В один із морозних зимових днів Максим Григорович, як завжди, приїхав додому на обід. Піднявшись до себе в кабінет, він підійшов до великого вікна і відхилив важку штору, бо йому здалося, що в кімнаті занадто темно. Він подивився у двір і завмер. Просто перед вікнами його кабінету гуляли сини разом із нянею Лізою. Чоловік сперся на підвіконня, замилувавшись картиною, що відкрилася перед ним.
Хлопчаки з вереском бігали по глибокому снігу, а Ліза, сміючись, намагалася їх наздогнати. Потім вони всі разом повалилися у великий кучугур і весело реготали, обкидаючи одне одного білими пухнастими грудками. Максим Григорович уважно вдивився в обличчя дівчини.
Яка ж вона все-таки схожа на його дружину… Він повільно перевів погляд на фотографію у срібній рамці, що стояла на його робочому столі. З неї дивилася молода, неймовірно красива жінка з відкритою усмішкою і блискучими від щастя очима. Чоловік важко зітхнув, відчуваючи, як серце знову стискається від болю.
Він досі картав себе за те, що колись послухав дружину і не став боротися за її життя всіма можливими і неможливими способами, дозволивши їй просто згасати вдома. Він вдивлявся в очі своєї коханої і знову згадував той час, коли вони були безмежно щасливими. Здавалося, що попереду на них чекає довге, безхмарне життя. Наталочка так любила жити! Вона щиро раділа всьому, що її оточувало, обожнювала свого чоловіка і довгоочікуваних синочків, з якими їй судилося побути на цьому світі так несправедливо мало.
Максим знову перевів погляд у вікно. Няня Ліза здалася йому такою ж доброю і життєрадісною, якою була його Наталя. Та й зовні вони мали певну схожість: та сама м’якість у рисах, та сама щирість.
Він подивився на синів. Як же добре, що вони знову стали веселими, безтурботними і перестали щовечора кликати маму, заливаючись сльозами. А весь цей дивовижний прогрес відбувся лише завдяки тендітній дівчині Лізі, яка оточила їх такою турботою і непідробною увагою, якої їм так гостро не вистачало.
Зараз він анітрохи не сумнівався, що зробив правильний вибір, запропонувавши Єлизаветі Павлівні стати нянею для Сашка і Павлика. А спочатку ж він навіть не припускав, що з неї може вийти такий чудовий фахівець, адже вона не мала ні досвіду, ні диплома.
Чоловік здригнувся, згадавши Маргариту Вікторівну, яка відгукнулася на його перше оголошення. Її гучного, командного голосу лякався навіть сам Максим Григорович, а вже коли вона суворо дивилася на нього поверх окулярів, він і зовсім почувався винуватим школярем. Сашко і Паша ходили в неї по струнці, як солдати, і все робили виключно згідно з жорстким режимом дня. Через тиждень її перебування в домі Максим побачив перелякані, згаслі очі синів і одразу ж розпрощався з цією «генеральшею», з величезним полегшенням зачинивши за нею двері. А в неї ж якраз і була вища педагогічна освіта і шалений досвід роботи вчителем!
Потім була Настуня — так вона сама просила себе називати. Випускниця столичного педколеджу. Вона не кричала на хлопчиків, не змушувала їх дотримуватися режиму. Забравшись із ногами на дорогий шкіряний диван, вона цілісінькими днями дивилася серіали, зависала в телефоні або неприховано фліртувала з водієм Кирилом, коли той привозив продукти з супермаркету. Хлопчики були надані самі собі. Тож Єлизавету він зустрів дуже обережно і чомусь був упевнений, що вона в домі довго не протримається. На щастя, він помилявся.
Навесні сталося нещастя. Ганна Петрівна невдало посковзнулася на вологому ґанку і зламала ногу у двох місцях. Майже два тижні вона провела в лікарні, а потім повернулася додому, змушена суворо дотримуватися постільного режиму. Ліза часто заходила до її кімнати, щоб скласти компанію і трохи підтримати літню жінку.
— Ох, Лізонько, — скаржилася Ганна Петрівна, поправляючи ковдру. — Очима б усе в домі поробила, кожну пилинку б стерла, а насправді навіть встати нормально не можу. Відчуваю себе безпорадною.
— Нічого, Ганно Петрівно, — лагідно заспокоювала її дівчина, наливаючи гарячий чай. — Час пролетить швидко. Скоро знімуть гіпс, і ви будете бігати ще краще, ніж раніше!
— Дай Боже, дай Боже, — перехрестилася жінка. — Добра в тебе душа, Лізо. Відразу це було видно. Он як до дітлахів добре ставишся… Наталочка б наша дуже пораділа.
В очах жінки заблищали сльози.
— Ганно Петрівно, ну не турбуйтеся ви так, — Ліза дбайливо погладила жінку по руці. — Ви поки відпочивайте, а я ввечері до вас ще зазирну. Укладу хлопчаків спати і прийду. Домовилися?
Жінка вдячно кивнула і заплющила очі.
Увечері, як і обіцяла, Ліза тихенько постукала у двері спальні на першому поверсі.
— Заходь, дитино, — почула вона слабкий голос.
Дівчина увійшла до кімнати, яку освітлював лише теплий ночник на тумбочці.
— Посидь зі мною трохи, Лізонько, — попросила Ганна Петрівна. — А то я тут у чотирьох стінах скоро зовсім здичавію. Як там хлопчаки? Не дуже хуліганили сьогодні?
— Ну що ви, — тихо розсміялася Ліза, сідаючи на стілець поруч. — Вони дуже виховані і слухняні. Зліпили сьогодні з пластиліну ціле місто.
— А ти знаєш, що я їм не просто економка, а бабусею доводжуся? Тільки двоюрідною, — раптом сказала жінка.
— Правда? — вигукнула дівчина. — Ні, я не знала про це.
— Їхня мама, Наталя, — моя рідна племінниця, — Ганна Петрівна вмостилася зручніше. — Мати її зарано померла, коли дівчинці було всього десять років. От із цього моменту я і виховувала Наталочку як рідну доньку. Після закінчення школи вона вступила до Київського національного університету будівництва і архітектури, вчилася на дизайнера. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Максимом, який навчався на іншому факультеті.
Жінка сумно посміхнулася своїм спогадам.
— Почали вони зустрічатися, а через рік побралися. Важко нам довелося перші роки… Я працювала кухарем у їдальні, зарплата була копійчана. Максим вечорами підробляв то вантажником на вокзалі, то двірником. А Наталя писала іншим студентам курсові та дипломні роботи за гроші. Хоч і бідненько жили в моїй старенькій квартирі, але дуже дружно!
Після закінчення університету Максим влаштувався у будівельну фірму. Спочатку був рядовим інженером, а потім, завдяки своїй шаленій працелюбності, швидко пішов угору і став заступником гендиректора. А згодом і зовсім відкрив свою власну компанію — «Столичний Будінвест». Наталю ще в інституті хвалили за її прекрасний смак, тож вона почала розробляти проєкти будинків для фірми чоловіка.
Усе в них було чудово, от тільки діточок Бог не давав. Лікарі розводили руками: обоє були абсолютно здорові. Вони вже зневірилися, думали взяти дитинку з дитячого будинку. Почали їздити по закладах. «Мамо Аню, — казала мені Наташа, повертаючись у сльозах. — Усі дітки такі хороші, але от серце моє чомусь мовчить. А я хочу обрати свою дитину саме серцем».
А одного чудового дня Наталочка дізналася, що вагітна! Радості Максима і Наталі не було меж. Максим одразу ж запропонував розпочати будівництво цього заміського будинку, а Наталя сама зайнялася його проєктуванням. Вагітність протікала дуже легко. У призначений термін народився Сашко, а ще через півроку ми всі переїхали в цей дім.
Через деякий час Наталя знову завагітніла. От тільки цього разу все було інакше. Сильно набрякали ноги, її постійно мучили страшні головні болі. Пашенька народився дуже слабеньким, його довго не виписували з лікарні. А от Наталі ставало все гірше і гірше. Вона ніколи не скаржилася, щоб нас не засмучувати, але я бачила, як вона жменями п’є пігулки, щоб угамувати біль.
Якось вона просто знепритомніла у вітальні. Тоді Максим силоміць повіз її на обстеження. Виявилося… що в неї тяжка, нещадна недуга. Пухлина, яку виявили занадто пізно. Як же я тоді злякалася! Їй відразу призначили агресивне лікування, але особливого результату воно не принесло. Тоді Наталя ухвалила страшне рішення: вона категорично відмовилася від будь-якого лікування. Сказала, що краще проведе весь той час, що їй відведено, вдома, у повній свідомості, поруч зі своїми синами, аніж у лікарняних палатах під крапельницями.
Скільки ми її вмовляли! Максим навіть домовився з елітною клінікою в Німеччині, але вона була непохитною. Весь свій час вона проводила з хлопчиками, намагаючись насолодитися кожною секундою. Навіть коли вона вже не могла ходити і просто лежала на ліжку, то просила їх посидіти поруч, міцно тримаючи за маленькі ручки…
Ганна Петрівна важко перевела подих і відпила з чашки води. Її руки тремтіли. Ліза бачила, як важко їй дається ця розповідь, але не могла зупинити жінку — розуміла, що тій життєво необхідно виговоритися.
— Після смерті Наталочки, — тихо продовжила Ганна Петрівна, — Максим геть замкнувся в собі. Він звинувачував себе в тому, що не наполіг на лікуванні. Повертаючись з роботи, зачинявся в кабінеті і шукав забуття. Якось я побачила, що він заснув від виснаження просто на дивані, міцно притискаючи до грудей фотографію дружини, а поруч стояв порожній келих… Мені в ту мить стало його так шкода, аж серце защеміло!
Повернути його до життя змогли тільки діти. Одного разу він зайшов до них у кімнату і побачив, що Сашко і Пашенька сидять із переляканими оченятами, тісно притулившись одне до одного в темряві. Батько підхопив їх на руки, міцно притис до себе і тієї хвилини остаточно зрозумів: заради синів треба жити далі.
Ми довго не могли пояснити хлопчикам, куди поділася мама. Сашко постійно підбігав до вхідних дверей і чекав… Тоді Максим вирішив сказати йому, що мама стала яскравою, найкрасивішою зірочкою на небі, яка тепер завжди світитиме своїм улюбленим синочкам. Тож тепер, коли вони бачать зоряне небо, завжди махають йому ручками.
Ліза мовчки сиділа, похиливши голову. Вона не могла вимовити ні слова, по її щоках котилися гарячі сльози. Їй було до глибини душі шкода всіх цих людей.
На початку травня Максим Григорович повернувся додому надзвичайно стурбованим. Він не підхопив, як зазвичай, синів на руки, а просто буркнув привітання і пройшов у свій кабінет. Увечері, коли Ліза вкладала хлопчиків, він тихо зайшов до дитячої.
— А кому сьогодні тато казку почитає? — запитав він, намагаючись лагідно дивитися на синів.
— Мені, мені! — закричали хлопці.
Максим узяв книжку з полиці і тихо звернувся до Лізи:
— Єлизавето Павлівно, хвилин через п’ятнадцять спустіться, будь ласка, у їдальню. Мені з вами та Ганною Петрівною потрібно серйозно поговорити.
Зайшовши до своєї спальні, Ліза сіла на ліжко. Її руки тремтіли. «Невже скаже, що звільняє?» — злякано подумала вона. Згодом вона спустилася вниз. Ганна Петрівна вже була там. Максим сів на чолі столу.
— Не хочу вас лякати, але в мене в компанії виникли дуже серйозні проблеми, — сухо почав він. — Конкуренти… не зовсім чесні люди. Сподіваюся, що нічого страшного не станеться, але я б хотів, щоб ви з дітьми на деякий час покинули цей будинок і взагалі виїхали з Києва задля вашої ж безпеки. Я планую відправити вас за кордон. Що скажете?
— А нам обов’язково так далеко їхати? — обережно запитала Ліза.
— У вас є інші пропозиції? — здивувався чоловік.
— Є. Ми можемо поїхати до моїх батьків на Житомирщину. У нас велика хата, велике подвір’я. Хлопчикам там буде набагато краще: свіже повітря, парне молоко, спокій. Ніхто нас там не знайде.
— А ваші батьки не будуть проти такого «десанту»? — поцікавився чоловік.
— Ну що ви! — вигукнула Ліза. — Мама і тато будуть тільки раді!
— А ти, Петрівно, що скажеш?
— Я згодна з Лізонькою. У селі їм буде безпечніше. Та й ти, Максиме, завжди зможеш до них непомітно приїхати, провідати. Але є одне «але»… Я нікуди не поїду, — твердо сказала літня жінка. — Я тебе одного в такий час не залишу. Мені вже боятися нічого, буду поруч.
Через кілька днів водій Кирило відвіз Лізу та дітлахів у село. Машина зупинилася біля знайомого будинку. Дверцята відчинилися, Сашко і Паша вийшли на вулицю і зупинилися в нерішучості перед дерев’яною хвірткою.
Почувши шум мотора, на ґанок вийшли Ніна Федорівна та Павло Юхимович.
— Ну що, орли, давайте знайомитися! — Павло Юхимович тепло простягнув братам широку мозолясту руку. — Мене звати дідусь Павло, а вас як?
— І мене звати Паша, — відповів молодший, сміливо простягаючи свою маленьку ручку.
— О, та ми з тобою тезки! — радісно вигукнув чоловік.
Хлопчикам миттєво сподобалося в селі. Особливо їх вразила велика справжня піч, що стояла у вітальні. А вже коли баба Ніна розвела в ній вогонь, щоб пекти домашні пироги, вони дивилися на полум’я і потріскуючі березові дрова абсолютно заворожено, ніби на справжнє диво.