Минуло зовсім небагато часу, і ці вишукані дерев’яні вироби ручної роботи стали не лише окрасою хати пані Олени. Богдан почав непогано заробляти на своєму ремеслі, паралельно отримуючи величезне задоволення від улюбленої справи. Його вироби люди з радістю купували на подарунки, на весілля та просто для душі. Він навіть почав вивозити їх на великий районний ярмарок, де від покупців не було відбою.
Олена в усьому намагалася йому допомогти: покривала скриньки лаком, пакувала замовлення. Цей хлопець став їй наче рідний син. Жінка потроху ожила, її очі знову засвітилися теплом, і вона нарешті перестала плакати ночами. Тепер їй було про кого піклуватися і для кого жити.
Але сам Богдан не міг так легко відпустити ту трагічну ситуацію. На його душі все ще лежав важкий, холодний камінь. Він часто сідав на приміський автобус і їздив до Полтави, на цвинтар до могили Вірочки. Там він міг годинами стояти мовчки, подумки розмовляючи з дівчиною. Він щиро просив у неї вибачення — не лише за те, що її так рано не стало, а й за те, що він, чужа людина, тепер зайняв її місце біля матері. Хоч він і не був винен у тій аварії, почуття провини за те, що він тоді не зупинив п’яного сина бізнесмена і дозволив йому сісти за кермо, ніяк не відпускало його совість.
Минали місяці, і поступово життя Богдана почало остаточно налагоджуватися. Завдяки допомозі поліцейського та сільради, він зміг відновити всі втрачені документи, а пані Олена офіційно прописала його у своїй хаті, щоб він став повноправним членом громади. У селі люди швидко забули про те, як і звідки цей працьовитий хлопець з’явився в їхніх краях.
Богдан з головою поринув у господарські турботи: збудував новий паркан, перекрив сарай і активно розвивав свою столярну справу. Невдовзі й місцеві дівчата почали проявляти до статного, роботящого юнака неабиякий інтерес. Але Богдан поки що боявся впускати когось у своє зранене серце.
Пані Олена лише мовчки й лагідно спостерігала, як він вечорами пропадає у своїй майстерні, а одного разу не витримала, підійшла до нього і сказала:
— Синку, ти б придивився до наших дівчат. Он сусідська Оксанка як на тебе задивляється, коли повз двір іде! Вона дівчина скромна, з порядної родини, господиня чудова. Буде тобі дуже хорошою дружиною.
— Я навіть не знаю, мамо… — лише тихо і ніяково відповів Богдан, не відриваючись від рубанка. — Я так боюся знову зіткнутися зі зрадою. Та й вас я не хочу залишати на старість саму.
— Синку, а хто тобі взагалі сказав, що я залишуся сама? — щиро засміялася Олена. — Приведеш молоду дружину в мою хату, місця всім вистачить! Буде в мене невістка-помічниця, а там, дасть Бог, і онуки підуть. Ти ж молодий, здоровий хлопець, не можна ж бобилем усе життя ходити. Подумай нарешті про власну сім’ю!
— Добре, мамо, я подумаю, — вже з усмішкою відповів Богдан.
Почувши, як він знову, так тепло і щиро назвав її мамою, Олена розчулилася до сліз. А Богдан дійсно прислухався до мудрих слів своєї названої матері. Невдовзі Оксанка все частіше почала бувати в їхньому дворі: то пирогів свіжих занесе, то замовити скриньку прийде. Дівчина виявилася надзвичайно привітною, смачно готувала, а її батьки були зовсім не проти такого зятя — працьовитого і тверезого.
І ось, через деякий час, на все село гуляли гучне, веселе весілля. Богдан знайшов свою справжню супутницю життя, а вже за рік у їхній оновленій хаті пролунав дзвінкий, довгоочікуваний дитячий сміх. Пані Олена, ставши найщасливішою у світі бабусею, увесь свій час віддавала турботам про маленького онука. Її старий будинок знову наповнився світлом, теплом і справжнім родинним затишком. А ще через рік Оксанка народила їм красуню-дівчинку.
Богдан завжди з ніжністю називав Олену мамою, а його діти душі не чаяли у своїй лагідній бабусі. Здавалося, життя нарешті віддячило їм за всі перенесені страждання.