Наївний, заляканий хлопець, який ніколи не мав за спиною підтримки родини, зламався під тиском і погодився. Але на ділі все виявилося зовсім інакше. Адвокати виявилися “кишеньковими”, суд був швидким і показовим. Богдан отримав п’ять довгих років реального ув’язнення. А коли він нарешті вийшов на волю і спробував звернутися до колишнього господаря по обіцяну допомогу, перед ним просто зачинили залізні ворота маєтку.
Впливовий бізнесмен і пальцем не поворухнув, щоб дотримати свого слова. Охорона навіть не пустила Богдана на поріг офісу. А коли доведений до відчаю хлопець спробував пригрозити, що розповість поліції всю правду про ту аварію, до нього приїхали “серйозні люди” від колишнього боса. Вони популярно пояснили: якщо він тільки відкриє рота, то його спіткає та сама доля, що й нещасну дівчину на переході.
Через це тавро вбивці від юнака миттєво відвернулися всі знайомі. Роботи для колишнього в’язня ніде не знайшлося. Так Богдан опинився на вулиці, абсолютно розчавлений, жорстоко обдурений і хворий.
Пані Олена мовчки слухала цю страшну сповідь. Вона не перебивала його жодним словом, тільки її очі знову й знову наповнювалися гарячими сльозами. Її материнська душа просто рвалася на шматки від суперечливих почуттів.
З одного боку, перед нею стояв чоловік, чиє ім’я фігурувало у вироку про загибель її єдиної дитини. Але з іншого боку, кожною клітинкою свого тіла вона відчувала: Богдан каже щиру правду. За всі ці місяці, що він прожив під її дахом, він щодня доводив свою людяність. Він був чесним, працьовитим і надзвичайно добрим хлопцем. Він лагодив її хату, порався в саду і ставився до неї з такою повагою, якої вона давно не бачила. Жінці до болю хотілося вірити, що цей юнак дійсно став просто безправною жертвою обставин і великих грошей.
Офіцер поліції, який увесь цей час мовчки спирався на одвірок, теж уважно слухав історію Богдана. Коли розповідь закінчилася, поліцейський важко зітхнув і повільно кивнув, немов підтверджуючи свої власні здогадки.
— А знаєте, пані Олено, — тихо, але твердо промовив він, — усе це звучить більш ніж правдоподібно. Про цю родину аграріїв, де він працював, у нас по всій області йде недобра слава.
Поліцейський підійшов ближче до столу і продовжив:
— Того синка-мажора наші хлопці не раз ловили за кермом напідпитку. Його навіть прав позбавляли, але він усе одно продовжував ганяти на дорогих машинах. Для таких, як вони, закон не писаний… І знаєте, що найстрашніше? Цей випадок із вашою донькою — не єдиний. Після тієї аварії батько нібито відправив сина на лікування за кордон, але вистачило того виховання ненадовго. Буквально півроку тому їхній новий водій теж сів за ґрати. І теж за те, що збив людину на смерть! Тільки той чоловік відмовився брати провину на себе, намагався в суді довести, що за кермом був хазяйський син. Та де там… Бізнесмен підкупив свідків, підробив експертизи, і нещасний водій усе одно пішов по етапу.
Ці слова офіцера стали останньою краплею, яка остаточно розбила всі сумніви пані Олени. Її змучена душа більше не мала сил боротися з образою, вона чітко усвідомила: Богдан не вбивав її Вірочку.
Їй здавалося, що навіть якби він був хоч якось побічно причетний до загибелі її доньки, карати його вже не було жодного сенсу. Богдан і так сповна поніс найсуворіше покарання, відсидівши кращі роки своєї молодості в колонії за чужу, страшну провину. І вона, як мати і просто віруюча людина, не могла вигнати його на вулицю, знаючи всю правду. Хлопець, не стримуючи сліз, підійшов до покуття, де висіли старі, вишиті рушниками ікони, і щиро перехрестився, присягаючись перед Богом, що не винен у тій трагедії і що його підло підставили.
Пані Олена, важко і глибоко зітхнувши, витерла мокре від сліз обличчя і тихо, але твердо відповіла:
— Я не буду докоряти тобі, синку. І ми більше ніколи не будемо згадувати це страшне минуле. Ти вже відбув покарання, хай і не своє. Доля і так тебе жорстоко побила, а я не суддя, щоб тебе судити. Я материнським серцем відчуваю і вірю, що ти дійсно не винен у цьому злочині.
Богдан слухав її, низько опустивши голову, а по його щоках котилися сльози полегшення і безмежної вдячності. Більше до цієї важкої розмови вони ніколи не поверталися. Офіцер поліції, потиснувши хлопцеві руку, пообіцяв допомогти з паперами і поїхав. Усе в дворі поступово повернулося на круги своя, і юнак продовжував віддано допомагати своїй рятівниці по господарству, ставши для неї справжньою опорою.
Дуже скоро виявилося, що у хлопця є ще один справжній, Богом даний талант — він мав золоті руки і неймовірний хист до роботи з деревом. Захопившись цією ідеєю, Богдан багато часу проводив у старій літній повітині, яку власними силами переобладнав на справжню столярну майстерню. Він почав вирізати неймовірно красиві дерев’яні скриньки з традиційним полтавським різьбленням, кухонні дощечки, сувеніри та навіть дитячі іграшки-свистунці.