Розбудив Максима пронизливий крик сусідського півня, який пролунав, як йому здалося, просто над самим вухом. Чоловік невдоволено перекинувся на інший бік і спробував накрити голову подушкою, щоб доспати свої законні вихідні години.
— Тату, вставай! Дідусь Павло свариться, що ти всю ранкову риболовлю проспиш!
Максим розплющив очі й побачив перед собою шестирічного Сашка, який уже був повністю одягнений і по-діловому тримав у руках невелике пластикове відерце.
— Встаю, синку, встаю, — він солодко потягнувся, відчуваючи, як приємно ниють м’язи після вчорашнього ремонту сараю.
Вийшовши на дерев’яний ґанок, Максим зябко зіщулився. Був ранній ранок, над землею ще висів легкий серпанок туману, а на траві рясно блищала холодна роса. Повітря пахло вогкістю і свіжістю. Вмившись крижаною водою з вуличного рукомийника, він нашвидкуруч з’їв кілька вчорашніх пиріжків із капустою і запив їх теплим молоком, яке залишила на столі Ніна Федорівна.
Біля хвіртки в повному бойовому спорядженні на Максима вже чекали Павло Юхимович із довгими вудками напереваги та радісні Сашко з Павликом.
— Ну й спати ж ти мастак, Григоровичу! — жартівливо дорікнув йому господар. — Ледь весь вранішній кльов не проспав. Карась таку лінь не пробачає!
— Ех, давно я так міцно і солодко не спав, — щиро посміхнувся Максим, вдихаючи сільське повітря. — Якби ваш півень не заспівав просто над вухом, так би й проспав до самого обіду.
Вони неквапливо вийшли за село і спустилися до мальовничого тихого ставка, порослого очеретом. Зручно розташувавшись на березі, закинули поплавці у воду і завмерли в очікуванні. Дітям, звісно ж, швидко набридло сидіти без руху, і вони відправилися досліджувати околиці, ганяючись за ранніми метеликами та жабами.
Нарешті Максим витягнув свою першу рибину — невеликого, але сріблястого карасика — і зрадів цій здобичі так палко, ніби уклав мільйонний контракт. Павло Юхимович лише по-доброму насупився і ще уважніше став дивитися на водну гладінь. Незабаром удача посміхнулася і йому. За кілька годин у їхньому відерці вже хлюпалося зо два десятки рибин різної величини.
— А чи не час нам перекусити, рибалки? — запропонував Павло Юхимович.
Усі з радістю погодилися. Чоловіки розстелили на густій траві стару газету і виклали на неї нехитру, але таку смачну сільську їжу: варені круто домашні яйця, молоду картоплю в мундирах, свіжий чорний хліб, зелену цибулю та пиріжки. Хлопчаки уминали все це з вовчим апетитом, добряче зголоднівши на свіжому повітрі.
— Краса-то яка! — Максим сито відкинувся на спину, заклав руки за голову і подивився на бездонне блакитне небо, на якому не було жодної хмаринки. — Все-таки іноді просто життєво необхідно ставити свою божевільну київську метушню на паузу і ось так лежати, ні про що не думаючи.
— Але тільки недовго, — підтримав його Павло Юхимович, збираючи залишки їжі. — А то так і зледащіти недовго.
Розморені ситним сніданком і раннім підйомом, Сашко і Паша міцно заснули в затінку під вербою, просто на дідусевій фуфайці. Сонце піднялося вже високо, ставало по-справжньому жарко, і кльов остаточно припинився.
— Час додому збиратися, — Павло Юхимович почав змотувати волосінь. — Баньку треба як слід витопити, а перед цим іще води з криниці наносити.
Максим хотів був розбудити хлопчиків, але вони так солодко сопли, що йому стало їх шкода.
— Не чіпай, хай сплять, — пошепки сказав дідусь Павло. — На руках донесемо, не розваляться наші спини.
Він обережно подав Максиму старшого Сашка, а сам підняв Павлика разом із фуфайкою і захопив відерце з уловом. Побачивши чоловіків, які заходили у двір зі сплячими дітьми на руках, Ліза з Ніною Федорівною кинулися їм назустріч, перехопили хлопчаків і понесли їх у хату.
Поставивши вудки в сарай, чоловіки взялися тягати важкі відра з колодязною водою, наповнюючи великі баки в дерев’яній лазні.
— У справжній сільській лазні-то бував колись? — поцікавився Павло Юхимович.
— Звісно. Бабуся на Полтавщині щосуботи топила баньку. От тільки вона топилася «по-чорному». Я малим завжди боявся там митися: стіни були всі в сажі, і якщо випадково зачепишся плечем — доводилося митися наново.
На ґанок вийшла Ліза, пов’язуючи на голові легку хустинку.
— Доню, — звернувся до неї батько. — Ми там трохи риби наловили. Займися нею, щоб на обід свіжої насмажити.
— Добре, тату.
Ліза зазирнула у відро.
— Ого, який улов! Недарма з півнями вставали.
Максим мимоволі замилувався дівчиною. Вона стояла в простій ситцевій сукні в дрібний горошок, яка робила її фігуру ще тендітнішою і ніжнішою. Він знову, вже вкотре, відзначив її невловиму схожість із Наталею. Його дружина теж обожнювала носити такі прості речі на відпочинку і, на відміну від багатьох столичних дам, терпіти не могла пафосних бутиків. Наталя також любила просту домашню їжу і завжди намагалася готувати сама. Максим важко зітхнув. Через місяць чергова річниця від дня смерті дружини… Вже минуло три роки, а порожнеча нікуди не зникла.
У двір із галасом вибігли сини, які щойно прокинулися, відволікаючи його від сумних думок.
— Тату! А дідусь сказав, що в лазні буде парити нас справжнім дубовим віником! Це не дуже боляче? — з острахом запитав Паша.
— Ні, синку, навпаки! Це дуже корисно, щоб ви росли міцними і ніколи не хворіли.
— Ходімо обідати! — Ліза визирнула з вікна кухні і покликала всіх до хати.
За обідом усі змели цілу сковорідку свіжої смаженої риби з хрусткою скоринкою. Запивши все це ароматним чаєм із м’ятою, чоловіки знову вийшли на вулицю.
— У вас у селі нормальний магазин є? — запитав Максим.
— А як же! Сільмаг у центрі, — гордо відповів Павло Юхимович. — Моя жінка як піде туди, так години через дві тільки повертається. Купить на копійку, а наговориться на мільйон! Там усі наші місцеві пліткарки збираються. А тобі навіщо? Незручно якось виходить: ви мене годуєте, поїте, як рідного, я маю вам якось віддячити. Шашлик увечері посмажимо!
— І не вигадуй навіть! — образилася Павло Юхимович. — Ми ж від чистого серця! Але якщо м’ясо хочеш — то на площі біля магазину фермери свіже продають.
Під’їхавши до сільмагу на своєму чорному позашляховику, Максим припаркувався, чим викликав справжній фурор. Він ввічливо привітався з жіночками, які стояли на ґанку, і зайшов усередину. Ті лише здивовано кліпали очима.
— Це хто ж такий поважний буде? — примружилася Віра Платонівна, найголовніша сільська пліткарка.
— Та це, кажуть, до Коваленків родич міський приїхав, — невпевнено припустила її сусідка Валентина.
— Який родич?! — пирхнула місцева поштарка Нюра. — Це Лізчин новий хахаль! Вона ж сюди з двома його дітлахами приїхала. Сама бачила, коли пенсію розносила. Кажуть, вона свого законного чоловіка Антона кинула і знайшла собі оцього багатія! Бачили, яка в нього машина? Таким і чужі діти не перешкода!
— Оце так новина! — сплеснула руками Віра Платонівна. — А з вигляду така тиха мишка була, віталася завжди чемно. Виявилося, що скаче від мужика до мужика заради грошей!
— А звідки це ви такі подробиці знаєте, га? — суворо запитала Поліна Кузьмівна, давня подруга Ніни Федорівни, яка саме вийшла з магазину з хлібом. — Вам би тільки язиками намарне плескати та чужі кістки перемивати! Тільки спробуйте свої роти ще раз відкрити і порядну дівчину зганьбити! Ліза в нього нянею працює, чесно гроші заробляє!
Вона грізно подивилася на притихлих пліткарок, символічно сплюнула їм під ноги і попрямувала додому з гордо піднятою головою.
Тим часом у магазині Максим накупив хороших цукерок, печива, халви, елітного чаю, заїхав до фермерів за добірним м’ясом для шашлику і прихопив кілька пляшок дорогого крафтового квасу. Повернувшись, він почав заносити пакети в хату.
— Максиме, ти що, весь сільмаг викупив? — стривожено запитала Ніна Федорівна.
— Ні, — розсміявся він. — Але тижневу виручку їм точно зробив! Увечері буду частувати вас фірмовим шашликом.
Павло Юхимович розтопив лазню, і першими туди пішли чоловіки з дітьми. Дідусь постелив на дерев’яний полок чистий рушник, уклав хлопчаків і почав легенько поплескувати їх теплим, розпареним дубовим віником, від якого йшов неймовірний лісовий аромат.
— Дідусю, це зовсім не боляче і не страшно! — відзвітував розчервонілий Сашко.
— Звісно, не страшно, — підтвердив дід. — Адже лазня — це для справжніх чоловіків, козаків! А справжні козаки нічого в житті не бояться.
— Так! — гордо кивнув Пашенька, витираючи піт із чола. — Тепер ми нічого не боїмося. Ми — мужики!
Він вимовив це так по-дорослому кумедно, що Павло Юхимович із Максимом розреготалися на всю лазню. Віддавши розпарених і чистих малюків жінкам, чоловіки повернулися до парної.
— Ну, Григоровичу, тримайся. Зараз я з тебе всю столичну хворість виганяти буду! — промовив Павло Юхимович і щедро хлюпнув на розпечені камені крижаної води з ковша.
З лазні почулося шипіння пари і кректання Максима, яке було чути аж у хаті.
— Дорвався старий до молодого тіла, — розсміялася Ніна Федорівна, розчісуючи дітям волосся. — Нічого, батько вміє парити. Навіть нашого голову сільради від радикуліту вилікував.
— Ех, хороша банька! — із захопленням вимовив Максим, виходячи на ґанок у рушнику. Від нього йшла пара. — Міські елітні сауни ні в яке порівняння не йдуть із цією красою.
— А то! — гордо розправив плечі Павло Юхимович, сідаючи на лавку, щоб охолонути. — Справжня сільська лазня має душу. І головне — правильно до неї підійти.
— Це як? — не зрозумів Максим.
— А ось так, — Павло Юхимович задумливо подивився на зорі, що почали з’являтися на небі. — Якщо будеш її топити з поганим настроєм, зі злістю — то й пара буде важкою, давитиме на голову. А от підійдеш із чистою душею, поклонишся дровам та вогню, поговориш із нею — то й буде вона легенька, як сьогодні. До всього в цьому житті треба ставитися з любов’ю і повагою, тоді і ти отримаєш те саме взамін.
— Мудра ти людина, Юхимовичу…
— Та не я мудрий, життя таке. Воно в нас одне, і прожити його треба сповна, не розмінюючись на непотрібну суєту.
Максим помовчав, збираючись із думками, а потім тихо запитав:
— Скажи мені, Юхимовичу… А як позбутися душевного болю, якщо він гризе тебе зсередини кожен божий день?
Павло Юхимович уважно подивився на молодого чоловіка.
— Я тобі так скажу, синку. Біль не можна сховати. Його треба прожити і відпустити. У жодному разі не можна замикати горе всередині себе. Якийсь період треба з ним пожити, поплакати, покричати… Треба перехворіти ним, як лихоманкою. А потім, хоч потроху, почне ставати легше. І найголовніше — не можна відгороджувати себе від світу. Поступово, маленькими кроками треба повертатися до життя. Не закривай своє серце від любові: до себе, до своїх дітей, до інших людей. Бо інакше — це вже не життя, а просто існування.
Максим відчув, як клубок, що роками стояв у горлі, раптом став меншим.
— Дякую тобі, — він міцно потис руку Павлу Юхимовичу. — Ти сказав зараз найважливіші для мене слова.
Того вечора м’ясо на мангалі вийшло неймовірно соковитим. Усі сиділи у дворі, пили крижаний квас, їли гарячий шашлик і багато сміялися. Коли бабуся Ніна забрала хлопчиків спати в хату, чоловіки ще довго сиділи за столом, обговорюючи будівництво та життєві справи.
Ліза, накинувши на плечі теплу плетену шаль, вийшла на подвір’я і сіла на дерев’яну гойдалку під яблунею. Їй було трохи сумно, що завтра доведеться повертатися до Києва.
Вона заплющила очі, насолоджуючись абсолютною тишею і спокоєм.
— Не заваджу? — Ліза здригнулася і розплющила очі. Поруч стояв Максим Григорович.
— Ні, звісно, присідайте, — вона трохи посунулася на гойдалці.
— Яке небо сьогодні зоряне, — тихо сказав він, піднявши голову.
Ліза нічого не відповіла. Вона одразу згадала, як розповідала його дітям про маму-«зірочку», яка зараз сяє для них із небес.
— У вас дуже хороші батьки, Лізо. Прості, щирі і неймовірно добрі люди.
— Так, — тепло усміхнулася вона, — я їх дуже люблю.
— Тепер я чудово розумію, звідки у вас стільки душевної теплоти і терпіння.
Він уважно подивився на дівчину в напівтемряві і раптом здригнувся. Йому на мить здалося, що поруч із ним сидить Наталя — з розпущеним волоссям, від якої віяло таким знайомим і рідним теплом. Максим трусонув головою.
— Шкода, але завтра нам необхідно повернутися до столиці, — він зітхнув із непідробним жалем.
— Звісно. Я вже зібрала речі малюків. Встанемо, поснідаємо і вирушимо в дорогу, — відповіла Ліза.
— Єлизавето Павлівно… Лізо… Дякую вам велике за цей вікенд. І за ваших батьків.
— Це вам дякую, — тихо відповіла вона, піднімаючись. — Я піду спати. Завтра рано вставати.
Максим довго дивився їй услід. Він прокручував у голові слова Павла Юхимовича: «Не закривай своє серце від любові». Може, старий мав рацію? Адже життя, незважаючи ні на що, триває.
Бабуся Ніна плакала, коли наступного дня обіймала Сашка і Павлика біля машини. Хлопчики теж витирали сльози, категорично не бажаючи їхати з цього чудового місця. Сидячи на задньому сидінні позашляховика, Ліза озирнулася і довго дивилася на батьків, які махали руками вслід машині.
У котеджі їх зустріла неймовірно радісна Ганна Петрівна, яка по черзі розцілувала хлопчиків і Лізу, зізнавшись, що страшенно скучила за ними навіть за ці кілька днів розлуки.