Життя в київському котеджі знову повернулося у своє звичне русло. Ліза, як і раніше, багато займалася з дітьми, особливо зі старшим Сашком, ретельно підготовлюючи його до першого класу: вони вчили літери, цифри та малювали прописи.
Одного похмурого ранку вона побачила, як Ганна Петрівна мовчки збирається кудись, пов’язуючи на голову темну жалобну хустку.
— До Києва вирішили з’їздити у справах? — поцікавилася в неї дівчина, допомагаючи подати пальто.
— Ні, Лізонько, — дуже сумно і тихо відповіла жінка. — На Лісове кладовище поїду. Сьогодні рівно три роки, як не стало моєї Наталочки. Річниця.
— Ой, пробачте, я не знала… — Ліза зніяковіло прикрила рот рукою.
— Нічого, дитино, ти ж не могла знати. Піду я. Он Кирило вже машину підігнав до воріт, — Ганна Петрівна взяла сумку і, згорбившись, попрямувала до виходу.
Ліза з важким серцем піднялася до дитячої кімнати. Хлопчики сиділи за своїм маленьким столиком. Сашко по-дослому показував братові яскраві кубики з літерами і терпляче пояснював, як вони вимовляються. Дівчина з безмежною ніжністю дивилася на них. Вона підійшла ближче і лагідно погладила кожного по світлій маківці.
— Лізо, а я Пашу вчу читати! — гордо повернувся до неї Сашко. — Він же теж скоро до школи піде, як і я. Треба готуватися!
— Звісно, піде, — підтвердила Ліза, усміхаючись. — А ти будеш йому допомагати домашні завдання робити, як старший брат.
Сашко поважно подивився на молодшого брата, відчуваючи свою значущість.
— Сашенько, ти ж уже вмієш читати по складах. Будь ласка, почитай нам із Пашею якусь казку, а ми уважно послухаємо.
Хлопчик із радістю дістав із полиці яскраву книжку про Червону Шапочку і почав читати, старанно і кумедно виговорюючи кожне слово. Ліза з Пашенькою зручно вмостилися на ліжку і слухали. Малюк притулився до дівчини, а вона міцно обійняла його, відчуваючи тепло дитячого тільця.
Увечері, коли діти вже спали, Ліза, за своєю традицією, спустилася на перший поверх і тихо зайшла до кімнати Ганни Петрівни. Літня жінка сиділа в глибокому кріслі, тримаючи в зморшкуватих руках фотографію Наталі.
— Заходь, заходь, Лізонько, — вона дбайливо поставила світлину на тумбочку біля лампи. — Сиджу ось, згадую свою дівчинку. Сьогодні на кладовищі довго сиділа біля її пам’ятника. Розповідала їй, як ми тут без неї живемо, про синочків її розказувала… Про те, яка чудова в них няня і як вона їх щиро любить.
Ліза зніяковіло опустила очі, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
— Знаєш, — задумливо продовжила Ганна Петрівна, — мені навіть здалося, що Наталя з фотографії на граніті мені ледь помітно усміхнулася. Раніше я завжди поверталася з цвинтаря з таким важким серцем, ніби камінь на грудях лежав. А сьогодні якось напрочуд легко на душі стало. Біля Наталоччиної могилки ми колись посадили білий бузок — вона його обожнювала. Так от, поки я там сиділа і плакала, на гілочку того бузку прилетіла якась маленька пташка і так дзвінко, так радісно заспівала! Може, то Наталоччина душа раділа від того, що в нас усе гаразд, що діти доглянуті?
— Цілком можливо, — кивнула Ліза. — Я колись читала, що душа людини після смерті все одно наглядає за своїми рідними і намагається якось їх втішити, приходячи у снах або посилаючи ось такі непомітні знаки.
— Мені Наталочка, на жаль, ніколи не сниться, — важко зітхнула Ганна Петрівна. — Напевно, береже мене, щоб серце не розірвалося. А от Максим якось зізнався, що до нього вона іноді приходить… Каже, що вона завжди в білому вбранні, з розпущеним волоссям. Заходить у його спальню, але далі порога не ступає. Так і стоїть там у напівтемряві, просто дивиться на нього своїми сумними очима.
Жінка витерла сльозу краєчком хустинки.
— Кілька разів Максим підхоплювався з ліжка, підходив до неї, намагався обійняти свою кохану… але обіймав лише порожнечу. Щоправда, він тоді прокидався і довго не міг зрозуміти, чи то уві сні все було, чи наяву. Я помічала: наступного дня після таких видінь він завжди ходить сам не свій — похмурий, мовчазний, розбитий. Мені так шкода його, Лізо! Кажуть, що час лікує, але, мабуть, тільки не в нашому випадку.
Побажавши Ганні Петрівні спокійної ночі, Ліза піднялася на другий поверх і навшпиньках зайшла до дитячої. Хлопчики міцно спали. Ліза поправила їм ковдри, трохи постояла поруч, прислухаючись до їхнього рівного сонного дихання, а потім попрямувала до своєї кімнати.
Вона підійшла до вікна, відхилила штору і подивилася на глибоке зоряне небо. Знайшовши очима найяскравішу зірку, яка мерехтіла над лісом, Ліза тихо, ледве ворушачи губами, звернулася до неї:
— Наталю… мені дуже шкода, що ви такою молодою покинули цей світ. Але ви не переживайте, з вашими хлопчиками все буде добре. Вони вас дуже люблять і ніколи не забудуть. Ваш чоловік Максим за вами страшенно сумує і тужить, а мама Аня щодня молиться.
По щоках Лізи текли гарячі сльози. Їй до глибини душі було шкода цю прекрасну жінку, яку вона ніколи не знала особисто, але чию присутність постійно відчувала в цьому домі. Раптом їй здалося, що зірочка, до якої вона зверталася, засяяла ще яскравіше, немов відповідаючи Лізі, що чує її. Дівчина лагідно помахала зірочці рукою, як це робили Паша із Сашком, витерла сльози і відійшла від вікна.
Вона лягла в ліжко, але довго переверталася з боку на бік. Сон уперто не йшов. Тоді вона ввімкнула торшер, взяла з тумбочки книгу і спробувала читати, проте думки були далеко від сюжету. Ліза згадала, що внизу, у їдальні, є велика аптечка, в якій мають бути якісь рослинні заспокійливі краплі. Накинувши на плечі довгий білий шовковий халат, вона спустилася на перший поверх. Навколо було тихо і темно, горіли лише тьмяні нічники вздовж коридору.
Ліза нечутно відчинила двері до їдальні, яку освітлювало лише бліде місячне світло з великого панорамного вікна, і завмерла на порозі.
За столом, у глибокій темряві, сидів Максим Григорович. Перед ним стояв кришталевий келих із недопитим віскі. Чоловік був виснажений горем, його плечі здригалися. Він дивився у вікно і хрипко, тихо говорив сам до себе:
— Ну от, Наталочко… Минув ще один рік без тебе. Ти пробач мені, рідна моя, що не зміг тебе вберегти. Я щодня проклинаю себе за те, що тоді не наполіг на твоєму лікуванні…
Ліза стояла на порозі, боячись навіть поворухнутися чи голосно дихнути.
— Дякую тобі за наших синів, — продовжив Максим, витираючи обличчя руками. — Чудові ростуть хлопці. А пам’ятаєш, як ми мріяли з тобою ще й про донечку? Але не судилося…
Він важко, надривно зітхнув.
— Ти іноді до мене приходиш у снах, але чомусь ніколи не дозволяєш доторкнутися до тебе. Відразу зникаєш. А мені б так хотілося хоча б на одну коротку мить притиснути тебе до себе… Поцілувати… Я тебе дуже прошу, благаю: прийди до мене ще хоча б раз!
Він замовк і повільно розвернувся до дверей. Його рука так і завмерла в повітрі.
На порозі їдальні, у блідому світлі місяця, він побачив струнку фігуру жінки в довгому білому вбранні, з розпущеним русявим волоссям, що спадало на плечі.
— Наталю… — ледь чутно видихнув він, не вірячи своїм очам. Його голос тремтів. — Ти прийшла до мене.
Ліза стояла, мов укопана. З одного боку, їй хотілося негайно розвернутися і втекти до своєї кімнати, щоб не порушувати його особистий простір. Але з іншого — їй стало настільки нестерпно шкода цього сильного чоловіка, який зараз був по-дитячому щасливий, прийнявши її за свою дружину. Відчуваючи до нього глибоке, потаємне кохання, Ліза не знайшла в собі сил зруйнувати цю ілюзію. Вона залишилася стояти, вирішивши, що, можливо, так йому хоч на мить стане легше.
Максим повільно, ніби боячись сполохнути видіння, підвівся зі стільця і почав обережно наближатися до дверей. Він простягнув уперед руку, повторюючи як мантру:
— Не зникай… будь ласка, тільки не зникай. Дай хоч доторкнутися до тебе…
Він підійшов зовсім близько. Його гаряча долоня лягла на щоку Лізи. Він ніжно погладив її по волоссю, притягнув до себе і поцілував. У цьому поцілунку було стільки відчаю, болю і туги, що Ліза просто заплющила очі. Її власне, ретельно приховуване кохання і величезне співчуття взяли гору над розумом. Максим підхопив її на руки і поніс до своєї спальні…
Коли Ліза прокинулася посеред ночі, до неї з жахом прийшло повне усвідомлення того, ЩО саме щойно сталося. Вона повернула голову і побачила поруч Максима Григоровича, який безтурботно спав, і на його обличчі вперше за довгий час блукала спокійна, умиротворена усмішка. Дівчина ледь не задихнулася від паніки. Вона тихенько вислизнула з ліжка, намагаючись не шуміти, зібрала свій одяг і вибігла за двері.
Опинившись у своїй кімнаті на другому поверсі, Ліза впала на ліжко і гірко заридала. Вона не розуміла, як тепер дивитиметься в очі Максиму Григоровичу після того, що між ними відбулося. Її била нервова дрожь. Ліза залізла під гарячий душ, намагаючись змити із себе залишки тієї божевільної ночі і хоч трохи зігрітися. Потім, закутавшись у ковдру, вона так і просиділа до самого світанку, не склепивши очей.
Зібравшись із духом, вранці вона вирішила спуститися вниз, подивитися йому в очі і попросити вибачення за те, що ввела його в оману і скористалася його вразливим станом.
Максим снідав у їдальні і перебував у напрочуд чудовому гуморі.
— Доброго ранку, Єлизавето Павлівно! — бадьоро привітався він, щойно вона переступила поріг. — Ви сьогодні чудово виглядаєте. Сідайте, випийте зі мною кави!
Дівчина ошелешено дивилася на нього. Вона раптом чітко зрозуміла: Максим Григорович АБСОЛЮТНО нічого не пам’ятає з того, що насправді відбулося між ними цієї ночі. Вочевидь, його свідомість, затьмарена горем, витіснила реальність, перетворивши її на такий бажаний, реалістичний сон про дружину.
— Ні, дякую, — Ліза злякано позадкувала. — Я зазвичай снідаю разом із хлопчиками. До речі, піду подивлюся, може, вони вже прокинулися…
Вона різко розвернулася і почала швидко підніматися сходами, відчуваючи, як калатає серце.
Трохи згодом у їдальню зайшла Ганна Петрівна і з подивом подивилася на господаря.
— Щось ти, Максиме, з самого ранку аж світишся. Що тебе так порадувало? — поцікавилася вона, наливаючи собі чай.
— Петрівно… До мене вночі Наталя приходила, — його голос став тихим і благоговійним. — І цього разу вона навіть дозволила до себе доторкнутися. Вона була така справжня, така ніжна і тепла-тепла…
Жінка недовірливо і з жалем подивилася на Максима.
— Це ж скільки ти вчора випив, синку?
— Якщо чесно, то… не пам’ятаю, — він винувато опустив очі. — Кирило відвіз мене на кладовище. Там я пом’янув Наталю, потім ми заїхали в ресторан, випив там, а вдома ще додав…
Ганна Петрівна скрушно похитала головою.
— Максиме, ну ти ж знаєш, що тобі не можна пити.
— Але вчора мені було так нестерпно погано на душі! Хотів хоч трохи заглушити цей біль.
— Все з тобою зрозуміло, — махнула рукою Ганна Петрівна. — Довів себе, от Наталочка тобі і привиділася від туги.
— Ти думаєш? — Максим наморщив лоба, намагаючись згадати деталі. — А мені здалося, що все було абсолютно наяву… Хоча, мабуть, ти маєш рацію. Треба зав’язувати з цим.
Він підвівся зі стільця, одягнув піджак і глянув на годинник.
— Гаразд, мені час в офіс. Кирило вже чекає. До вечора!
Ганна Петрівна подивилася йому вслід і зітхнула:
— Ех, Максиме, одружитися б тобі треба, а то зовсім ізведеш себе цими видіннями. Одна біда — інших жінок для тебе в цьому світі немов не існує.