Реальність Дарини була далекою від романтичних ідеалів: рутинна, хоч і улюблена робота в тихій бібліотеці, постійні комплекси через фігуру, абсолютно порожня особиста сторінка життя і дуже вузьке коло спілкування. З по-справжньому близьких людей у неї залишилася тільки Вірка, та й та довго була за кордоном. А півтора року тому життя завдало найболючішого удару — не стало мами. Ця втрата остаточно вибила ґрунт з-під ніг Дарини, зануривши її в тиху, хронічну меланхолію.
Вимкнувши світло на кухні та вмившись холодною водою, жінка вирішила лягти спати раніше, сподіваючись, що сон допоможе хоч трохи відновити виснажені емоціями сили.
Робочий тиждень у бібліотеці пролетів непомітно, розчинившись у запахах старих сторінок та типографської фарби. І ось на календарі знову довгоочікувана субота. Дарина, як і завжди, вирушила на старе київське кладовище до своєї найріднішої людини.
Цього разу її шлях пролягав через гомінкий квітковий павільйон біля станції електрички. У великій господарській сумці, яку вона обережно поставила на підлогу у вагоні, притримуючи ногами від хитання, стояли кілька кущиків яскравої розсади. Там же лежала велика дволітрова пляшка чистої води для поливу. Вона спеціально купила невибагливі чорнобривці та дрібні петунії, щоб вони довше милували око.
— Ось, мамочко, тепер у тебе все буде по-справжньому красиво. Думаю, тобі б цей колір дуже сподобався, — подумки промовила жінка, з ніжністю дивлячись на свої зелені покупки крізь прозорий пакет.
Діставшись місця, Дарина взялася до роботи. Після того, як вона ретельно вимила гранітний пам’ятник, висадила в пухку землю і щедро полила свіжі квіти, жінка не поспішала додому. Витерши руки вологою серветкою, вона повільно попрямувала до тієї самої занедбаної могили, яку бачила минулого тижня.
Хоча комунальний робітник тоді й прибрав велике сміття та гілля, могила все ще виглядала сиротливою, пусткою серед доглянутих сусідніх ділянок. Дарина зупинилася поруч, мимоволі згадавши знайдені в інтернеті фотографії. Перед очима постала молода, граційна Ганнуся на великій сцені, освітлена софітами. Дарина відчула раптовий, глибокий жаль до цієї незнайомої жінки.
Вона стояла і думала про те, що життя видатної співачки, напевно, було не таким уже й безтурботним, як здавалося на тих добрих чорно-білих світлинах. За кожним успіхом завжди ховаються свої трагедії та втрати.
Не довго думаючи, Дарина дістала з сумки ганчірку і почала старанно відмивати старий надгробок. Очистивши його від товстого шару багаторічного бруду та моху, вона нарешті змогла чітко розгледіти вибиті на камені дати народження і смерті. Це повністю підтвердило її здогадки, зроблені вдома перед екраном ноутбука. Могила дійсно належала тій самій Ганні Петрівні Левицькій-Степанюк, відомій виконавиці романсів.
Дарина завзято прополола невелику ділянку навколо плити. Вона голими руками виривала цупкі бур’яни, залишаючи лише акуратний килим із низької зеленої трави. Потім жінка принесла кілька кущиків петуній, які спочатку планувала висадити тільки для своєї матері, і дбайливо вкопала їх біля підніжжя старого пам’ятника.
Відійшовши на кілька кроків, Дарина із задоволенням оглянула результат своєї праці. Могилка більше не виглядала такою покинутою та забутою всіма. Приведене до ладу місце тепер випромінювало людське тепло і тиху турботу.
З того пам’ятного дня минуло цілих півроку. Осінь змінила літо, потім вдарили перші морози, а згодом знову запахло весною. І щосуботи, попри дощ чи сніг, Дарина продовжувала сумлінно приїздити на кладовище. Тепер її увага та турбота поширювалися на дві могилки — її матері та співачки Ганни Петрівни.
Навіть коли напередодні поминальних днів наставав час оновити штучні вінки, Дарина не замислюючись купувала відразу два. Один ставила мамі, а інший — Ганні Петрівні, демонструючи тим самим свою щиру повагу до пам’яті цієї талановитої жінки.
Тієї ночі в квартирі на Подолі було напрочуд душно. Дарина довго переверталася з боку на бік, поки не провалилася в глибокий, тягучий сон.
— Даринко, привіт! — раптом пролунав такий знайомий і до болю рідний голос, від якого стислося серце.
— Мамо… Це дійсно ти? Але як таке взагалі можливо? — здивовано і зі сльозами на очах вигукнула Дарина, дивлячись на постать матері, яка виглядала молодшою і напрочуд спокійною.
— Дуже просто, моя люба дівчинко. Ти ж бачиш сон, — відповіла мама з тією самою фірмовою, теплою усмішкою, що й на фотографії.
— А, все зрозуміло… Ти прийшла, щоб попередити мене? Я скоро помру, так? — з тривогою і тремтінням у голосі запитала Дарина, роблячи крок назад.
— Ні, звісно ж ні! Ну що за дурниці лізуть тобі в голову? — мама тихо і заливисто розсміялася, як робила це за життя. — Тобі ще дуже рано думати про такі речі. У тебе все попереду. Я просто прийшла, щоб передати тобі одне дуже важливе повідомлення.