Час ішов. Гроші, які Ліза отримала під час розрахунку в «УкрПромТрейді», потихеньку танули, а на нову роботу вона так і не влаштувалася. Її час від часу запрошували на співбесіди, але особливого вибору не було: то зарплату пропонували мізерну, то вимоги до кандидата виявлялися абсолютно неадекватними. Вона вже починала падати духом.
Від безвиході дівчина знову відкрила сайт із вакансіями, паралельно гортаючи свіжу газету з оголошеннями. І раптом на першій сторінці знову побачила знайомий текст: «Терміново потрібна няня для хлопчиків 4 і 6 років». Тільки цього разу вимога про обов’язкову педагогічну освіту кудись зникла.
«Може, варто зателефонувати?» — невпевнено розмірковувала Ліза, дивлячись на екран смартфона. — «Дітей я люблю, в селі на Житомирщині постійно із сусідськими дітлахами няньчилася… Та й особливого вибору в мене зараз немає».
Ще раз перечитавши текст, Ліза набрала вказаний номер. Слухавку підняли практично одразу.
— Алло, я вас слухаю! — пролунав приємний, хоч і трохи втомлений жіночий голос.
— Вибачте, — голос Лізи зрадницьки затремтів від хвилювання. — Я телефоную вам щодо оголошення. Вам ще потрібна няня для дітей?
— Так, звісно! — голос на тому кінці дроту помітно пожвавішав. — Ви можете під’їхати завтра об дванадцятій годині дня. Максим Григорович якраз буде вдома і зможе з вами поспілкуватися. Адресу запишете?
Ліза схопила ручку, аркуш паперу і під диктовку швидко записала координати. Скориставшись картами в інтернеті, вона побачила, що потрібне місце знаходиться за містом — в елітному котеджному містечку під Києвом, у районі Козина. Не так уже й далеко, звісно, але виїжджати з Солом’янки треба було заздалегідь, щоб не запізнитися на маршрутку від станції метро «Видубичі».
Наступного дня погода різко зіпсувалася. Як на зло, щойно Ліза вийшла з автобуса на потрібній зупинці, небо затягнуло важкими сірими хмарами і вперіщив холодний, колючий дощ. Парасольки дівчина, звісно ж, не взяла.
Вона добряче промокла, поки йшла від траси до потрібного будинку. Нарешті зупинилася перед високими кованими воротами і масивними сталевими хвіртками, не наважуючись натиснути на кнопку домофона. Вітер безжально тріпав її мокре волосся.
— Чого ви тут застигли? — Ліза здригнулася, несподівано почувши суворий чоловічий голос.
Вона озирнулася і побачила, що просто до неї безшумно під’їхав великий чорний позашляховик. З прочиненого вікна на неї сердито дивився показний чоловік у дорогому костюмі.
— Я… я приїхала на співбесіду, — пробелькотіла дівчина, цокаючи зубами від холоду. Вона дістала з сумки зібганий клапоть паперу із записаною адресою і для переконливості показала його незнайомцю.
— Сідайте, — він коротко вказав рукою на шкіряне пасажирське сидіння поруч із собою.
— Ні, не варто, — відмовилася Ліза, зніяковіло дивлячись на розкішний салон. — Я ж уся мокра від дощу, забрудню вам сидіння…
— Мені що, по два рази вам повторювати? — роздратовано гаркнув чоловік і сам відчинив сусідні дверцята. — Сідайте негайно, поки запалення легенів не підхопили!
Ліза слухняно пірнула в салон, втиснувшись у м’яке сидіння, і боялася вимовити бодай слово. Ворота автоматично відчинилися, і важка машина повільно в’їхала на простору територію, м’яко шарудячи шинами по ідеально рівному гравію. Під’їхавши до самого ґанку розкішного двоповерхового будинку, чоловік заглушив мотор. Він вийшов першим і, обійшовши авто, по-джентльменськи допоміг Лізі вибратися, запрошуючи пройти всередину.
Вона невпевнено переступила поріг і завмерла від захоплення. Такого розкішного холу, зі світлим мармуром і величезною кришталевою люстрою, вона ще ніколи в житті не бачила. Раптом із широких дубових сходів збігли двоє білявих хлопчаків і з радісним виском кинулися в обійми чоловікові, який щойно зайшов.
— Татусю, ти приїхав! — закричали вони в два голоси, міцно обхопивши його за ноги.
Побачивши незнайому дівчину, з якої на мармурову підлогу стікала вода, вони разом замовкли і з цікавістю витріщилися на неї.
— Тату, а це хто? — старший хлопчик безцеремонно вказав на Лізу пальцем.
— Поки не знаю, синку, — знизав плечима батько, лагідно скуйовдивши йому волосся. — Зараз будемо з’ясовувати. Ганно Петрівно! — голосно гукнув він у бік коридору.
У хол неквапливо вийшла літня жінка, одягнена у строгу темно-синю сукню та ідеально білий фартух.
— Ганно Петрівно, — звернувся до неї чоловік. — Проведіть, будь ласка, нашу гостю до ванної кімнати на першому поверсі. Нехай приведе себе до ладу, зігріється, а потім чекаю вас обох у їдальні.
Жінка мовчки кивнула і жестом запросила Лізу йти за нею. Вона привела її у світлу ванну кімнату з дорогою італійською плиткою і величезним дзеркалом. Ліза глянула на своє відображення і жахнулася: на неї дивилася перелякана дівчинка з прилиплим до щік мокрим волоссям і мокрим наскрізь одягом.
— Можете скористатися феном, він у шухляді, — суворо, але не злобливо сказала Ганна Петрівна. — А ось чистий рушник.
Вона дістала з шафки пухнастий жовтий рушник і простягнула дівчині. Ліза як могла висушила волосся, трохи підсушила феном блузку і, глибоко вдихнувши, знову вийшла в хол. Ганна Петрівна провела її до просторої їдальні, де за довгим овальним столом уже сидів знайомий чоловік і зосереджено читав діловий журнал.
— Сідайте, — він вказав на стілець навпроти себе.
Тієї ж миті перед Лізою з’явилася глибока тарілка і срібне столове приладдя.
— Дякую вам, звісно, але я прийшла сюди на співбесіду… — несміливо почала дівчина.
— От пообідаємо, — безапеляційно перебив її господар, — тоді й поговоримо про справи. А на голодний шлунок важливі рішення не ухвалюються.
Він узяв ложку і з апетитом почав їсти суп, не відриваючись від журналу. Ліза зачерпнула першу ложку гарячої м’ясної солянки і аж замружилася від задоволення. Такого смачного, наваристого супу вона не їла дуже давно. Сама не помітила, як вишкрябала тарілку до дна.
Не встигла вона відкласти ложку, як перед нею вже стояла друга тарілка — гірка ніжного картопляного пюре з великою домашньою котлетою. Ліза думала, що в неї більше нічого не влізе, але шлунок, змучений постійними економіями та бутербродами, вирішив інакше. За лічені хвилини і ця тарілка спорожніла.
Коли Ганна Петрівна принесла ароматну каву, чоловік нарешті відклав журнал, відкинувся на спинку стільця і уважно, оцінюючи, подивився на дівчину.
— А тепер давайте знайомитися, — сказав він, роблячи ковток міцної кави. — Мене звати Максим Григорович Соколовський. Я власник цього будинку і будівельної компанії «Столичний Будінвест». А як до вас звертатися?
— Єлизавета Павлівна, — Ліза від хвилювання нервово смикала краєчок лляної серветки, що лежала в неї на колінах. — Можна просто Ліза.
— Я так розумію, ви прийшли за оголошенням і претендуєте на посаду няні для моїх синів?
— Так, — тихо відповіла вона, опустивши очі.
— Тоді розкажіть про свій досвід, — попросив Максим Григорович, схрестивши руки на грудях. — У вас є рекомендації від попередніх роботодавців?
Ліза злякано підняла на нього великі карі очі.
— У мене… немає жодних рекомендацій, — пролепетала вона. — І офіційного досвіду роботи в київських сім’ях теж немає. Але ви не подумайте! — раптом гарячково заговорила вона. — Я дуже люблю дітей! Я впевнена, що знайду з ними спільну мову. У своєму рідному селі я постійно сиділа із сусідськими дітлахами, і вони мене обожнювали, чесне слово! — випалила дівчина і голосно видихнула.
Максим Григорович дивився на неї і несподівано усміхнувся. Йому до вподоби була її абсолютна щирість. Жодної фальші, жодних завчених фраз із резюме. До того ж, у її м’яких рисах обличчя і в цьому сором’язливому погляді було щось невловимо схоже на його покійну дружину… Він різко мотнув головою, відганяючи болючі спогади, і знову подивився на дівчину, вже більш серйозно.
— Коли ви зможете стати до роботи? — запитав він діловим тоном.
— То ви… ви мене берете? — не повірила своїм вухам Ліза.
— Так, — коротко кивнув він. — Я беру вас із випробувальним терміном. Скажімо, на один місяць. Згодні?
— Звісно! — радісно закивала вона.
— Ви навіть не запитали про умови роботи і зарплату, — здивовано підняв брову Максим Григорович. — Це дивно для сучасної дівчини.
— Ну, я сподіваюся, що умови будуть прийнятними… — зніяковіла Ліза.
— Отже, слухайте уважно, — чоловік поклав ногу на ногу. — Жити ви будете тут. Цілодобово знаходитиметеся поруч із моїми синами. Субота і неділя — ваші законні вихідні, можете їхати до Києва і робити все, що заманеться. Платити я вам буду… — він назвав суму, яка рівно вдвічі перевищувала Лізину ставку маркетолога в «УкрПромТрейді». — Влаштовує?
— Так, я цілком згодна, — вже більш впевнено відповіла Ліза.
— До речі, ви заміжня? — ніби між іншим поцікавився він.
— Ні, — Ліза подумки вже назавжди викреслила Антона зі свого життя.
— У вас є ще до мене запитання? — чоловік зиркнув на масивний швейцарський годинник на зап’ясті.
— Є одне, — Ліза набралася сміливості. — Чому в першому оголошенні ви вимагали педагогічну освіту, а в другому — вже ні?
Максим Григорович гірко зітхнув.
— Моїм дітям потрібна няня з відкритою душею і добрим серцем. Людина, поруч із якою вони почуватимуться в безпеці, вільно і розкуто. А не «солдат у спідниці» з дипломом педуніверситету, в якої вони ходитимуть по струнці і боятимуться зайвий раз засміятися. Саме такі, на жаль, до нас приходили раніше. Довелося з ними швидко попрощатися.
Він підвівся з-за столу.
— Якщо питань більше немає, ходімо, я підвезу вас до найближчої станції метро. Завтра рівно о дев’ятій ранку мій водій заїде за вами. Маєте вечір, щоб зібрати речі.
Наступного ранку, рівно о дев’ятій, у квартирі Лізи пролунав дзвінок. На порозі стояв високий, кремезний чоловік у темній сорочці.
— Кирило, — коротко представився він. — Максим Григорович наказав доставити вас до будинку.
Ліза ще раз перевірила, чи вимкнула світло й воду, підхопила невелику дорожню валізу і вийшла. Кирило мовчки забрав у неї речі і попрямував до ліфта. Усю дорогу Ліза намагалася розпитати водія про нового роботодавця, про дітей, але Кирило зберігав партизанське мовчання, зосереджено дивлячись на дорогу. Тоді дівчина теж замовкла і просто милувалася осінніми пейзажами за вікном.
У котеджі її зустріла Ганна Петрівна.
— Доброго дня, Лізонько. Ходімо, я покажу вашу кімнату, — вона попрямувала до широких сходів.
Кімната на другому поверсі виявилася невеликою, але неймовірно затишною. Біля дверей стояв світлий шафа-купе з дзеркалами, біля стіни — широке ліжко з пухнастим пледом, а поруч умостилося глибоке крісло для читання з торшером. Ліза підійшла до великого вікна і розсунула жалюзі. Перед нею відкрився фантастичний краєвид: старий сосновий ліс і чисте озеро, на березі якого сиділи рибалки.
Коли Ліза розклала речі і спустилася вниз, Ганна Петрівна налила їй чаю і почала вводити в курс справ.
— Господар поїхав в офіс. Як ви вже знаєте, у нього двоє синів — Сашко і Павлик. Їхня мама померла два роки тому, — голос жінки здригнувся, — але це в нашому домі не обговорюється. Ніколи. Запам’ятайте це.
Ліза мовчки кивнула, розуміючи, наскільки це болюча тема.
— Максим Григорович бажає, щоб його діти росли в любові та ласці, — продовжила Ганна Петрівна, простягаючи Лізі роздруківку з розпорядком дня. — А якщо знадобиться суворість, то він сам із ними поговорить як чоловік із чоловіками. Усе зрозуміло?
— А можна мені вже познайомитися з хлопчиками? — обережно запитала Ліза.
Вони піднялися на другий поверх і зайшли до просторої дитячої кімнати, що знаходилася поруч із кімнатою Лізи. Хлопчики сиділи за маленьким столиком і зосереджено малювали.
— Сашенько, Павлушо, — лагідно звернулася до них економка. — Це ваша нова няня, Єлизавета Павлівна.
— Ліза. Можна просто Ліза, — дівчина підійшла до молодшого, Павлика, присіла біля нього навпочіпки і зазирнула в альбом. — Яка гарна, яскрава зірочка в тебе виходить!
Очі чотирирічного хлопчика радісно спалахнули.
— Правда? Вам подобається? Тільки це не зірочка. Це моя мама!
Ліза вражено завмерла, не знаючи, що сказати.
— Так, це моя матуся, — серйозно повторив малюк. — Тато сказав, що вона стала чарівною зірочкою на небі. Вдень її не видно, бо вона зайнята своїми ангельськими справами, а вночі вона дуже яскраво нам світить, щоб ми з братиком… — він кивнув на Сашка, — ніколи не боялися темряви.
У Лізи в горлі став клубок, а на очі навернулися сльози. Вона ніжно погладила біляву голівку хлопчика, поцілувала його в маківку і міцно притиснула до себе. Витерши непокірну сльозу, вона підвелася і підійшла до старшого. Сашко малював велику карету швидкої допомоги і чоловічка з валізкою з червоним хрестом.
— А ти що малюєш, Сашко?
— Це лікар, який приїхав до хворого, — дуже по-дорослому відповів шестирічний хлопчик. — Коли я виросту, то стану найголовнішим лікарем. Я буду лікувати всіх людей на світі, щоб вони ніколи-ніколи не хворіли і не ставали зірочками… як наша мама.
Дивлячись на ці дитячі малюнки, Ліза зрозуміла, що серця цих дітей досі кровоточать від страшної втрати. Вона подумки присягнулася собі, що зробить усе можливе й неможливе, аби ці хлопчики знову навчилися щиро радіти життю і стали звичайними, безтурботними дітьми.
— Ви вже снідали? — бадьоро запитала вона, ховаючи сум. — Тоді, може, підемо гуляти у двір? Ви покажете мені ваші володіння, бо я тут зовсім нічого не знаю!
— Ура! Гуляти! — весело закричали брати, покидали олівці й побігли одягатися.
Ліза була приємно вражена їхньою самостійністю. Хлопчики самі натягували куртки і черевики, а Сашко ще й дбайливо допомагав молодшому застібати блискавку. Помітивши її погляд, старший пояснив: «Нам мама завжди казала, що ми брати і маємо горою стояти один за одного».
На вулиці діти одразу потягнули Лізу на великий ігровий майданчик, який батько облаштував спеціально для них на задньому дворі. Там була і гірка, і гойдалки, і велика пісочниця. Ліза не стала сидіти на лавочці: вона з радістю підхопила їхню гру в лови, бігала за ними навколо гірки, і двір наповнився гучним, щасливим дитячим сміхом.
Захопившись грою, Ліза не помітила, як на розі будинку з’явився Максим Григорович. Він тихо стояв і заворожено спостерігав за цією картиною. Першим його помітив Сашко.
— Тату! Йди до нас! — замахав він руками.
Чоловік на секунду замислився. Потім рішуче зняв свій дорогий італійський піджак, акуратно повісив його на гілку найближчої яблуні, закотив рукави білосніжної сорочки і несподівано приєднався до веселої компанії.
Він почав бігати по майданчику, намагаючись зловити синів, які спритно виверталися з-під його рук. Лізі стало неймовірно смішно і тепло на душі: дорослий, поважний бізнесмен зараз носився двором, як звичайний хлопчисько, і було видно, що це приносить йому колосальне задоволення.
— Все, здаюся! Заганяли ви старого батька! — він, важко дихаючи, зупинився і жартома підняв руки догори.
Потім він повернувся до Лізи, яка ледве стримувала посмішку.
— Бачили б мене зараз мої підлеглі в офісі… — розсміявся він, знімаючи піджак з гілки. — Я бачу, Єлизавето Павлівно, ви вже знайшли спільну мову з моїми шибениками.
— Це тільки початок, Максиме Григоровичу, — усміхнулася Ліза, поправляючи розпатлане волосся. — Сподіваюся, далі буде тільки краще.