Спочатку Ліза дуже втомлювалася, адже практично весь день вона знаходилася поруч із дітьми, які вимагали до себе постійної уваги, відповідей на тисячі запитань та участі в активних іграх. Але вже через кілька днів після того, як вона приступила до роботи, стався один зворушливий випадок.
Після ситного обіду вона вкладала хлопчиків на денний сон. Сидячи в глибокому кріслі біля їхніх ліжечок, Ліза читала їм казку. Вона й сама не помітила, як від втоми і монотонності власного голосу непомітно заснула просто з книжкою в руках. Прокинулася дівчина від того, що хтось дуже акуратно і невміло її вкривав. Розплющивши очі, Ліза побачила, що шестирічний Сашко дбайливо накидає на неї пухнасту дитячу ковдру, а маленький Пашенька тихо сидить на стільчику поруч, намагаючись не шуміти, і зосереджено малює в альбомі, час від часу прикладаючи пальчик до губ.
Ліза настільки розчулилася, що гарячі сльози мимоволі покотилися по її щоках. Дівчина з кожним днем усе більше і більше прив’язувалася до цих світлих дітей. І коли на вихідні вона їхала до Києва у свою порожню квартиру, то вже з першого дня починала страшенно за ними сумувати.
Одного разу, під’їхавши до своєї сталінки на Солом’янці, Ліза зазирнула в поштову скриньку і виявила там офіційне повідомлення: через тиждень їй необхідно з’явитися до районного РАЦСу для офіційного розірвання шлюбу з громадянином Антоном. Таке ж повідомлення було адресовано і йому, оскільки він поки що був офіційно прописаний у Лізиній квартирі.
Дівчина спочатку сама хотіла віднести цей папірець і кинути його в поштову скриньку колишньої подруги на Позняках, де зараз проживав зрадник. Але потім, трохи подумавши і зберігши гідність, вирішила просто вкласти його в конверт і відправити Крістіні поштою.
Згадка про Антона знову сколихнула в Лізі болюче почуття образи й обурення за те, як підло він із нею вчинив. Щоб трохи відволіктися від похмурих думок, вона увімкнула музику і почала генеральне прибирання. Вона саме домивала підлогу в коридорі, коли почула різкий дзвінок у двері. Нашвидку пригладивши розпатлане волосся, Ліза відчинила і побачила на порозі Антона. Він нетерпляче переминався з ноги на ногу.
— Нарешті я тебе застав! — обурено кинув він, по-хазяйськи проходячи у квартиру у брудному взутті. — Кілька разів уже приїжджав, але тебе вічно не буває вдома. Де ти вештаєшся?
— Що тобі треба? — втомлено і холодно запитала Ліза, спираючись на швабру.
— Речі свої хочу забрати. Якщо ти їх, звісно, з істерики не викинула на смітник.
— Усі твої речі, — Ліза байдуже кивнула на чорні пакети, які й досі акуратно стояли в кутку коридору, — он там. Забирай і йди, мені ніколи.
— Куди це ти так поспішаєш? Невже в гості когось чекаєш? — він нахабно, з примруженими очима оглянув колишню дружину. — Я дивлюся, ти не дуже й побиваєшся через те, що я тебе покинув?
— А за чим тут побиватися? — знизала плечима Ліза. — Пішов — то й іди собі з миром.
Насправді цей видимий спокій давався їй титанічними зусиллями. Всередині все просто клекотало від злості та гіркоти, але вона категорично не хотіла давати Антону жодного приводу для зловтіхи.
— Тоді знай! — злісно примружився чоловік, якого зачепила її байдужість. — Я тебе ніколи не кохав! Оженився тільки заради київської квартири. Набридло по орендованих кутках та гуртожитках нидіти. Ти хоч у дзеркало себе бачила? — продовжував він сипати отрутою. — Крістіна, порівняно з тобою, просто королева! І квартира в її новобудові сучасна, з євроремонтом, а не ця стара радянська рухлядь, як твоя! До того ж вона зовсім скоро народить мені сина. Не те що ти, пустоцвіт…
Він зневажливо махнув рукою, намагаючись підкреслити Лізину «нікчемність».
Дівчина мовчки слухала цей бруд. Її трусила дрібна дрож. Вона розвернулася, пішла до кімнати і, повернувшись, мовчки простягнула чоловікові повідомлення з РАЦСу.
Він швидко пробігся очима по тексту і радісно вигукнув:
— Ну що ж, просто чудово! Тепер уже я точно зможу офіційно одружитися з Крістіною. Вона постійно мене з цим підганяє, хоче, щоб дитина народилася в законному шлюбі. А нас із тобою більше нічого не зв’язуватиме!
Він згріб пакети зі своїми речами і вийшов, звично грюкнувши дверима.
А Ліза так і залишилася стояти в передпокої. Вона безсило опустилася на м’який пуфик біля вішалки, закрила обличчя руками і гірко, нарид розплакалася. За вікном уже почало сутеніти. Ліза раптом чітко зрозуміла, що просто фізично не зможе сьогодні ночувати в цій квартирі одна, наодинці зі своїми демонами. Вона швидко перевдягнулася, викликала таксі і поїхала назад, у котедж під Києвом.
Там вона точно не буде самотньою. Там на неї чекають її улюблені хлопчаки, які своїм щебетанням миттєво відвернуть її від мороку. Ганна Петрівна дуже здивувалася її раптовому вечірньому приїзду у вихідний, але, побачивши заплакане і змарніле обличчя дівчини, тактовно не стала ставити зайвих запитань.
А от Сашко і Павлик неймовірно зраділи, що їхня няня повернулася раніше. Вони стрибали навколо неї, навперебій розповідаючи, чим займалися цілий день і яку вежу збудували з конструктора.
— Ну що, хлопчаки, ходімо у ванну! — бадьоро запропонувала Ліза, відчуваючи, як біль відступає.
Брати з радістю погодилися, бо кожне купання перетворювалося для них на захопливу гру. Няня дозволяла брати з собою гумові іграшки, і вони всі разом відправлялися у «морську подорож» пінними хвилями. Лізі шалено подобалося возитися з цими дітьми. Вона подумки вже прийняла той страшний факт, нав’язаний чоловіком, що в неї ніколи не буде своїх дітей, і вирішила віддавати всю свою нерозтрачену материнську любов і турботу цим хлопчикам, які так рано залишилися без найріднішої людини.
Незадовго до Нового року Максим Григорович запросив Лізу до себе в кабінет.
— Єлизавето Павлівно, у мене до вас є одне невелике прохання, — він витримав паузу. — На новорічні канікули я змушений полетіти до Іспанії. Друзі-партнери запросили, і я не міг відмовитися, бо там будуть люди, які дуже важливі для мого бізнесу. Чи не могли б ви в ці святкові дні залишитися з дітьми? Я розумію, що вам доведеться обійтися без вихідних, але я компенсую ваш час у подвійному розмірі.
Він вичікувально дивився на дівчину.
— Звісно, Максиме Григоровичу, — одразу погодилася Ліза. Але раптом зам’ялася, не знаючи, як правильно сформулювати своє прохання.
— Щось не так? — нахмурився він.
— Я б дуже хотіла перед вашим від’їздом з’їздити в село на Житомирщину, до батьків. Відвезти їм подарунки і привітати зі святами. Чи можу я попросити у вас додатковий вихідний? Усього один день, щоб виїхати в четвер, а в суботу я вже повернуся!
Максим Григорович полегшено зітхнув і щиро розсміявся.
— І це все? Я даю вам цілих два додаткових дні! Тож сміливо можете вирушати до рідних. І ще… я розпоряджуся, щоб Ганна Петрівна підготувала гарні подарунки та делікатеси для ваших батьків від мене особисто.
У четвер вранці водій Кирило довіз її до київської автостанції. Ліза сіла в рейсовий міжміський автобус, завантажена фірмовими пакетами з подарунками, і вирушила в рідне село. Максим Григорович наполягав, щоб Кирило відвіз її прямо до будинку на комфортному авто, але Ліза категорично відмовилася. Вона добре знала сільські реалії: якщо вона приїде на такій дорогій машині з водієм, то одразу поповзуть брудні плітки.
Відчинивши знайому дерев’яну хвіртку, Ліза зайшла на подвір’я і відразу ж побачила батька, який широкою лопатою розчищав сніг біля ґанку. Побачивши доньку, Павло Юхимович кинув лопату і поспішив до неї.
— Чого ж ти не попередила, що приїдеш? — радісно запитав він, міцно обіймаючи Лізу. — Ми ж тебе тільки під самий Новий рік чекали!
— Ось, вирвалася раніше! — весело відповіла дівчина, чиї щоки розчервонілися від морозу. — А мама в хаті?
Мати вже вискочила на ґанок, сплескуючи руками від несподіваної радості.
— Мамочко! — Ліза кинулася до неї. — Як же я скучила!
— Ходімо до хати, доню, бо змерзнеш, — лагідно примовляла Ніна Федорівна. — Батьку, радість-то яка в нас!
Ліза підняла важкі пакети і слідом за мамою зайшла в тепло. Вона зупинилася на порозі і на повні груди вдихнула аромат рідного дому. Тут пахло сушеними травами, терпким тютюном, який курив батько, і свіжою домашньою випічкою.
— А я оце якраз оладок напекла! — метушилася мати. — Прямо як серцем відчувала, що ти приїдеш. Давай, роздягайся — і до столу! А батька треба в ліс послати, хай сосонку зрубає, — запропонувала вона. — А то ми давно ялинку не ставили, іграшки з горища треба дістати…
— Мам… — Ліза винувато глянула на Ніну Федорівну. — Я не зможу на сам Новий рік залишитися.
— Батечку! — сплеснула руками мати. — Як же так?
— Розумієш, Максим Григорович попросив мене на свята за дітьми наглянути, поки він буде у відрядженні за кордоном.
— І охота тобі, доню, з чужими дітьми возитися, — важко зітхнула жінка, сідаючи на табуретку. — Своїх би вже пора няньчити…
— Мамо! — з болем вигукнула Ліза. — Але ж ти знаєш, що я не можу мати дітей. Антон же казав…
— Та хто тобі таке сказав, дурненька?! — обурилася мати, аж підскочивши. — Ти ж сама казала: лікарі підтвердили, що з тобою все чудово!
— Але ж у Антона скоро дитина народиться від Крістіни, — Ліза низько опустила голову, щоб приховати сльози. — Значить, уся проблема була саме в мені.
— Ох, доню, доню, — заголосила Ніна Федорівна. — Чує моє материнське серце, що не все там у нього так гладко з тією міською вертихвісткою! До речі, ти про нього щось чула?
— Приходив за речами. Хвалився, що дуже щасливий зі своєю красунею. Каже, вона його вже прописала у своїй шикарній квартирі. З моєї він нарешті виписався.
— От же ж негідник! — Ніна Федорівна спересердя ляснула долонею по столу. — Це він спеціально тобі розказує, щоб самолюбство своє потішити і тебе вколоти!
— Та ну його, мамо, навіть згадувати гидко, — махнула рукою Ліза. — Ходімо, я краще покажу, які розкішні подарунки я вам із татом привезла від свого шефа!
Наступні два дні Ліза відпочивала душею: допомагала мамі по господарству, розчищала з батьком сніг у дворі, пила чай із травами. У суботу батьки проводжали доньку на автобус. Вони спакували Лізі величезні торби з різними домашніми різносолами, щоб вона неодмінно пригостила Максима Григоровича та дітлахів.
Під’їхавши до Києва, дівчина ледве витягла ці непідйомні сумки з багажника автобуса. Довелося знову викликати таксі, щоб із цією поклажею доїхати до котеджного містечка. Затягнувши важкі сумки в мармуровий хол, Ліза зупинилася і важко перевела подих.
— Лізонько! — до неї назустріч вийшла Ганна Петрівна. — Що ж ви такі важезні торби тягаєте?!
— Та ось, — усміхнулася дівчина, витираючи лоба, — мої батьки гостинці вам усім передали. І я тепер не знаю, що з цим добром робити. Навряд чи ви тут будете їсти прості сільські частування… — простодушно додала вона, озираючись на дорогий інтер’єр.
— Як це не знаєте, що робити? — несподівано пролунав гучний і радісний голос Максима Григоровича, який спускався сходами. — Ану давайте, викладайте все на стіл у їдальні, а ми зараз будемо все це дегустувати!
Ліза квапливо почала діставати із сумок баночки з хрусткими солоними огірками, маринованими помідорами, білими грибочками, баночки з малиновим і ожиновим варенням, домашні пиріжки і чималий шмат свіжого сала з м’ясним прошарком.
— М-м-м, яка розкіш! — заплющив очі Максим Григорович, відкушуючи половинку хрусткого огірка. — Останній раз я таке їв у глибокому дитинстві, у своєї бабусі в селі.
— Ви бували в селі? — щиро здивувалася Ліза, не уявляючи цього лощеного бізнесмена серед сільських грядок.
— Звісно! — розсміявся чоловік, нарізаючи сало тонкими скибками. — І це був найщасливіший час мого дитинства. На Полтавщині жила бабуся по батьковій лінії, і мене відправляли туди на всі літні канікули. Оце де було справжнє роздолля! Бабуся пекла мої улюблені ватрушки… Точнісінько такі ж, як передала ваша мама!
Ліза дивилася на нього широко розплющеними очима. Вона навіть уявити не могла, що цей імпозантний чоловік у дорогих костюмах скучає за простою сільською їжею.
— Передавайте величезне спасибі вашим батькам, — тепло звернувся він до Лізи. — Усе неймовірно смачно. Знаєте, жодна, навіть найвишуканіша страва з мішленівського ресторану ніколи не замінить домашньої їжі, яка приготована з любов’ю і душею.
На сам Новий рік у холі будинку встановили справжню, височезну живу ялинку, яка пахла хвоєю на весь котедж. Ліза з дітьми весь ранок захоплено її прикрашали. Закінчивши роботу, вони відійшли вбік, щоб помилуватися цією пухнастою красунею, яка ввечері обов’язково засяє яскравими вогниками гірлянд. Потім усі троє вибігли у двір ліпити сніговика, довго бігали по пухнастому снігу і влаштували справжню битву сніжками.
Розчервонілі й абсолютно щасливі, вони повернулися в дім. Ганна Петрівна лише сплеснула руками, побачивши на порозі дітей і їхню няню, одяг яких був обліплений снігом із ніг до голови. Ліза лише ніяково сміялася і клятвено обіцяла, що сама витре всі калюжі на мармурі.
Нагодувавши хлопчиків обідом, Ліза вклала їх відпочивати, а сама спустилася на кухню, щоб допомогти Ганні Петрівні приготувати святкову вечерю. Окрім дітлахів, за новорічним столом мали зібратися Ліза, Ганна Петрівна та водій Кирило, якому цього вечора не було з ким зустрічати свято. Для кожного Ліза завчасно приготувала сюрпризи. Сашкові — велику дитячу медичну енциклопедію з яскравими малюнками (пам’ятаючи його мрію стати лікарем). Для Пашеньки — величезний набір для малювання. Ганні Петрівні — м’які теплі домашні капці, а Кирилу — стильну термокружку для машини. Усі подарунки вона красиво запакувала і сховала під ялинку.
Увечері всі зібралися за великим столом, щоб спочатку провести старий рік. Алкоголю на столі принципово не було — у всіх у кришталевих келихах був налитий гранатовий або яблучний сік, але атмосфера була неймовірно веселою і теплою. Особливо раділи Сашко і Паша. Вони спочатку трохи засмутилися, що тата немає поруч, але дядя Кирило так майстерно і смішно розповідав різні історії зі свого водійського життя, що їхню тугу як рукою зняло. Вони реготали разом із дорослими до сліз.
Потім усі перейшли в хол, увімкнули гірлянди на ялинці й почали дарувати одне одному подарунки. Пашенька простягнув Лізі малюнок, який створив сам. На ньому була зображена дівчина, яка міцно тримала за руки двох хлопчиків, а внизу кривими друкованими літерами було виведено: «Паша – Ліза – Саша». Ліза розчулено посміхнулася — напис, звісно ж, допомагав робити старший брат.
Сашко подарував їй листівку у вигляді ялинки і підписав «З Новим роком!», от тільки деякі літери дивилися в інший бік. Від Ганни Петрівни Ліза отримала розкішну пухову шаль, яку та зв’язала спеціально для неї. А Кирило, страшенно ніяковіючи і червоніючи, простягнув їй велику коробку дорогих швейцарських цукерок, явно відчуваючи до дівчини симпатію.
Усі були так захоплені розгляданням подарунків, що ледве не пропустили бій годинника.
— Загадуйте швидше бажання! — схвильовано вигукнула Ганна Петрівна.
Ліза міцно замружилася і від усього серця загадала, щоб у неї теж колись було двоє таких чудових синів, як Паша і Саша, і обов’язково — маленька донечка.
— Ура! З Новим роком! З новим щастям! — радісно закричали всі, обіймаючись і вітаючи одне одного.
Після завершення новорічних свят, коли Максим Григорович повернувся з Іспанії, Ліза на свої законні вихідні поїхала до власної квартири на Солом’янку. Вона зайшла в порожні кімнати і відразу ввімкнула телевізор, щоб хоч якось заповнити тишу, яка так тиснула після галасливого дитячого сміху в котеджі.
Під монотонний звук якогось ток-шоу вона непомітно задрімала. Прокинулася від різкого, безперервного дзвінка у двері. Ліза потрусила головою, думаючи, що їй це сниться, але дзвінок розірвав тишу ще раз.
— Хто там? — обережно запитала дівчина, підійшовши до дверей.
— Лізо, відчини, будь ласка. Це я, Антон.
Вона провернула замок і побачила перед собою колишнього чоловіка. Він стояв із похмурим обличчям, міцно тримаючи в руці ту саму дорожню валізу.
— Можна мені увійти? — тихо і якось жалібно запитав він.
Ліза мовчки відступила вбік, пропускаючи чоловіка у передпокій. Він зняв зимову куртку, пройшов у вітальню і важко сів.
— Як же у тебе тут добре і спокійно… — раптом зітхнув він, озираючись.
Ліза з подивом глянула на Антона.
— З якого дива ти раптом так вирішив? Тобі ж моя квартира ніколи не подобалася! Ти її тільки «рухляддю» і «радянською коробкою» називав.
— Лізонько, я був кругом неправий! — він театрально опустив очі.
— Що ж такого глобального сталося, раз ти так різко змінив свою думку? — з іронією поцікавилася вона, схрестивши руки на грудях.
— Я пішов від Крістіни.
— Дуже цікаво, — усміхнулася Ліза. — Чим же вона тобі так не догодила? Ти ж ще недавно розпинався, що кращої за неї немає на цілому світі!
— Вона мене жорстоко обдурила, — Антон нервово стиснув підлокітники крісла. — Уявляєш… дитина, яку вона носить під серцем, виявляється, не від мене!
— І як же ти про це дізнався? Герой-коханець…
— Я прийшов з роботи раніше, хотів зробити дружині сюрприз. Тихо відчинив двері своїм ключем і почув, як вона розмовляє по телефону з якоюсь подругою. Вона радилася з нею… питала: «Як мені потім пояснити Антону, що дитина народиться недоношеною, хоча насправді вона має народитися чітко в строк?!». Коли я зайшов до кімнати, вона миттєво кинула слухавку і почала мені мило посміхатися, ніби нічого не сталося.
— Хто батько цієї дитини? — жорстко запитав я.
— Антоне, що за дурні запитання? — обурилася вона, кліпаючи нарощеними віями. — Звісно ж ти, любий!
— Не треба робити з мене ідіота! — закричав я на всю квартиру. — Ще раз питаю: хто батько?!
— Та яка різниця, хто біологічний батько? — раптом абсолютно спокійно і нахабно заявила вона. — Адже за документами він усе одно буде нашим спільним, правда, котику?
— Ну вже ні! — вигукнув я. — Мені чужий байстрюк не потрібен! Я за п’ять хвилин зібрав свої речі і пішов геть. Ось такі от справи, Лізок… — закінчив він свою жалюгідну розповідь.
— Ну і що ти тепер маєш намір робити? — холодно поцікавилася дівчина.
— Як що? Подам на розлучення!
— Чи не забагато в тебе розлучень за останній рік? — гірко усміхнулася вона.
— А що вдієш? — розвів руками Антон, граючи роль жертви. — Хто ж міг подумати, що вона такою брехливою стервою виявиться? Тільки от… жити мені тепер зовсім ніде! — він винувато, як побитий пес, подивився на колишню дружину. — А пам’ятаєш, Лізок, як добре нам було разом? Ми ж ніколи не сварилися…
— Ти на що натякаєш? — Ліза подивилася Антону просто в очі, відчуваючи, як усередині закипає лють.
— Може… пустиш мене до себе пожити? Хоча б тимчасово, поки я нормальну квартиру не зніму…
— Ти ж сам казав, що моя квартира — це смітник! — усміхнулася вона льодяною посмішкою.
— У тебе чудова, неймовірно затишна квартира! Я все усвідомив! — гарячково вигукнув колишній чоловік.
— Ні, Антоне. Жити ти тут більше не будеш ніколи, — твердо, карбуючи кожне слово, вимовила Ліза. — У тебе є дружина — «розумниця і королева», яку ти так нахвалював. От до неї і йди! А твої проблеми мене більше абсолютно не обходять. На вихід!
Чоловік повільно підвівся з крісла і, опустивши плечі, поплентався в передпокій.
— Я дуже винен перед тобою, — жалібно сказав він, тримаючись за ручку вхідних дверей. — Пробач мені, будь ласка…
— Я прощаю тебе. Прощавай, — коротко відповіла Ліза і рішуче зачинила за ним двері, провернувши замок на два оберти.
Вона повернулася до кімнати, підійшла до вікна і трохи відсунула фіранку. Дивлячись услід Антону, який згорбившись брів засніженою вулицею зі своєю валізою, вона спіймала себе на думці, що їй його навіть трохи шкода. Такий великий, самовпевнений хлопчик, який сам зруйнував своє життя. Але він отримав рівно те, на що заслуговував. Звісно, вона могла б змилостивитися і дозволити йому перекантуватися в її квартирі, адже вона все одно цілими тижнями пустує. Але ж потім цього паразита звідси не виженеш! Тож нехай свої проблеми відтепер вирішує сам. А Крістіна — просто молодець, майстерно обкрутила чужого чоловіка. От тільки таємне завжди стає явним, і тепер невідомо, як ця «королева» буде викручуватися з ситуації.
Але все це хвилювало Лізу найменше.
Вона пройшла на кухню, увімкнула чайник і заварила собі велике горнятко ароматної кави. Пила гарячий напій і з ніжною усмішкою думала лише про одне: завтра вона знову поїде за місто і побачиться зі своїми хлопчиками, Сашком і Пашенькою, до яких прикипіла всією душею.