Пані Олена швидко зрозуміла суть справи. Вона заспокійливо кивнула сусідам, які визирали з-за паркану, і запросила офіцера поліції до хати. Жінка посадила гостя за стіл, налила йому гарячого трав’яного чаю і пояснила, що й сама збиралася звернутися до нього по допомогу, аби відновити втрачені документи свого постояльця.
Богдан, відклавши інструменти, зайшов слідом. Він сів на край дерев’яної лави, помітно нервуючи, але вирішив розповісти поліцейському все як є, не приховуючи жодної деталі свого непростого минулого. Він назвав своє повне прізвище, рік народження та чесно повідомив, у якій саме виправній колонії відбував покарання. Офіцер уважно слухав, періодично сьорбав чай і методично занотовував усі дані у свій робочий блокнот, ставлячи уточнювальні запитання щодо статті звинувачення.
І тут, у цій теплій, затишній кімнаті, пролунали слова, які назавжди змінили все. Відповідаючи на запитання поліцейського, Богдан тихо, опустивши очі, вимовив:
— Стаття за смертельне ДТП… Мене засудили за те, що я збив дівчину на пішохідному переході в Києві. Це сталося понад п’ять років тому, восени…
Він хотів додати, що насправді не винен, але не встиг. Для пані Олени ці кілька фраз пролунали як оглушливий постріл. Дати, місце, обставини — усе зійшлося в одну моторошну картину. Її серце раптом ніби завмерло в грудях, повітря в кімнаті миттєво стало густим і задушливим. Чашка, яку жінка тримала в руках, з гуркотом випала і розлетілася на дрібні друзки, розхлюпавши гарячий чай по підлозі. Ледве справляючись із накоченим жахом, Олена в одну мить втратила свідомість. Двоє чоловіків ледве встигли підхопити її, не давши вдаритися головою об кут столу.
Коли пані Олена отямилася на своєму ліжку від різкого запаху нашатирю та серцевих крапель, її всю колотило. Вона подивилася на Богдана, який стояв поруч із блідим, як крейда, обличчям. З її грудей вирвався не крик, а моторошний, сповнений нелюдського болю стогін. Тремтячим голосом, задихаючись від сліз, вона почала звинувачувати хлопця:
— То це ти… Ти вбив мою дитину! Мою Вірочку! Той, кого я з вулиці забрала, кого з ложечки годувала і від смерті рятувала… Ти забрав у мене найдорожче!
Офіцер поліції стояв поруч, абсолютно ошелешений таким поворотом подій. Він ніяк не міг збагнути, чому мати раніше не впізнала в обличчя вбивцю своєї доньки. Але все стало зрозумілим, коли Олена, ридаючи, вигукнула, що не була на жодному судовому засіданні. Їй тоді було настільки нестерпно бачити того, хто позбавив життя її єдину кровинку, що вона просто не мала фізичних сил дивитися в очі підсудному, довіривши всі формальності державному адвокату.
Богдан, не витримавши цієї страшної сцени, різко вибіг на вулицю. Йому здавалося, що невидимий зашморг стискає горло, не даючи дихати. Серце шалено калатало, відбиваючи ритм у скронях, а гіркі, пекучі сльози застилали очі. Він сам, як ніхто інший, знав, що на його руках немає крові тієї дівчини. Він знав, що не винен.
Але попри це, саме він зараз став причиною нового, ще страшнішого болю для Олени — єдиної людини у світі, яка простягнула йому руку допомоги. Цієї доброї, милої жінки, яка стала для нього майже матір’ю. Він не хотів завдавати їй ще більших страждань, але й не міг зараз вчинити інакше. Тільки він один знав усю гірку правду того фатального вечора.
Хлопець стояв посеред осіннього двору і з розпачем думав: а може, варто було одразу розповісти їй усю свою історію до дрібниць? Тоді вона б просто вигнала його з хати ще в перший день, і цієї жахливої драми можна було б уникнути. Богдан повернувся до будинку з відчуттям повної приреченості. Він розумів, що його час тут безповоротно добіг кінця. Юнак почав мовчки і повільно складати свої скромні пожитки — кілька сорочок та старий светр — у потерту спортивну сумку, немов сподіваючись хоч на мить відтягнути неминучий момент прощання.
Але перед тим як назавжди піти за поріг, він зважився востаннє зайти до кімнати пані Олени. Підійшовши до її ліжка, Богдан важко опустився на коліна просто на холодну підлогу. Його голос тремтів, зриваючись на шепіт. Він щиро, дивлячись їй просто в заплакані очі, просив вислухати його. Він клявся, що не вбивав її доньку, що він став жертвою жорстокої підстави.
У його погляді в цю коротку мить було стільки відчаю та справжнього, непідробного болю, що Олена, попри свої душевні муки, зціпила зуби і погодилася вислухати. Офіцер поліції теж залишився в кімнаті, уважно спостерігаючи за хлопцем.
І Богдан почав свою сповідь. Він розповів, що до в’язниці працював у столиці особистим водієм сина дуже впливового чоловіка — власника великої аграрної компанії, чиї поля розкинулися на половину області. Цей розпещений молодик, звиклий до безкарності, часто брав дорогу батькову іномарку без дозволу, щоб розважатися з друзями в елітних клубах.
Того фатального вечора “мажор” повернувся пізно вночі. Він був блідий, як смерть, його всього трусило, а стан свідчив про те, що він сів за кермо після чималої дози міцних напоїв. На капоті та бампері розкішного авто красувалася величезна вм’ятина. Серце Богдана тоді буквально обірвалося від передчуття страшної біди. Його найгірші побоювання швидко підтвердилися: син аграрного барона збив людину на переході і втік з місця злочину.
Батько-бізнесмен, дізнавшись про катастрофу, діяв блискавично і цинічно. Щоб врятувати свого єдиного спадкоємця від цілком заслуженої тюрми, він викликав Богдана до себе в кабінет і запропонував угоду. Він вимагав, щоб хлопець-сирота взяв усю провину на себе. Натомість багатій обіцяв найняти найкращих столичних адвокатів, запевняючи, що Богдану дадуть максимум два-три роки умовно або в поселенні. А після звільнення обіцяв купити йому квартиру в Києві та забезпечити роботою на все життя.