Степан понуро опустив голову і поплівся до виходу у хол. Попри страшенну втому, він не хотів іти на вулицю чи їхати додому. Знаходячись тут, під дверима, він відчував себе ближче до дружини. А вдома що? Самотні голі стіни і спогади, від яких хоч вовком вий.
Йому саме хотілося розридатися в голос, якби не поява доньки Діани. Коли Степан побачив її у фоє лікарні, він обурився до глибини душі, до самого нутра. Дівчина сиділа на шкіряному диванчику і, ніби нічого не сталося, весело сміялася, щебечучи по своєму останньому айфону. Вона домовлялася про вечірню зустріч із подругою в якомусь модному барі, абсолютно ігноруючи те, що за стіною її матір бореться за життя.
«Яка безсердечність… Яка жорстокість по відношенню до рідної матері, — з жахом подумав Степан. — Довела матір до реанімації завчасно, і їй абсолютно байдуже».
Він пройшов повз доньку, навіть не глянувши в її бік. Говорити з нею зараз він просто не міг і не хотів. Степан знову сів у кутку і заплющив очі. Надія стояла перед ним так ясно і чітко, ніби знаходилася в цю мить поруч із ним. Тільки зараз, під загрозою втрати, він усвідомив, що вона завжди була його надійним тилом, його сенсом життя. А він так рідко казав їй про своє кохання.
Якби ж він тільки знав, що безвихідь і смерть уже витали в повітрі не тільки в його тривожних думках, а й у стерильній операційній, де бригада лікарів відчайдушно билася за життя Надії та її малюків.
Жінка, як і раніше, була без свідомості. Незважаючи на критичний стан, хірургам вдалося провести кесарів розтин. Крихітні, червоні тільця двох семимісячних дівчаток миттєво передали неонатологам, які помістили їх у спеціальні кювези для підтримки життя.
Молодий, амбітний лікар-асистент Максим, знімаючи закривавлені рукавички, не витримав і цинічно кинув колезі:
— Ну от поясніть мені, навіщо вона взагалі зберігала цю вагітність у п’ятдесят шість років? Це ж вкрай безвідповідально! Куди дивилися гінекологи в їхньому селі? Це ж треба так ризикувати собою, щоб потім приїхати сюди і народжувати раніше терміну.
— І не кажи, — тихо погодився його напарник. — Сама зараз на волосині тримається, а діти, якщо й виживуть, так стовідсотково з важкими патологіями будуть. Це навіть до ворожки не ходи, статистика річ уперта.
— Ану замовкніть, молодики! — раптом грізно, хоч і пошепки, обурився сивочолий головний хірург Богдан Анатолійович. — Як вам не соромно такі речі в операційній казати, ще й у присутності пацієнтки?!
— Та ми ж, Богдане Анатолійовичу, нічого такого… Тільки медичні факти озвучили, — залепетало молоде покоління. — До того ж жінка під наркозом, вона все одно нічого не чує.
Але вони фатально помилялися. Вони навіть не припускали, що Надія, потрапивши на кілька секунд із мороку в якийсь прикордонний стан реальності, підсвідомо вловила сенс їхніх жорстоких слів про майбутнє її дітей. Цього вистачило.
Тієї ж миті її тіло здригнулося, мов у судомах, а через кілька секунд пролунав тривожний, безперервний писк кардіомонітора і зляканий крик анестезіолога:
— Богдане Анатолійовичу! У пацієнтки тиск критично падає! Серцебиття ниткоподібне! Ми її втрачаємо!
— Адреналін! Дефібрилятор! Швидко! — скомандував головний лікар.
Увесь персонал миттєво кинувся на порятунок, проводячи реанімаційні заходи, але сталося непоправне. Через двадцять хвилин боротьби Надії Михайлівни не стало. Змучений віком та важкою вагітністю організм просто не витримав такого пекельного навантаження і здався. На очі досвідчених акушерок та самого Богдана Анатолійовича навернулися сльози безсилля, а молоді лікарі винувато позадкували до стіни.
Але, як водиться, біда ніколи не приходить одна. Через кілька годин збулися найгірші медичні прогнози молодого лікаря. Діти Надії виявилися дійсно з дуже важкими вродженими патологіями.
У першої дівчинки не до кінця розвинувся зоровий нерв — вона практично нічого не бачила і ризикувала залишитися незрячою на все життя. А у другої неонатологи діагностували найскладнішу ваду серця. “Без термінової, дороговартісної операції за кордоном вона й двох місяців не протягне”, — констатували спеціалісти.
Новина про раптову смерть коханої Надії Михайлівни та страшні, майже безнадійні діагнози довгоочікуваних дітей стала вбивчою для Степана.
Ні, він не наклав на себе руки, як дехто міг би подумати. Але його мозок, намагаючись захистити психіку від болю, який неможливо було витримати, просто зламався. Розум чоловіка назавжди відмовився приймати те, що сталося тієї страшної ночі.
Уже за кілька днів сільські жінки на всі лади обговорювали трагедію Степана та Надії.
— Чула, Маріє? Степан-то зовсім розумом рушив після того, як Надю в лікарні не врятували. Ось тобі хрест, особисто сама бачила! — бідкалася пані Галина, стоячи біля паркану.
— Ой, згодна з тобою, Галю. Я вчора у нього обережно запитала, коли ж похорон буде. Так він подивився на мене таким скляним, чумним поглядом і почав нести якусь нісенітницю. Мовляв, Надя до сестри поїхала гостювати… Не витримав мужик такого горя. Розум як відрізало.
Хоч сільські розмови часто схожі на перебільшені плітки, цього разу вони виявилися страшною правдою, в яку категорично не хотіла вірити донька Діана.