У Надії просто холола кров у жилах від таких моторошних, жорстоких слів. Величезне почуття гіркої образи та безвиході повністю заволоділо нею.
«Невже я так погано виховала власну доньку, що на старості літ гідна тільки такого ставлення до себе?» — з розпачем думала жінка, але не знаходила відповіді.
На очі навернулися пекучі сльози. Вона мовчки проковтнула грубі слова доньки, як найгіркішу отруту. Надія спробувала взяти себе в руки, глибоко вдихнути, заспокоїтися заради дітей під серцем, але в неї нічого не вийшло.
Раптово жінка відчула сильний напад нудоти, що підкотив до самого горла. А вже через секунду нестерпний, пекельний біль у ділянці живота і попереку ніби вогнем обпік усе тіло. Надія несамовито закричала, важко сперлася рукою об стіну і почала повільно, безсило сповзати на підлогу.
Степан миттю підбіг до неї, в паніці схопив за холодну руку.
— Надю, рідна, що з тобою?!
— Степане… погано мені дуже. Викликай «швидку»… — ледве прошепотіла вона побілілими губами.
— Але ж ще не настав термін! Рано ще! — розгублено пробурмотів чоловік, тремтячи від страху.
— Викликай негайно! — благала Надія і знову зайшлася в новому, ще гучнішому крику болю.
Її обличчя спотворилося від найсильніших спазмів, які вона вже просто не мала сил терпіти. Тієї ж миті жінка закотила очі і безжиттєво обм’якла на руках у переляканого чоловіка. Діана, побачивши це, лише злякано відсахнулася до дверей.
Степан злякався так, що не зміг стримати чоловічих сліз. Тремтячими руками він вихопив телефон і гарячково набрав номер швидкої допомоги.
— Потерпи трошечки, моя хороша, зараз приїдуть лікарі, поїдемо в обласний перинатальний центр, все буде добре… — шепотів він, притискаючи до себе непритомну дружину.
До приїзду швидкої допомоги Надія Михайлівна перебувала в напівнепритомному стані, який переривався лише найсильнішими больовими нападами. До столичного обласного перинатального центру вони мчали з увімкненими сиренами майже годину, яка здалася Степанові цілою вічністю. На каталці, просто перед великими широкими дверима в операційний блок, Надія, остаточно втрачаючи свідомість і сили, змогла лише ледь чутно прошепотіти чоловікові:
— Прощавай, Стьопо… Бережи наших дівчаток. Не кидай їх, благаю тебе.
— А ти як же?! — зі сльозами на очах, стискаючи її холодну долоню, скрикнув чоловік.
— Мене, напевно, більше не буде, — з неймовірним зусиллям вимовила Надія, відчуваючи, як останні краплі життєвої енергії залишають її змучене тіло.
Час, проведений у холодному коридорі приймального відділення, перетворився для Степана на справжні тортури. Навіть він, людина, абсолютно далека від медицини, чудово розумів: діти з’являться на світ семимісячними, глибоко недоношеними. А це означало, що можуть бути колосальні проблеми зі здоров’ям, які потребуватимуть дива.
Сама Надія перед пологами почувалася жахливо, і її останні слова глибоко ранили серце Степана. Біль та відчай роздирали його душу на шматки. Він ледве тримався на ногах. Знесилений, чоловік важко опустився на стілець біля стіни, закинув голову і, виснажений стресом, на кілька хвилин провалився в тяжке забуття.
Прокинувся він від легкого дотику до плеча.
— Чоловіче, вам тут не можна перебувати, це санітарна зона, — тихо сказала медсестра середніх літ із добрим, співчутливим обличчям.
— Але ж у мене дружина зараз там… Народжує… Пологи дуже важкі, — стрепенувшись, ніби від удару струмом, сказав Степан.
— Тут усі народжують, це ж перинатальний центр. Не хвилюйтеся так. Коли операція закінчиться і дітки з’являться на світ, до вас обов’язково вийде лікар, — пообіцяла жінка.
Насправді вона, звісно, знала про цю незвичайну літню пацієнтку. Та й не тільки вона — весь поверх гудів від цієї новини. Нечасто сюди привозять народжувати жінок, яким за півсотні років. Усі розуміли, що в такому віці це вкрай небезпечно, і невідомо, чим усе закінчиться. Але медсестра не стала засмучувати і без того вбитого горем чоловіка, зробивши вигляд, що це звичайна рутинна процедура.