Оксана мовчки дивилася їй услід крізь жалюзі на вікні, і її серце стискалося від власних думок. Для неї самої вагітність точно не стала б горем. Навпаки — вона б перетворилася на найбільше, найочікуваніше щастя в житті.
Зі своїм колишнім чоловіком Артемом вони кілька років поспіль марно намагалися стати батьками. Купа дорогих клінік у Києві, безліч болючих процедур, порожні надії та гіркі розчарування ні до чого не призвели. Зрештою, вони віддалилися одне від одного і розлучилися, так і не зумівши зберегти сім’ю без дитячого сміху в домі.
А потім стало ще гірше. На Оксану чекали справжні психологічні випробування на міцність. Колеги по роботі в столичній дитячій лікарні постійно і досить жорстоко жартували над нею поза очі. Мовляв, працює з дітьми, а сама «швець без чобіт». Дівчина не витримала цих постійних перешіптувань, звільнилася, зібрала речі і поїхала подалі від мегаполіса, сюди, у сільську тишу. Принаймні тут про її особисту драму ніхто не знав.
Сьогодні ж, дізнавшись про таку пізню і небажану вагітність Надії Михайлівни, Оксана не знаходила собі місця. Здавалося, ніби хтось грубо витягнув із шафи її власну болючу історію і знову розколупав на серці стару, ледь загоєну рану.
Надія Михайлівна зовсім інакше сприйняла свою пізню вагітність. Для неї це було не диво, а радше якась незбагненна Божа кара, тяжке випробування за якісь гріхи. Тільки от за які саме? Вони зі Степаном завжди жили по правді та совісті у своєму рідному, знайомому з дитинства селі. Тяжко працювали, нікого не обманювали, ходили до церкви на великі свята. Народили єдину доньку Діану — здавалося б, і красуня, і розумниця.
Та тільки характер у дівчини виявився не з простих, зовсім не батьківський. Ледве закінчивши школу, Діана зібрала валізи і поїхала до Києва шукати легкої долі, престижної кар’єри та яскравого столичного життя. Проте реальність виявилася жорсткішою за мрії: дівчина так і не здобула ні того, ні іншого.
Вона працювала звичайною офіціанткою у модному, але галасливому гастро-барі «Столична Тераса», отримуючи невелику зарплатню, яку майже повністю спускала на оренду квартири та красивий одяг для соцмереж. З особистим життям теж якось не склалося. Вискочила заміж за молодого міського вітрогона, який обіцяв золоті гори, а насправді сам сидів без копійки. Через півроку він просто зібрав свої речі і зник, залишивши Діану розбитою і злою на весь світ.
Попри всі ці столичні невдачі, повертатися в рідне село до батьків Діана нізащо не хотіла — для неї це означало визнати свою поразку. Зате вона з превеликим задоволенням і без жодних докорів сумління приймала регулярну фінансову допомогу від батьків, які відривали від себе останню копійку. Надія ніколи не нарікала на долю. Що є, те є — дитина ж своя, рідна.
Але зараз жінка не витримала. Її внутрішній стрижень просто зламався. Вона повільно брела сільськими вулицями від амбулаторії додому, перевалюючись із боку на бік, немов качка. Здавалося, у неї навіть хода миттєво змінилася під тягарем цієї новини. Усе її життя, від юності до сьогоднішнього дня, яскравою, але сумною стрічкою промайнуло перед очима. Лише гучні та привітні вітання односельців повертали її в сувору дійсність.
— Доброго здоров’ячка, Надіє! Як там ваші помідори цього року? — лунало з різних боків.
Жінка на мить уявила, що дуже скоро всі ці привітні сільські люди будуть за її спиною насміхатися, тицяти пальцями і говорити зовсім інші речі. Мовляв, під старість років жінка зовсім з глузду з’їхала, як не соромно з животом ходити в такому віці, коли вже про онуків час думати! Суцільний сором та й годі! Від цих думок у Надії побіг липкий мороз по шкірі.
Не стерпить вона цих глузувань. Розумом жінка чітко це усвідомлювала. Та й у чоловіка Степана характер важкий, консервативний. Не прийме він такого удару долі, просто не переживе цієї ганьби.
До хати залишалося зовсім трохи — лише перейти старий дерев’яний міст над місцевою глибокою річечкою. Надія зупинилася посеред мосту. Їй раптом стало так нестерпно важко дихати, ніби невидима рука стисла горло. У голову прийшла страшна, відчайдушна думка: а що, якби просто розчинитися?
Зникнути, щоб не бачити цих проблем, що немов залізні ланцюги повисли на її шиї. Жінка важко сперлася на низьке огородження мосту. В очах потемніло від стресу та стрибка тиску, голова пішла обертом. Їй здалося, що темна вода внизу манить її, обіцяючи спокій і тишу. Надія похитнулася, втрачаючи рівновагу, її тіло безвольно нахилилося вперед, за межу безпеки…
Раптом сільське повітря розірвав пронизливий, зляканий чоловічий крик.