Аліна витріщилася на нього, кліпнувши лише раз, коли до неї дійшов масштаб його нахабства. А потім з її грудей вирвався різкий сміх, що гучно вдарився об стіни аудиторії.
— Домовилися. Один тиждень. Тільки не розчаруйте мене.
Коли Ілля вивозив свій візок у коридор, він почув, як вона голосно сказала студентам: «Ось що буває, коли люди забувають, де їхнє місце».
Тієї ж ночі, коли останні студенти покинули кампус, Ілля вперше за три роки своєї роботи прибиральником піднявся сходами до наукової бібліотеки Столичного університету. Його магнітна картка технічного працівника давала цілодобовий доступ до всіх приміщень для прибирання, але він ніколи раніше не використовував її з такою метою. Секція вищої математики постала перед ним у напівтемряві, наче величний кафедральний собор його забутих мрій. Кожен корінець старої книги, кожна монографія здавалися фізичним втіленням пам’яті про того, ким він колись був.
Він знімав із полиць важкі томи, і його руки ледь помітно тремтіли. Пальці миттєво згадали цю специфічну текстуру академічних сторінок, а ніздрі вловили той самий, ні з чим не зрівнянний запах знань, законсервованих у друкарській фарбі та пилу.
Рівняння, яке Аліна Романова залишила на дошці, було не просто складним; це був справжній шедевр математичної жорстокості. Воно химерно поєднувало елементи топології, теорії чисел та квантової механіки у таких комбінаціях, які за законами логіки взагалі не мали б працювати разом. Це була пастка. Рівняння було створене спеціально для того, щоб бути нерозв’язним, щоб публічно розчавити та принизити будь-кого, хто виявиться настільки дурним, аби спробувати за нього взятися.
Ілля розклав свої папери на широкому дубовому столі в найвіддаленішому кутку читальної зали, подалі від об’єктивів камер відеоспостереження та тих аспірантів, що іноді засиджувалися до ранку. Знайомий ритм мислення повертався до нього повільно і важко, ніби до музиканта, який взяв до рук скрипку після п’яти років абсолютної тиші.
Кожен написаний символ відчувався так, ніби він одночасно повертався додому і прощався з ним назавжди. Перед очима постійно виринало обличчя матері. Але не те змучене, бліде обличчя з лікарняної палати, а яскраве, сповнене гордості — такою вона була, коли дванадцятирічний Ілля виграв свою першу всеукраїнську олімпіаду.
— В тебе дар, Іллюшо, — часто казала вона, і її тепла долоня лагідно лягала йому на плече. — Ніколи й нікому не дозволяй змушувати тебе соромитися свого розуму.
Але сором був єдиним почуттям, з яким він жив останні п’ять років. Глухий, паралізуючий сором за те, що його геніального дару виявилося недостатньо, аби врятувати їй життя.
До третьої години ночі він списав дрібним почерком двадцять сторінок А4. Він вибудовував гіпотези, тестував їх, відкидав і знову брався за нові, кружляючи навколо проблеми, наче голодний вовк навколо здобичі. Синя уніформа прибиральника тепер здавалася йому чужою, наче театральний костюм, який він носив так довго, що забув, як виглядає його власна шкіра.
Коли за вікнами почав сіріти холодний київський світанок, Ілля акуратно зібрав свої записи, сховав їх у комірчині з відрами та швабрами, куди мав доступ лише він, і повернувся до свого звичного графіка прибирання. Протираючи підвіконня на кафедрі математики, він раптом помітив те, на що раніше просто не звертав уваги.
У вікнах деяких кабінетів усе ще горіло світло: там молоді аспіранти та сиві професори до ранку боролися зі своїми власними науковими демонами. Він був не самотнім у цьому нескінченному танці з цифрами; просто він танцював у тіні. Коли в коридорі з’явилася професорка Юлія Марченко, вона вперше за весь час не пройшла повз, як повз порожнє місце, а привітно кивнула і сказала:
— Доброго ранку, Ілле.
Ця проста людська реакція відчулася так, ніби крізь густі осінні хмари раптом пробився промінь сонця.
Тим часом чутки про “виклик прибиральника” поширювалися університетом зі швидкістю степової пожежі. Вже наступного дня студенти створили в Telegram канал під назвою «Прибиральник проти Романової», який за дві доби зібрав понад три тисячі підписників.
Вони почали нишком фотографувати Іллю в коридорах, перетворивши його на мимовільну інтернет-знаменитість столичного кампусу. З кожним новим постом плітки ставали все більш фантастичними. Хтось у коментарях стверджував, що він — шпигун промислової розвідки, який викрадає технології. Інші клялися, що він насправді ексцентричний айтішник-мільйонер, який так збирає матеріал для свого нового стартапу. Знайшлися й ті, хто припускав, що він — колишній коханець зарозумілої професорки, який повернувся заради вишуканої помсти.
Університетське онлайн-видання «Студентський вісник» навіть випустило статтю з кричущим заголовком: “Давид проти Голіафа: Чи зможе людина зі шваброю розв’язати неможливе?”.
Аліна Романова читала все це зі свого новенького iPhone, і кожне слово розпалювало в ній полум’я люті. Сама думка про те, що цей ніхто, звичайний технічний працівник, наважився публічно кинути їй виклик і тепер став героєм мемів, була для неї нестерпною. Вона почала приїжджати на кафедру ще раніше і залишалася до пізньої ночі, твердо вирішивши самостійно знайти розв’язок свого ж рівняння до кінця тижня, щоб остаточно його знищити.
Її власні наукові дослідження відійшли на другий план. А в четвер вранці вона виявила дещо, від чого в неї кров похолола в жилах. Хтось використовував запасну крейдяну дошку в старій, занедбаній аудиторії на четвертому поверсі — тій самій, куди ніхто не заходив відтоді, як професор Гавриленко пішов на пенсію.
Розрахунки на дошці були настільки елегантними, що перехоплювало подих. Невідомий підходив до проблеми з таких кутів, про які Аліна навіть не замислювалася. Почерк був акуратним, але трохи невпевненим — так пише людина, яка швидше згадує, як виводити математичні формули, аніж робить це щодня.
Вона тремтячими руками сфотографувала всю дошку на телефон, перш ніж нервово стерти написане, і витратила весь день, намагаючись осягнути логіку цієї методології. Невідомий використовував техніки з наукових статей, опублікованих лише минулого року. Жоден аматор у світі не міг би цього знати.
Того ж вечора вона, наче детектив у засідці, сховалася в темряві коридору навпроти старої аудиторії. Опівночі у напівтемряві з’явився Ілля зі своїм гуркотливим візком. Але замість того, щоб дістати ганчірку, він залишив візок біля дверей, підійшов прямо до дошки, взяв крейду і продовжив писати з того самого місця, яке вона вранці стерла.
Аліна спостерігала за ним крізь вузьку щілину прочинених дверей, і її невіра зростала з кожною секундою. Він легко і невимушено виконував трансформації, які вона бачила хіба що в найскладніших міжнародних журналах. Його рухи стали впевненими, будь-які вагання зникли, він повністю розчинився у чистій математиці.
Коли він раптом, відчувши чийсь погляд, різко обернувся до дверей, її там уже не було. Аліна майже бігла коридором до свого кабінету. Її ідеальний світогляд тріщав по швах, як весняний лід під ногами. Вона сиділа в темному кабінеті, марно намагаючись примирити те, що щойно побачила, з усім, у що вона вірила з самого дитинства.
А в п’ятницю ввечері сталася справжня катастрофа — в університетських пабліках з’явилося відео.
Студентка магістратури Яна Коваленко репетирувала свою презентацію в порожній аудиторії, знімаючи себе на камеру телефону, коли туди зайшов Ілля, щоб винести сміття. На дошці з попередньої пари залишилося диференціальне рівняння магістерського рівня, на якому “зависли” кілька найкращих аспірантів кафедри.
Яна, яка вже читала чутки в Telegram, жартома запитала прибиральника, чи не міг би він це розв’язати. Її камера продовжувала знімати, бо вона очікувала отримати кумедне відео про невдачу і скинути його в чат подругам.