Після ситного обіду Сашко і Паша миттєво поснули на широкому ліжку в колишній Лізиній кімнаті. Дівчина тихо причинила двері і стала допомагати матері мити посуд на кухні.
— Які ж хороші хлоп’ята, — тихо сказала Ніна Федорівна, витираючи рушником тарілку. — Як же шкода їх, сиротиноньок…
— Мамо, — Ліза з докором подивилася на матір, — ну які вони сиротиноньки, як ти висловлюєшся? У них є рідний батько, який їх дуже любить і забезпечує.
— Ех, доню, — зітхнула жінка. — Рідну матір ніхто і ніколи не замінить, навіть найкращий і найбагатший у світі батько.
— Ну, що вдієш, — знизала плечима Ліза. — Їхню маму вже не повернеш. Головне зараз — оточити їх турботою і ласкою, щоб вони не почувалися самотніми.
— Хороша б із тебе вийшла мати, — Ніна Федорівна з любов’ю і прихованим смутком подивилася на доньку. — Я ж бачу, як ти до них ставишся, та й вони до тебе так і тягнуться, немов до рідної.
— Мам, не починай, — Ліза болісно скривилася. — Видно, не судилося мені стати мамою. То хоч чужих дітей поки повиховую.
— До речі, про це… — пожвавішала Ніна Федорівна. — Ти ж казала, що Антон не є біологічним батьком тієї дитини, яку народила його міська фіфа Крістіна?
— Так, саме так. Справжній батько дитини просто втік, щойно дізнався про вагітність. Робити аборт було вже пізно. От вона, мабуть, і вирішила знайти “донора гаманця” — звабила Антона, а потім швидко оженила на собі. Вона ж чудово знала, що Антон марив спадкоємцем. Я ж, дурепа, сама ділилася з нею цією нашою проблемою за келихом вина! От і вийшло, що вона вирішила на моєму нещасті побудувати свій комфорт.
Ліза акуратно склала вимиті тарілки в шафку і повісила рушничок на гачок.
— Вони так і живуть разом? — поцікавилася мати, знімаючи фартух.
— Ні. Антон, дізнавшись про такий нахабний обман, одразу пішов від неї. Почав заглядати в чарку, через що на роботі його швидко понизили на посаді, а потім і взагалі попросили написати заяву. А моя колишня подруга виявилася напрочуд хитрою: оскільки Антон вчасно не подав документи на розлучення, то батьком новонародженої дитини в свідоцтві записали саме його! Тож тепер він юридично зобов’язаний виплачувати аліменти на чужу дитину.
— Так йому і треба, негіднику! — зі злістю промовила Ніна Федорівна. — Анітрохи його не шкода. За все в цьому житті треба платити.
— А знаєш, він нещодавно знову до мене приїжджав на Солом’янку, — поділилася Ліза. — Щоправда, мене тоді вдома не було, бо прийшов посеред тижня. Довго дзвонив у двері, потім почав гучно стукати, вигукуючи моє ім’я. На шум визирнула сусідка, Зоя Іллівна, і пригрозила йому, що негайно викличе поліцію, якщо він не забереться геть. Антон почав розпитувати її про мене, а сусідка йому і видала: мовляв, я в цій квартирі більше не живу, бо вдало вийшла заміж за заможного чоловіка і переїхала у великий будинок.
— Оце так Зоя Іллівна! — Ніна Федорівна аж у долоні сплеснула.
— Антон після тих слів просто сів на сходинку в під’їзді і заплакав, — тихо закінчила Ліза. — Сусідка сказала, що він мав дуже жалюгідний вигляд і тхнув перегаром.
— Молодець твоя сусідка, — Ніна Федорівна легенько стукнула долонею по столу. — Не розгубилася. Може, хоч тепер цей колишній муженець дорогу до тебе забуде назавжди.
Хлопчикам неймовірно сподобалося жити в селі на Житомирщині. Погода стояла чудова, навколо все цвіло і пахло весною. Сашко і Паша хвостиком ходили за дідусем Павлом, засипаючи його сотнями запитань. Павло Юхимович терпляче і ґрунтовно відповідав кожному, розмовляючи з ними абсолютно серйозно, як із дорослими чоловіками. А от бабуся Ніна, навпаки, сюсюкалася з ними, наче з немовлятами, намагаючись щохвилини обійняти хлопчаків і поцілувати в русяві маківки.
— Ну, бабусю! — виривалися ті з її міцних обіймів. — Ми вже великі, вистачить нас цілувати!
Ніна Федорівна нарочито хмурила брови, а вже через п’ять хвилин знову ловила їх на подвір’ї і притискала до себе. Ліза дивилася на все це, сумно посміхаючись. Вона чудово розуміла, що її батькам уже дуже хотілося няньчити власних онуків. Он із якою непідробною теплотою і турботою вони ставляться до практично чужих дітей. Може, і в неї коли-небудь з’являться дітки? Адже з’ясувалося, що дитина Крістіни не від Антона… От тільки народжувати їй було ні від кого.
Павло Юхимович саме ремонтував старий дерев’яний сарай, а Ліза з мамою висаджували на городі розсаду помідорів, коли почули, що до їхнього двору під’їхав великий чорний автомобіль.
— Тато! Тато приїхав! — несамовито закричали хлопчаки і кинулися до високого чоловіка, який щойно відчинив хвіртку.
Максим Григорович підхопив обох синів на руки і міцно розцілував.
— Як ви тут підросли за цей час! Наче на дріжджах! — він з безмежною любов’ю подивився на синів, опускаючи їх на землю. — Та й важкенькі стали!
— Дідусю! — Сашко радісно замахав Павлу Юхимовичу рукою. — Йди сюди, наш тато приїхав!
— Дідусю? — щиро здивувався Максим Григорович, звівши брови.
— Ну так, дідусь Павло і бабуся Ніна! — діти міцно взяли батька за руки з обох боків. — Ходімо, ми тебе з ними познайомимо!
— Доброго дня, Максиме Григоровичу! — до нього підійшла Ліза. Вона була одягнена в просту світлу ситцеву сукню, а на голові була пов’язана косинка, щоб сонце не напекло. — Знайомтеся, це мої батьки: Павло Юхимович і Ніна Федорівна!
Максим потис чоловікові руку і ввічливо кивнув Ніні Федорівні.
— Я досі з величезним задоволенням згадую ті неймовірні гостинці, які ви нам передали перед Новим роком!
— Та чого ж ми стоїмо посеред двору? — схаменулася Ніна Федорівна, витираючи руки об фартух. — Проходьте до хати! Я якраз свіжих пирогів зранку напекла, зараз чайник поставлю!
— Ні, дуже дякую, — похитав головою Максим. — Ситуація в Києві владналася, тож я приїхав забрати синів. І їхню няню, звісно ж!
Він подивився в бік Лізи.
— Ой, а чого ж так скоро-то? — сплеснула руками Ніна Федорівна, і в її голосі зазвучав неприхований сум. — Хлопчикам тут таке роздолля!
— Ніно! — суворо обсмикнув її чоловік. — Не нам це вирішувати!
Він із тугою подивився на дітей, до яких уже встиг прив’язатися.
— Тату, я не хочу їхати! — раптом голосно заплакав маленький Паша. — Мені тут ду-у-уже сподобалося! Дідусь Павло і бабуся Ніна такі добрі!
— Я теж не поїду! — насупилася старший Сашко, сховавши руки в кишені шортів. — Ми завтра з дідусем Павлом на справжню риболовлю зібралися! Він мені вудку обіцяв дати!
Максим розгублено дивився на синів.
— Ну як же так? Я ж спеціально за вами приїхав через пів області…
Хлопчики плакали, уткнувшись обличчями в поділ довгої спідниці бабусі Ніни. Ліза теж якось розгубилася в цій ситуації, не знаючи, чиєго боку пристати.
— Максиме Григоровичу, завтра субота. Значить, у вас законний вихідний? — Павло Юхимович тактовно взяв ініціативу у свої мозолясті руки.
— Ну… так, — невпевнено відповів той.
— От і чудово! Відпочинете тут деньок від своєї столичної суєти. Завтра з самого ранку на озеро сходимо, рибки наловимо. Увечері баньку на дровах розтопимо. А в неділю ми вас уже всіх разом і проведемо. Домовилися?
Усі з надією та вичікуванням дивилися на Максима.
— Ну що з вами поробиш? — щиро розсміявся він, піднімаючи руки вгору. — Вмовили! Здаюся!
Двір миттєво ожив. Довольні дітлахи застрибали навколо батька, Ліза з мамою поспішили в хату, щоб накрити на стіл, а Павло Юхимович усівся на дерев’яну лаву біля паркану і з насолодою закурив.
Після ситного сільського обіду Павло Юхимович і Максим вийшли на вулицю.
— Добре тут у вас, — Максим глибоко вдихнув чисте повітря і озирнувся. — Тиша, абсолютний спокій, ніякої суєти. Аж не віриться, що за пару сотень кілометрів гуде Київ.
— Звісно, добре, — з легким сарказмом відповів йому Павло Юхимович. — Вам, міським, напевно, здається, що нам тут усе просто так дається. І картопля сама в льох стрибає, і огірки на грядках самі по собі зеленіють. Тільки ви й не здогадуєтеся, скільки за цією “тишею” стоїть важкої щоденної праці.
— Ви не маєте рації, — похитав головою Максим. — У дитинстві я щоліта їздив до своєї бабусі Люби в село на Полтавщину. Я чудово бачив, що вона ні секунди не сиділа без діла. Вранці я прокидався, а на столі вже стояла повна макітра з гарячими млинцями або варениками, а в кухлі чекало тепле парне молоко. Увечері, засинаючи, я чув, як вона щось шиє на старій ножній машинці “Зінгер”. Завжди в неї знаходилися безкінечні справи… Як вона все це встигала, я досі не розумію.
Максим замовк, дивлячись кудись удалину. Павло Юхимович теж мовчав, випускаючи дим.
— Я помітив, коли під’їхав до вашого двору, ви щось ремонтували? — Максим кивнув на старий сарай.
— Та так, сарайчик трохи похилився, — зітхнув господар. — Та й дах у нього продірявився. А там у мене дрова на зиму зберігаються, от і вирішив трохи підлатати до дощів.
— То давайте я вам допоможу! — несподівано запропонував Максим.
Павло Юхимович недовірливо і злегка зверхньо подивився на міського бізнесмена в брендовій сорочці.
— А подужаєш? Молоток хоч у руках тримав?
— У мене все-таки вища будівельна освіта! — гордо посміхнувся Максим. — Думаю, що з дерев’яним сараєм точно розберуся.
— Ну, підсоби, коли маєш бажання, — Павло Юхимович піднявся з лави. — Відмовлятися не буду, удвох-то воно завжди сподручніше.
Трохи згодом Ліза вийшла на ґанок, щоб вилити воду з пластикового таза, і так і завмерла на місці з відкритим ротом. На верхній сходинці драбини, яка була притулена до старого сараю, стояв Максим Григорович. Він був роздягнений до пояса — сонце виблискувало на його тренованій, міцній спині. Він вправно і сильно бив молотком, прибиваючи важку дошку.
— Юхимовичу! — гукнув він. — Подай-но он ту широку дошку! Ні, не ту, що біля паркану, а ту, що лівіше!
— Тримай, Григоровичу! — Павло Юхимович подав йому дошку і пішов за наступною.
Ліза навіть забула, навіщо вона взагалі вийшла на подвір’я. Лише коли вода з таза хлюпнула їй просто на ноги, вона отямилася і збентежено забігла назад у хату.
— Мамо, ти уявляєш! — пошепки вигукнула вона, заходячи на кухню. — Максим Григорович разом із татом сарай ремонтує! Роздягнувся, молотком махає! А називають одне одного «Юхимович» і «Григорович», наче все життя знайомі!
— Так, — задумливо промовила Ніна Федорівна, витираючи стіл. — Дуже хороший він чоловік, твій Максим. Простий, не пихатий. Жаль тільки, що доля з ним так жорстоко обійшлася. От би тобі такого чоловіка, Лізо, — вона пильно подивилася на доньку.
— Що ти, мамо! — нервово розсміялася Ліза, відчуваючи, як палають щоки. — Де він — власник корпорації, а де я — звичайна сільська дівчина, яка працює в нього нянею.
— Ну от ще вигадала! — образилася мати. — Справа зовсім не в статусі чи грошах, а в людській душі! Вона в тебе світла і безмежно добра. До того ж, ти синів його любиш, ставишся до них, як рідна мати.
— Ні, мамо, — зітхнула Ліза, сідаючи на табуретку. — Це абсолютно неможливо. Він досі віддано кохає свою покійну дружину і на інших жінок навіть уваги не звертає. Так мені Ганна Петрівна казала.
— А тобі-то він як? Подобається? — Ніна Федорівна не відступала.
— Так… подобається, — дуже тихо і ледве чутно відповіла Ліза, опустивши очі.
Увечері всі зібралися за великим круглим столом. У центрі красувалася величезна чавунна сковорідка з апетитною смаженою картоплею із золотистою скоринкою. На тарілках були щедро викладені хрусткі солоні огірочки, мариновані помідори, грибочки, тонко нарізане сало з проріззю та домашня ковбаса.
— Вибач, Максиме Григоровичу, — Ніна Федорівна трохи винувато подивилася на гостя. — Сервірування в нас не ресторанне, просте.
— Ну що ви, Ніно Федорівно! У мене вже слинка тече від таких неймовірних делікатесів! — щиро відповів Максим, потираючи руки.
— Григоровичу, — Павло Юхимович хитро примружився. — Може, хильнемо по чарочці з втоми? У мене є фірмова настоянка на травах із медом і гострим перцем. Сам робив, за старовинним рецептом! Вип’єш — і вся втома враз випарується!
— Домашня настоянка? — пожвавішав Максим. — Багато про такі речі чув, а от куштувати справжню, сільську, ще не доводилося. Давайте!
Павло Юхимович дістав із буфета пузату пляшку з бурштиновою рідиною і розлив її по невеликих чарках.
— Вам не наливаю, — він суворо подивився на дружину і доньку. — А от ми з Григоровичем сьогодні чесно заслужили! Сарай майже як новий стоїть!
— Та пийте вже, будівельники, — добродушно розсміялася дружина. — Не дуже-то й хотілося.
Максим випив чарку. Настоянка виявилася неймовірно міцною: всередині все одразу обпекло приємним вогнем, а по тілу миттєво розлилося глибоке, розслаблююче тепло.
— Закусуйте, закусуйте швидко! — заметушилася Ніна Федорівна, простягаючи йому на виделці хрусткий огірочок.
— Ох! — видихнув Максим, переводячи подих. — Міцна річ! Але дуже ароматна.
Він із неймовірним задоволенням накинувся на смажену картоплю вприкуску з огірочками та грибами. Фізична праця на свіжому повітрі, ситна сільська вечеря і чарка міцної настоянки зробили свою справу: Максим зовсім розімлів, і в нього почали мимовільно злипатися очі. Давно він так не працював фізично, забувши про всі свої столичні стреси.
— Ходімо, Максиме, я тебе спати проведу, — Ніна Федорівна лагідно поплескала його по плечу. — Постелю тобі в маленькій кімнаті. Не бійся, не змерзнеш, я тобі таку перину збила — ще жарко буде!
Максим заснув миттєво, щойно його голова торкнулася пухкої подушки. Він проспав усю ніч глибоким, спокійним сном — без жодних тривог, кошмарів чи болісних спогадів, які зазвичай мучили його в порожньому ліжку в Києві.