Це був Степан. Завдяки щасливому збігу обставин, він саме повертався з будівельного магазину і опинився поруч у потрібний час. Він кинувся вперед, схопив дружину за куртку і сильно відтягнув від краю, врятувавши її від фатального падіння.
Степан увесь внутрішньо стиснувся від непідробного страху, коли Надія, заливаючись гіркими сльозами на його грудях, розповіла про свою несподівану вагітність. Чоловік довго мовчав, переварюючи почуте.
«Так, не про таку старість я мріяв, — промайнуло в його голові. — Думав, буде спокійно і тихо. Дитячі пелюшки, безсонні ночі і плач зовсім не входили в мої плани на пенсію». Але, міцно притискаючи до себе тремтячу дружину, він з гіркотою подумав: «Та все ж це краще, ніж втратити її назавжди. Я б собі цього ніколи не пробачив».
Тільки зараз цей скупий на емоції чоловік по-справжньому зрозумів, наскільки сильно він любить свою Надію. Новина про двійнят була настільки приголомшливою, що подружжя не наважилося одразу розповісти про це доньці Діані. Її потрібно було самим звикнути до думки, що у їхній хаті знову з’являться немовлята. І незабаром це прийняття дійсно прийшло.
— Раз Господь посилає нам цих дітей на схилі літ, значить, на те Його воля, і ми не маємо права відмовлятися, — одночасно вирішили Степан і Надія.
Разом вони щонеділі приходили під склепіння місцевої дерев’яної церкви, ставили свічки і щиро молилися всім святим за здоров’я майбутніх малюків. Вони навчилися радіти кожному новому дню, що наближав їх до народження донечок.
Йшли дні, тягнулися місяці. Вагітність Надії протікала вкрай важко, вік давався взнаки. Страшенно набрякали ноги, замучив пізній токсикоз, а від перепадів тиску голова розколювалася на частини. Але як показували аналізи та регулярні процедури УЗД у приватній клініці райцентру, з дітками все було добре. Для Надії це було найголовнішим, і вона неймовірно мужньо, зціпивши зуби, переносила всі ці фізичні тяготи.
Ніщо не віщувало страшної біди. Але вона підступно чигала на них і прийшла звідти, звідки точно не чекали — від найріднішої людини, доньки Діани.
Вони так і не наважилися розповісти їй усе по телефону. Хто ж знав, що ця батьківська нерішучість зіграє з ними такий злий і фатальний жарт.
Той недільний день був особливим. Вагітність Надії успішно перетнула позначку в сім місяців. Саме тоді зателефонувала Діана.
— Мам, привіт! Я сьогодні приїду ввечері, можна? — ласкавим, занадто солодким голосом защебетала дівчина в слухавку.
Вона вкрай рідко навідувалася в село до батьків, добре якщо двічі на рік, та й то коли терміново потрібні були гроші або домашні продукти. Здебільшого їхнє спілкування обмежувалося короткими сухими телефонними розмовами.
— Так, звісно, донечко, ми дуже чекаємо, — відповіла Надія.
Від сильного хвилювання в неї зрадливо затремтів голос і затряслися руки. Живіт миттєво дав про себе знати: він буквально заходив хвилями від інтенсивних поштовхів маленьких ніжок. Мабуть, материнська тривога миттєво передалася немовлятам.
Надія та Степан із завмиранням серця чекали вечора. Вони дуже шкодували, що вчасно не підготували доньку. Батьки чудово знали, що Діана — дівчина складна, егоїстична, і готувалися до будь-якої, навіть найбурхливішої реакції. Але те, що вони почули від власної дитини, перевершило всі їхні найгірші очікування.
— Привіт, тату. Я ненадовго, мені знову ваша фінансова допомога потрібна, — недбало чмокнувши Степана в щоку, пробурмотіла Діана, переступаючи поріг.
Вона скинула стильні кросівки і пройшла до вітальні, де сиділа мати. Через кілька секунд обличчя дівчини стало мертвотно-блідим, а нижня губа затряслася від відрази та гніву.
— Це що ще таке?! — істерично вигукнула Діана, вказуючи пальцем на великий живіт матері. — Ти що, вагітна?! Ви що, зовсім з глузду з’їхали в цьому селі?! Ти ж стара для цього!
— Не смій так із матір’ю розмовляти! — грізно гримнув Степан, заступаючись за дружину.
— І ти туди ж! — огризнулася на батька дівчина, абсолютно не контролюючи своїх емоцій. — Вам давно час про пенсію думати і про вічне, а ви дітей заводити надумали на старості літ! Ганьба яка!
Надія та Степан просто остовпіли від жаху. Діана бездушно і жорстоко кричала, змушуючи здригатися не лише стіни хати, а й змучені серця своїх батьків.
«Змію пригріли у себе на грудях, — з болем подумав Степан, дивлячись на перекошене від злості обличчя доньки. — І в кого ж вона у нас така бездушна і безсердечна виросла?»
А Діана розпалювалася все більше, відчитуючи батьків, немов недбайливих, дурних школярів.
— А ви про майбутнє подумали?! Хто знає, скільки ви ще взагалі проживете з вашим здоров’ям? Тільки на мене цей зайвий тягар не смійте вішати! Мені своє життя потрібно влаштовувати у Києві, а не пелюшки прати! — обурювалася дівчина, бризкаючи слиною. — Я не буду ваших дітей утримувати! Якщо доведеться, навіть не розраховуйте на мене і мої гроші!