Вона пояснила, що хлопець помирав від застуди на холодному бетоні, і вона просто не мала морального права пройти повз чужу біду. Сусідки, як це зазвичай і буває в селах, одразу замахали руками і почали її відмовляти. Вони лякали жінку можливими крадіжками, неприємностями та небезпекою, яку може принести цей випадковий незнайомець у її дім.
Але пані Олена залишалася спокійною, як ніколи в житті. Вона чомусь беззастережно довіряла цьому скромному, тихому юнакові, з яким так несправедливо і жорстоко обійшлася доля. Зрештою, в її старенькій хаті зроду не водилося золота чи великих грошей, які могли б спокусити крадіїв. Та й у своєму житті вона вже давно перестала чогось боятися, бо найстрашніше горе — ховати власну дитину — вона вже пережила.
Життя у дворі поступово поверталося у звичне, робоче русло. Богдан міцнішав з кожним днем і невдовзі вже зміг повноцінно працювати. З почуття глибокої вдячності він почав активно допомагати по господарству, взявши на себе всю ту важку чоловічу роботу, яка роками чекала на вмілі руки.
Хата була старенькою, вікна розсохлися, а мізерної пенсії Олени ледве вистачало на комуналку та найпростішу їжу, не кажучи вже про якийсь капітальний ремонт. Першим ділом хлопець узявся за дах, який давно протікав у кількох місцях. Щоосені будинок немилосердно страждав від затяжних полтавських злив, і жінці часто доводилося посеред ночі розставляти по кімнатах відра, миски та старі тазики, щоб не затопило підлогу.
Богдан вирішив раз і назавжди покласти цьому край. Він роздобув у сусідів кілька цілих листів старого шиферу, замісив смолу і з неймовірним натхненням узявся за ремонт перекриттів, щоб цього року його рятівниця зимувала в теплі та сухості. Коли ж настав час збирати щедрий осінній урожай, юнак із потрійним завзяттям кинувся до роботи.
Пані Олена мала чималий город і розкішний фруктовий сад, але вже багато років не мала фізичних сил його обробляти. Вона садила рівно стільки картоплі та городини, скільки могла подужати сама. Богдан швидко обтрусив усі яблуні, груші та сливи, акуратно склав фрукти в ящики, а частину навіть повіз на районний ринок. Там він вдало все продав, принісши в дім першу живу копійку.
До перших заморозків він навів ідеальний лад на подвір’ї: обрізав сухе гілля на кущах смородини, підготував до зими квітник і перекопав грядки. Олена дивилася на Богдана крізь вікно і з теплом на душі розуміла, що не помилилася в ньому. Цей хлопець, який колись опинився на самому дні, на очах перетворювався на її надійну опору, знімаючи з її жіночих плечей тягар повсякденних турбот.
Згодом Богдан полагодив стару хвіртку, яка роками дратувала своїм скрипом, і надійно підпер дерев’яний паркан, що вже давно погрожував завалитися на сусідську межу. Його старання не залишилися непоміченими у селі. Тепер сусідки поглядали в бік двору Олени зовсім з іншим виразом обличчя: самотні вдовиці щиро заздрили тому, як швидко міський хлопець довів до ладу занедбане обійстя.
До того ж, Богдан виявився напрочуд талановитим не лише в столярстві. Він умів так розкішно ліпити справжні полтавські галушки та пухкі вареники з вишнями, що аромат стояв на всю вулицю. Пані Олена з гордістю пригощала ними всіх знайомих, отримуючи у відповідь щире здивування та похвалу кулінарним талантам свого постояльця.
Але одного прохолодного ранку ідилію порушив несподіваний візит. До їхнього двору під’їхала поліцейська машина, з якої вийшов офіцер поліції їхньої територіальної громади. Як з’ясувалося пізніше, ті самі “добросердечні” сусіди, які ще вчора хвалили вареники, таки написали на хлопця заяву, стурбовані тривалою присутністю чоловіка без документів.
Люди всерйоз побоювалися, що цей невідомий молодик з кримінальним минулим одного дня просто обчистить стареньку і безслідно зникне в невідомому напрямку. Поліцейський у формі ввічливо привітався з господинею через паркан. Богдан у цей час якраз стояв на ґанку з молотком у руках — він старанно оббивав вхідні двері старим повстю, готуючись до суворої зими.
Пані Олена миттєво зрозуміла, з чим саме пов’язаний цей офіційний візит. Вона спокійно кивнула офіцеру і широким жестом запросила його пройти до хати. Насправді, вона й сама вже кілька тижнів збиралася піти до сільради, щоб обговорити з владою проблему відновлення втрачених документів свого названого сина.