив Лізу до свого кабінету. Вона зайшла, відчуваючи, як тремтять коліна.
— Ганна Петрівна мені все розповіла, — він сидів за масивним столом і впритул, дуже серйозно дивився на Лізу. — Я вас, звісно, вітаю… Але, якщо чесно, не скажу, що я зрадів цій новині.
Ліза стояла мовчки, опустивши очі на дорогий килим, і мовчки перебирала пальцями край светра.
— Зважаючи на ситуацію, що склалася, — холодно продовжив він, — я, звісно, не смію вас утримувати. У мене до вас є лише одне прохання. Затримайтеся, будь ласка, на той час, поки я не підберу дійсно хорошу нову няню. Я не хочу травмувати дітей частими змінами.
— Добре, — пролепетала Ліза, відчуваючи полегшення від того, що найстрашніша розмова позаду. — Я пробуду з дітьми стільки, скільки буде потрібно, не переживайте.
Вона швидко вийшла з кабінету. Їй хотілося плакати, але вона була рада, що більше не потрібно приховувати своє становище.
Щойно за Лізою зачинилися важкі дубові двері, Максим підійшов до вікна і подивився на темний двір. Осінь уже безжально вступила у свої права: трава пожухла, з дерев облітало останнє жовте листя. У нього на душі раптом стало неймовірно тоскно і порожньо.
Чому така чудова, світла дівчина, як Ліза, покидає його дім? Коли вона влаштовувалася сюди на роботу, то ніби чітко казала, що не заміжня. Як так вийшло, що вона вагітна? Хто цей негідник, який залишив її саму в такому стані? Втім, про що це він взагалі думає? Ліза — молода, вродлива жінка, і в неї, звісно ж, є своє особисте життя. Це він досі не може дивитися на інших жінок, маніакально порівнюючи кожну з Наталею.
Але ж Ліза так схожа на його дружину… Така ж добра, турботлива, ніжна, і ставиться до його синів, як до рідних.
Він сів за стіл і з силою обхопив голову руками. Тільки зараз, коли вона стояла перед ним і готувалася піти назавжди, він почав усвідомлювати, що Ліза йому зовсім не байдужа. Вона стала для нього чимось більшим, ніж просто ідеальною нянею. Правильно казав йому в селі Павло Юхимович: треба відкрити своє серце і відпустити минуле.
Зараз його серце було відкрите, але… вже надто пізно. Як то кажуть: що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо. Але чому він усвідомив це лише зараз, коли вона чекає дитину від іншого чоловіка і вже неможливо нічого змінити?
Від злості на самого себе і власного безсилля Максим різким рухом змахнув зі столу стос робочих документів. Білі аркуші розлетілися по всьому кабінету, наче осіннє листя.