Дарина завмерла, уважно вслухаючись у кожне слово.
— У мене тут з’явилася дуже хороша подруга. Її звати Ганнуся, — продовжувала мати, лагідно дивлячись на доньку. — Вона надзвичайно зворушена і задоволена тим, як ти доглядаєш за її могилою. І Ганнуся дуже хоче висловити тобі свою найщирішу подяку.
— Подяку? В якому сенсі подяку? — насторожилася Дарина, не розуміючи, до чого веде ця дивна розмова.
— Не знаю точно всіх деталей, — мама трохи помовчала, загадково усміхаючись, і додала: — Але вона відправила тобі подарунок. І в цьому подарунку є надійний чоловік, двоє чудових дітей і затишний будиночок на самому березі моря.
— Що ти таке кажеш, мамо? Як таке взагалі можливо в реальному житті? — Дарина була в повному, абсолютному збентеженні.
— Я сама не знаю, як це працює, донечко. Але Аня сказала, що ти отримаєш цей подарунок дуже і дуже скоро. А тепер прощавай, моя улюблена дівчинко. Мені час повертатися… Я бажаю тобі безмежного жіночого щастя.
Мама ніби обійняла Дарину своїм теплим поглядом і почала повільно розчинятися в білому тумані.
— Мамо, почекай! Будь ласка, мамочко, не йди! Залишся ще хоч на хвилинку, моя рідна! — не своїм голосом крикнула Дарина, відчайдушно простягаючи руки у порожнечу.
Але її матір уже зникла, залишивши по собі лише щемкий спогад про лагідну усмішку.
Дарина прокинулася, різко скрикнувши від несподіванки. Вона сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. Її серце шалено калатало десь у горлі, а нічна сорочка була наскрізь мокрою від холодного поту. За вікном тільки-но починало сіріти київське небо.
Щоб хоч трохи заспокоїти розхитані нерви, вона попрямувала до ванної і стала під прохолодний душ. Вода змивала залишки сну, але думки не давали спокою. Жінка намагалася пригадати кожну деталь свого видіння. Вона гадала, чи дійсно бачила душу матері, чи це просто гра її втомленої підсвідомості? І ця згадка про Ганну Петрівну… Ідея “подарунка з того світу” здавалася їй абсолютно фантастичною, гідною дешевого жіночого роману. Чоловік, діти? Будиночок біля моря? Їй, звичайній столичній бібліотекарці з купою комплексів? Повірити в це було просто неможливо.
Сумніви та думки про дивний, містичний сон не залишали Дарину протягом усього робочого тижня. Вона раз у раз ловила себе на тому, що замислено дивиться у вікно читального залу. Нарешті настала довгоочікувана субота, і, як зазвичай, вона сіла на ранкову електричку, щоб знову відвідати кладовище.
Коли жінка повільно підійшла до знайомої алеї, її увагу одразу привернув розкішний, об’ємний букет свіжих білих троянд. І лежав він не деінде, а на могилі Ганни Петрівни. Це було настільки несподівано, що Дарина завмерла на місці, ніби вкопана. Вона почала озиратися навколо, вишукуючи поглядом серед дерев того, хто міг би залишити ці дорогі квіти.
Не побачивши абсолютно нікого, вона, знизавши плечима, сіла на свою звичну дерев’яну лавочку біля мами і тихо почала розповідати їй про події минулого тижня, згадавши й про той дивний сон.
Заглиблена у свою тиху сповідь, вона навіть не почула кроків. Здригнулася лише тоді, коли поруч пролунав приємний, глибокий баритон.
— Перепрошую… Вибачте, що турбую. Не підкажете, де тут поблизу можна знайти якусь ємність і набрати води, щоб поставити квіти? Сонце сьогодні пече, швидко зів’януть, — з певною невпевненістю в голосі запитав високий, статний чоловік. На вигляд йому було трохи за сорок, у його волоссі вже пробивалася благородна сивина.
Дарина, навіть не роздумуючи і керуючись звичним бібліотечним рефлексом допомагати людям, одразу простягнула йому свою пластикову пляшку з недопитою мінеральною водою.
— Ось, візьміть. Можете обрізати верх, буде як ваза, — запропонувала вона.
Чоловік вдячно кивнув. Він дістав із кишені куртки невеликий складаний ножик і кількома вправними, безпечними рухами відрізав пластикову горловину, перетворюючи пляшку на імпровізовану вазу. Потім вони разом, не змовляючись, попрямували до найближчої колонки з водою біля центральної алеї.
— Дякую вам величезне за допомогу! Навіть не знаю, що б я робив, — щиро подякував незнайомець, коли вони повернулися до могил і він обережно поставив троянди у воду. — Мене, до речі, Сергій звати. А тут покоїться моя рідна бабуся, Ганна Петрівна. Зізнаюся чесно, мені дуже соромно… Я довго не приїздив сюди і, на превеликий жаль, зовсім не приділяв належної уваги її місцю.
Дарина тепло, розуміюче усміхнулася і, поправивши пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, відповіла:
— Дуже приємно познайомитися, Сергію. Я — Дарина. А це поруч — могила моєї мами. Я намагаюся приходити сюди щотижня. Знаєте… Останні півроку я також потроху доглядаю і за могилою вашої бабусі. Мені не складно.
Сергій завмер, тримаючи в руках обрізки пластику. Він був просто вражений, дізнавшись, що абсолютно чужа, стороння людина стільки часу безкорисливо дбала про могилу його рідної крові. Він дивився на Дарину з непідробним захопленням і щиро, від усього серця подякував їй за таку людяність і доброту.
Так на старих алеях кладовища зав’язалося їхнє знайомство, яке дуже швидко переросло в теплу, довірчу дружбу.
З кожним новим візитом у суботу вони все більше зближувалися, спільно вигрібаючи листя та доглядаючи за могилками своїх найближчих людей. Дарина часто ловила себе на думці: можливо, саме про цей несподіваний “подарунок” і говорила її мама в тому містичному сні?
Якось, сидячи на лавочці з термосом гарячої кави, Сергій розповів, що майже не пам’ятає свою знамениту бабусю, бо був зовсім малим, мав лише три рочки, коли вона раптово пішла з життя.