Тимофій сперся на дерев’яні дверцята денника, схрестивши сильні руки.
— Знаєте, дехто обирає будувати імперії, а дехто обирає просто зникнути. Здається, я зробив і те, і інше.
Аліна злегка нахилила голову, уважно вивчаючи його обличчя.
— Звучить дуже загадково.
Він знизав плечима, не відводячи погляду.
— Ви ж не єдина людина у світі, в якої є своя історія.
Ці слова чомусь боляче зачепили її. Вона трохи випрямилася, наче захищаючись.
— Перепрошую? Що ви маєте на увазі?
Тимофій дивився на неї спокійно, але прямо.
— Ви зайшли сюди минулої ночі так, ніби вам належить увесь світ. І, можливо, у вашому Києві так і є. Але тут, серед снігу, абсолютно неважливо, на якій машині ви їздите і якою радою директорів керуєте.
Аліна відчула, як щоки спалахнули від обурення.
— Ви думаєте, я просто якась розбещена спадкоємиця, що заблукала дорогою на курорт?
— Я думаю, — обережно добираючи слова, сказав він, — що ви просто не звикли до людей, яким від вас нічого не потрібно.
Ці слова вдарили значно сильніше, ніж вона очікувала. На мить їй здалося, що з неї зірвали всі її дорогі бренди та захисні маски. Вона не знайшлася що відповісти, а він просто повернувся до коней, мовчки продовжуючи свою роботу.
Пізніше того ж дня, поки Тимофій розчищав сніг надворі, пробиваючи стежку до будинку, Аліна безцільно блукала тихою стайнею. Вона проводила пальцями по грубих дерев’яних балках, вдихаючи незвичний, але приємний запах сіна та змащеної шкіри збруї. Зупинившись біля гнідої кобили, вона перехилилася через перегородку, щоб погладити її теплий ніс.
Крізь напівпрочинені двері вона почула голос Тимофія — м’який, низький. Він розмовляв із тваринами, поки чистив їх.
— Вона тут не залишиться, — казав він, ритмічно проходячись щіткою по боках коня. — Такі жінки завжди йдуть, щойно визирне сонце. Ми для них не існуємо в їхньому світі.
Аліна завмерла, ледь дихаючи.
— Вона красива, так, — продовжував він стиха. — Але той світ? Він не має нічого спільного з нашим. Вона забуде це місце ще до того, як розтане лід.
Щось болісно стиснулося в грудях Аліни. Вона повільно відсторонилася від денника і тихо, наче тінь, піднялася сходами назад на горище.
Тієї ночі вона ніяк не могла заснути. На горищі було тепло, товста ковдра надійно гріла, але думки роїлися в голові, чіпляючись за почуті слова. Вона сама не розуміла, чому це так сильно її зачепило.
Можливо, тому, що їй зовсім не хотілося бути тією типовою жінкою, яка йде і забуває. А можливо, тому, що вперше за дуже довгий час хтось подивився на неї і побачив крізь увесь той лиск, статус і владу щось справжнє, вразливе, сховане глибоко всередині. І, можливо — тільки можливо — їй зовсім не хотілося їхати.
Принаймні поки що. Поки вона не дізнається, що ще ховається за спокійним поглядом цього чоловіка, який не мав їй запропонувати нічого, крім даху над головою та абсолютної щирості.
Тієї ночі вітер знову завив, струснувши двері стайні, немов непроханий гість. Сніг із новою силою бив по дерев’яних стінах, ніби зима вирішила за будь-яку ціну відібрати те тепло, яке Тимофій зумів зберегти всередині.
Аліна неспокійно вовтузилася уві сні, згорнувшись калачиком під шарами теплих ковдр. Її обличчя вкрилося дрібними краплинками поту, попри прохолоду в приміщенні. Дихання стало переривчастим, важким і поверхневим.
Тимофій якраз був унизу, востаннє перевіряючи коней перед сном, коли почув цей звук. Різкий, сухий, надривний кашель. Він злетів сходами на горище за три кроки.
— Гей, — тихо сказав він, опускаючись біля неї на коліна. — З вами все гаразд?
Аліна різко розплющила очі. Вони були скляними від лихоманки.
— Просто застудилася, — прошепотіла вона, але її тіло під ковдрою била сильна трясця.
Тимофій не став сперечатися. Він мовчки підвівся і спустився вниз. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руках гарячий кухоль та складений рушник.
— Випийте це, — сказав він, обережно підтримуючи її за плечі, щоб допомогти сісти.
— Що це? — хрипко запитала вона, морщачись від болю в горлі.
— Відвар з гілочок малини, калини і трохи липи. З медом. Працює краще за половину того модного порошку, що продається в аптеках.
Вона зробила обережний ковток. Гаряча, солодка рідина майже миттєво пом’якшила біль у горлі.
— Дякую, — пробурмотіла вона, її голос був ледь чутним.
Він коротко кивнув, а потім обережно приклав вологий прохолодний рушник до її лоба.
— Температура ще не критична, але вам треба відпочивати.
Вона кліпнула, дивлячись на нього знизу вгору, щиро здивована такою турботою.
— Ви завжди так доглядаєте за незнайомцями?
Він злегка знизав плечима.
— Тільки за тими, хто ризикує замерзнути на смерть у моїй стайні.
Слабка, втомлена усмішка торкнулася її губ.
— Ви добріший, ніж хочете здаватися.
Тимофій відвів погляд, зосередившись на рушнику.
— Не вигадуйте зайвого.