Побачивши з вікна другого поверху, що чорний позашляховик Максима Григоровича виїхав за ворота, Ліза знову спустилася вниз. Треба було хоч щось перекусити, адже давалася взнаки абсолютно безсонна, сповнена сліз і тривог ніч.
— Лізонько, що з тобою? — Ганна Петрівна з непідробною тривогою подивилася на дівчину. — Ти часом не захворіла? Он які темні кола під очима залягли, і сама бліда, як полотно.
— Ні-ні, все нормально, — квапливо заспокоїла її Ліза, сідаючи за стіл і відводячи погляд. — Просто голова зранку розболілася. Може, погода знову буде різко змінюватися, тиск стрибає.
— У Максима теж голова болить, — гірко усміхнулася Ганна Петрівна, наливаючи їй чай. — Тільки від іншого. Уявляєш, заявив мені сьогодні, що вчора вночі обіймав Наталю, яка знову до нього приходила з того світу.
Почувши це, Ліза ще більше зблідла і міцно схопилася рукою за край дубового стола, щоб не впасти.
— Ти що, злякалася містики? — знову стривожилася Ганна Петрівна, помітивши її реакцію. — Та не бійся, кажу ж! Максим учора просто перебрав зі спиртним на кладовищі, от йому і привиділося від горя. Він і сам толком нічого не пам’ятає, плутається в здогадках.
— Ганно Петрівно, ви можете погодувати хлопчиків, коли вони прокинуться? — слабким голосом попросила Ліза, відчуваючи, як накочує слабкість. — Я піду трохи прилягу, голова болить ще сильніше.
— Йди-йди, Лізонько, відпочинь, — літня жінка лагідно погладила її по холодній руці. — Не переживай, я і нагодую дітлахів, і казку їм почитаю. Тобі треба виспатися.
Ліза швидко зайшла до своєї кімнати, впала на ліжко і від нервового виснаження одразу ж заснула, проспавши майже до самого обіду. Прокинувшись, вона остаточно вирішила для себе: «Нічого такого страшного не сталося. Головне, що Максим Григорович нічого не пам’ятає, а я точно нікому й ніколи про це не розповім».
Поступово дівчина почала змушувати себе забути про те, що відбулося між нею та її роботодавцем тієї ночі. Він, як і раніше, був підкреслено ввічливий з нею, звертаючись виключно на «ви» та на ім’я-по батькові. Ілюзія нормальності відновилася.
Але одного ранку, різко вставши з ліжка, Ліза ледь не впала. У неї раптово запаморочилася голова, а в очах потемніло так сильно, ніби хтось вимкнув світло. Вона знову опустилася на матрац, важко дихаючи і не розуміючи, що з нею відбувається. Трохи посидівши, дівчина знову обережно підвелася. Цього разу все було нормально, і вона списала цей стан на те, що за вікном знову мрячив затяжний київський дощ і гуло низьке небо.
Вона неквапливо спустилася дерев’яними сходами на перший поверх, щоб випити свою ранкову чашечку кави. Але щойно насичений кавовий аромат поплив їдальнею, як її миттєво і страшенно знудило. Ліза, міцно затиснувши рот долонею, ледве встигла добігти до ванної кімнати.
«Та що ж це таке сьогодні робиться?» — злякано подумала вона, вмиваючись холодною водою. — «Нічого подібного раніше зі мною не траплялося».
Нагорі почувся тупіт дитячих ніжок — прокинулися Сашко та Паша, і Ліза поспішила до них, відкинувши тривожні думки. День минув у звичайних клопотах, і дівчина вже забула про свій ранковий інцидент.
Але по-справжньому турбуватися вона почала вже наступного ранку. Щойно вона знову відчула запах свіжозвареної кави, яку Ганна Петрівна готувала для Максима, її знову нестерпно знудило, і вона знову мчала до ванної.
Подивившись на себе у велике дзеркало над раковиною, Ліза витерла холодну іспарину з чола. Раптом її пронизав панічний страх: а що, як у неї з’явилося те саме страшне захворювання, яке забрало життя Наталі? Адже Ганна Петрівна якось згадувала, що в покійної на початкових стадіях теж часто паморочилася голова і її нудило вранці.
— Лізонько, ти чого знову така бліда? На тобі лиця немає! — стривожилася Ганна Петрівна, побачивши дівчину, яка, хитаючись, виходила з ванної.
— Не переживайте, все добре, — через силу усміхнулася Ліза, намагаючись її заспокоїти. — Вам здалося. Просто не виспалася.
Ганна Петрівна дуже уважно, якось по-новому глянула на неї, але нічого не сказала, лише підібгала губи.
Ранкова нудота згодом припинилася, але натомість з’явилося дещо інше: Лізу почало дратувати абсолютно все. Особливо діти, з якими вона проводила весь свій час. Вона сама не розуміла, що з нею діється. Раніше їхні дрібні дитячі пустощі чи розкидані іграшки викликали в неї лише поблажливе розчулення, а зараз вона ледве стримувалася, щоб не нагримати на них за найменшу провину.
Ліза, як могла, намагалася приховувати свої емоційні гойдалки, але хлопчики, як маленькі радари, почали помічати, що няня стала набагато суворішою і вже не бере такої активної участі в їхніх галасливих іграх, як раніше. А часом, навпаки, на Лізу накочувала така неконтрольована, божевільна хвиля ніжності до них, що вона могла довго, зі сльозами на очах, обіймати братів, безупинно цілуючи їхні світлі маківки.
Навіть її гастрономічні звички кардинально змінилися. Тепер за обіднім столом вона насамперед тягнулася до баночки з домашніми маринованими огірочками, які привезла від мами, і лише з’ївши кілька штук, приступала до основної страви.
— Лізо, я ніяк не збагну, що з тобою останнім часом відбувається? — обережно, але прямо почала розмову Ганна Петрівна одного вечора. — У тебе постійно, по п’ять разів на день, змінюється настрій. Тебе тягне на солоне, ти постійно втомлена і млява… Ти, бува, не вагітна?
Ліза дзвінко, але з гіркотою розсміялася.
— Від кого, Ганно Петрівно? Ви ж чудово знаєте, що ніякого чоловіка чи хлопця в мене немає! Та й розлучилися ми з колишнім саме через те, що я… що я безплідна. Я не можу мати дітей.
— Дивно це все, — жінка стурбовано похитала головою. — Ти б сходила перевірилася до лікаря, дитино. А то, не дай Боже, вийде як із Наталочкою…
Вона замовкла, не закінчивши страшної фрази, і крадькома витерла сльозу, що скотилася по зморшкуватій щоці.
Щоб не засмучувати літню жінку і самій переконатися, що з нею все гаразд, Ліза пообіцяла пройти повне обстеження. Взявши посеред тижня вихідний, вона поїхала до Києва, у приватний медичний центр «Столичне Здоров’я», який їй порадили знайомі.
Терапевт, приємна жінка середніх років, уважно вислухала всі її скарги, оглянула дівчину, зміряла тиск. Потім вона щось швидко записала в картку і, тепло усміхаючись, сказала:
— Здається, Єлизавето Павлівно, я здогадуюся про справжню причину вашого «нездужання».
— Лікарю, це щось дуже серйозне? — у Лізи всередині все обірвалося. Перед очима промайнув страшний діагноз Наталі.
— Ну, не знаю, кому як, — ухильно, але з іскринкою в очах відповіла лікарка. — Ось вам направлення до сто другого кабінету. Думаю, там швидко підтвердять мій діагноз.
Вона простягнула дівчині невеликий аркуш паперу з печаткою. Ліза взяла його тремтячими, крижаними руками і відправилася блукати світлими коридорами клініки, шукаючи потрібні двері.
Підійшовши до кабінету №102, вона підняла очі на табличку і завмерла. Там було написано: «Гінеколог». Ліза несміливо постукала і, почувши бадьоре «Заходьте!», відчинила двері.
Через тридцять хвилин вона вийшла з того кабінету в стані абсолютного, непередаваного шоку. Вона йшла коридором, не відчуваючи під собою ніг, і не знала, як реагувати на те, що щойно повідомив їй лікар після УЗД.
— Вітаю вас! Ви вагітні.
— Я? Вагітна?! — Ліза стояла посеред оглядової, не вірячи власним вухам. — Цього просто не може бути!
— Чому ж не може? — щиро здивувалася лікарка, знімаючи рукавички. — Ви молода, здорова жінка. Це цілком нормальне фізіологічне явище.
— Але ж у мене не може бути дітей! — в очах Лізи миттєво закипіли сльози. — Мені так сказали…
— Хто вам таке сказав? Медики ставили діагноз?
— Ні… Мій колишній чоловік так сказав…
— Ах, чоловік! — розсміялася лікарка. — Ні, дорогенька, ви справді вагітні. До речі… — жінка раптом насупилася, дивлячись на розгублений стан пацієнтки. — Ви ж хочете зберегти цю дитину? Або…
— Зберегти! Звісно, зберегти! — перебила її Ліза, і її голос зірвався. — Я так довго, все своє життя про це мріяла!
— Ну от і розумниця. Зараз я випишу вам направлення на всі необхідні аналізи для постановки на облік і дам перші рекомендації…
І ось тепер Ліза сиділа на лавочці в сквері біля клініки, міцно стискаючи в руках бланки з направленнями. Золоте київське листя падало їй під ноги, а вона ніяк не могла повірити в це диво. У неї буде дитина! Після стількох років гірких очікувань, зруйнованих надій, принижень і розчарувань від Антона… Вона нарешті стане мамою! Колишній чоловік просто нахабно брехав їй, або ж проблема весь цей час була саме в ньому.
Але раптом радість змінилася гострим болем.
— А як же тепер мої хлопчики… Сашко і Паша? — ахнула Ліза, прикривши рот рукою. — Я ж більше не зможу продовжувати працювати в них нянею! Рано чи пізно мій живіт стане помітним, і всі дізнаються правду. А Максим Григорович ніколи не повинен дізнатися, що це його дитина.
Як же їй було нестерпно шкода розлучатися з цими дітьми. Вона змахнула непрохану сльозу, що скотилася на бланк.
— Я так міцно прив’язалася до них. Та й вони до мене теж… Що ж мені тепер робити?
На ці складні питання Ліза поки що не мала жодної відповіді. Вона повільно піднялася з лавочки і попрямувала в бік зупинки. Поки вона їхала в маршрутці назад за місто, то прийняла для себе єдине правильне рішення: зараз найголовніше — це провести Сашка в перший клас. Вона обіцяла хлопчикові, що обов’язково буде поруч у цей надзвичайно важливий для нього день. А потім… потім буде видно, як правильно піти. Поки що вона вирішила нікому, жодній живій душі не говорити про свою вагітність. Боялася наврочити своє крихке щастя.
— Лізонько, ну що там? — дуже стурбована Ганна Петрівна зустріла її просто біля порога котеджу.
— Нічого страшного, — Ліза видавила із себе заспокійливу усмішку і зняла пальто. — Лікар сказала, що це просто сильна перевтома і стрес.
— Може, тобі відпустку в Максима попросити? — співчутливо запропонувала жінка. — Поїдеш кудись на Закарпаття, відпочинеш, поп’єш мінеральної водички.
— Це чудова ідея, — підтримала її Ліза, намагаючись звучати переконливо. — Ось Сашенька піде до школи у вересні, тоді я і подумаю про відпустку.
— Ходімо, я тобі свіжого трав’яного чаю заварю, — заметушилася Ганна Петрівна. — Та й зголодніла ти, мабуть, у тих столичних лікарнях.
Після обіду Ліза піднялася до своєї затишної кімнати на другому поверсі. Вона зачинила двері на замок, підійшла до великого дзеркала на дверцятах шафи і уважно оглянула себе з усіх боків. Потім вона дуже дбайливо, з безмежною ніжністю погладила себе по плоскому животу, який поки що був абсолютно непомітним для оточуючих.
— Ти мій маленький, — прошепотіла вона, і по її обличчю знову потекли сльози, але цього разу — сльози абсолютного щастя. — Ти тільки мій. Ніхто ніколи не дізнається, хто твій біологічний батько. Але я йому безмежно вдячна за це неймовірне диво, яке скоро в мене з’явиться.