Раптова, трагічна смерть матері врешті-решт пробила броню байдужості Діани. Дівчина, хоч і жила своїм егоїстичним столичним життям, завжди підсвідомо вважала, що батьки — це щось вічне. Що вони завжди будуть десь там, у селі, готові надіслати грошей, передати сумку з продуктами чи просто вислухати. Вона виявилася абсолютно не готовою до їхнього раптового відходу.
Проте навіть зараз їй і на думку не спадало, що у фатальному серцевому нападі матері є її пряма провина. Серце Діани настільки очерствіло в гонитві за ілюзіями великого міста, що вона не відчувала ані краплі каяття. Натомість нею керував страх перед відповідальністю, яка раптово звалилася на її плечі.
— Тату… Треба маму ховати. Давай якось визначимося з похороном, гроші зберемо, чи що… — нервово смикаючи пасмо волосся, сказала дівчина, зайшовши до батьківської хати наступного ранку.
Степан, який сидів за кухонним столом і щось зосереджено майстрував із дерева, підвів на неї ясний, абсолютно спокійний погляд.
— Що таке, доцю? Ти про що взагалі говориш? Кого ховати? — як ні в чому не бувало, здивовано перепитав він, щиро усміхаючись. — Мама поїхала до сестри своєї, тітки твоєї Ольги. Скоро повернеться, обіцяла до неділі встигнути.
— Тату, ти що?! — Діана відсахнулася, відчуваючи, як по спині повзе холодний піт. — Тітка Ольга померла п’ять років тому! А вчора… вчора і мама померла в лікарні!
Степан раптом спохмурнів і суворо похитав головою, ніби сварив малу дитину.
— Ай-яй-яй, Діаночко… Знову ти тих дорослих книжок про покійників начиталася чи кіно страшного надивилася! От мама приїде і задасть тобі прочухана за ці дурощі, ой задасть! Ти краще подивися, яка погода надворі чудова, сонечко світить. Піди погуляй з дівчатами на вулицю. А то скоро перше вересня, до школи підеш, у шостий клас, там уроки почнуться — ніколи буде гуляти. Тільки допізна не затримуйся, щоб ми з мамою не хвилювалися!
Діана з непідробним жахом дивилася на батька. Його очі були порожніми, свідомість застрягла десь у минулому, звідки не було вороття. Більше вона не змогла вимовити жодного слова. Від тваринного страху перед цим божевіллям у неї затряслися руки й підкосилися ноги. Не впоравшись із собою, дівчина стрімголов вибігла з двору на вулицю і щосили тарабанила в двері сусідського будинку.
— Пані Галино! Будь ласка, відчиніть! — істерично закричала вона.
— Іду, іду, не ламай двері! — почувся стурбований голос із глибини двору, і за мить на порозі з’явилася Галина. Разом із покійною Надією вони колись працювали на пошті і були найближчими подругами.
— Діано, що в тебе скоїлося? Чого кричиш на все село? — схвильовано запитала літня жінка, витираючи руки рушником.
— Маму треба з лікарні забирати і ховати… А тато… він… — Діана зам’ялася, ковтаючи сльози страху. — Він усе забув! Наче на іншу планету полетів. Каже, що я в школу йду, а мама в гостях. Допоможіть мені, я вас благаю!
— Ох, бідна дитино, — важко зітхнула Галина, перехрестившись. — Мала ти рацію, Діано. Буває такий страшний біль, з яким не кожна людина може впоратися. Ось і твій батько не витримав… Його розум просто сховався від цього горя.
Жінка обняла дівчину за плечі і завела до своєї хати, наливши їй заспокійливого чаю з м’ятою.
— Не переживай за похорон, ми всі організаційні клопоти беремо на себе. У селі вашу маму всі любили й поважали, ніхто осторонь не залишиться, — запевнила Галина. Але раптом її голос здригнувся, і вона поставила запитання, про яке Діана навіть думати боялася. — А от що з дітками Надії робити? Що з сестричками твоїми буде?
Діана нервово відставила чашку, розхлюпавши чай на стіл.
— Тітко Галю, ви що, знущаєтесь? Я не зможу їх забрати! Ну як я їх виховаю без копійки грошей?! Моєї зарплати офіціантки в тому барі навіть на підгузки не вистачить, я сама ледве за оренду кутка плачу! Та тим більше, лікарі казали, що діти важкохворі. Їм операції потрібні.
— То виріши це питання з перинатальним центром, Діано. Я чула, що в таких безвихідних ситуаціях можна написати офіційну заяву про відмову, щоб держава взяла їх під опіку, — тихо сказала сусідка, відводячи погляд.
Коли Галина вимовляла ці слова, у неї серце кров’ю обливалося. Вона подумки просила в Бога прощення за таку грішну пораду. Але ж кому віддати цих хворих немовлят? Діана — молода, вітряна, незаміжня, та ще й відверто не хоче ними займатися. Батько Степан втратив розум і живе у вигаданому світі. Інших родичів немає. А самі сусідки теж не молоді і здоров’ям не блищать.
«Прости мене, Господи, за те, що раджу відмовитися від кровинок, гріх це великий, я знаю. Але в цей момент у спеціалізованому будинку дитини їм точно буде краще. Там лікарі, догляд. А потім, можливо, якась заможна бездітна пара візьме їх у сім’ю. Я ж чула по телевізору, що зараз усиновлюють і лікують навіть дуже хворих діток», — беззвучно шепотіла Галина слова покаяння.
Сусідка дотримала свого слова і блискуче організувала похорон Надії Михайлівни. Усе село зібралося проводити жінку в останню путь. Люди плакали, згадуючи її доброту і працьовитість, і всі до одного знали про трагедію, що сталася в лікарні. Від цього усвідомлення гіркота втрати ставала ще важчою, а сільське повітря здавалося густим від скорботи.
Тільки от рідної сім’ї Надії не було поруч із нею в цей найскорботніший момент. Донька Діана хоч і приїхала на цвинтар у чорному пальті, але весь час трималася особняком, ближче до воріт. Вона так і не наважилася підійти до відкритої труни, щоб поглянути в змучене, але спокійне обличчя матері. Так і не попросила вибачення за свої жорстокі слова, які стали фатальними. А Степана на кладовищі взагалі не було — він продовжував перебувати у своєму щасливому забутті, майструючи вдома дерев’яну іграшку для своєї “маленької школярки Діаночки”.
Цвинтарну тишу розірвало тужливе, багатоголосе жіноче голосіння. Сільські жінки оплакували Надію за всіма давніми традиціями. Вони поплакали, помолилися, а через кілька хвилин замовкли і, покірно опустивши голови, рушили назад до села на поминальний обід.
Лише одна людина залишилася на старому сільському кладовищі і розридалася в голос над свіжовиритою, вкритою вінками могилою.
Це була Оксана, молода фельдшерка з амбулаторії, яка першою виявила вагітність Надії Михайлівни. Увесь цей час дівчина не знаходила собі місця, картаючи себе за смерть пацієнтки.
— Ой, Надіє Михайлівно… Що ж я з вами наробила?! — ридала Оксана, впавши на коліна перед дерев’яним хрестом. — Недогледіла, не відстежила! Відправила вас у ту районну поліклініку робити УЗД на старому, радянському ще апараті! Можливо, він уже й покази давав неправильні, тому й патологію в дівчаток вчасно не побачили… Простіть мене, якщо зможете!
Сльози градом котилися по її блідих щоках, змішуючись із першими краплями осіннього дощу.
— Я все життя буду вимолювати у вас прощення. Хоч тіло ваше вже тут, під землею, але душа жива, і я знаю, що ви мене зараз чуєте, — благала дівчина, дивлячись на фотографію жінки.
І раптом Оксану ніби осяяло. Вона здригнулася всім тілом, а потім підняла в похмуре, затягнуте важкими хмарами небо заплакані очі. Дівчина витерла обличчя тильним боком долоні і вимовила твердо, мов непорушну обітницю:
— Надіє Михайлівно, я присягаюся вам. Я спокутую свою провину перед вами і перед Богом. Я зроблю те, що не встигли зробити ви — вирощу і поставлю на ноги народжених вами дівчаток. Я не знаю як, не знаю де візьму гроші, але я вірю, що вони не загинуть. Вони будуть жити! За себе і за вас. Обіцяю, я зроблю все можливе і неможливе, щоб дотримати цього слова.