Здивована Дарина не втрималася і прямо запитала, чому ж тоді він стільки років зовсім не доглядав за місцем її спочинку? Сергій важко зітхнув і пояснив, що живе дуже далеко, на самому півдні України, в невеликому містечку біля Чорного моря. Саме тому він ще кілька років тому офіційно домовився з директором цього київського кладовища, щоб той доручив турботу про могилу своїм підлеглим. Звісно ж, чоловік регулярно переказував за це чималі гроші.
Почувши таку відверту несправедливість, Дарина миттєво обурилася. Вона емоційно розповіла Сергію, що коли вперше звернула увагу на могилу Ганни Петрівни, там були справжні хащі, ніхто й пальцем не ворушив, і всю найважчу роботу з розчистки вона виконала сама.
Сергій, щиро здивований і трохи розлючений на недобросовісного директора, уважно подивився в очі жінці й запитав:
— Дарино… А чому ви взагалі вирішили взяти на себе цей тягар? Це ж чужа родина.
Жінка трохи зніяковіла, опустила очі й тихо пояснила, що їй просто по-людськи стало шкода занедбаної могили колись великої артистки. До того ж, їй було зовсім неважко вирвати зайвий бур’ян, адже вона і так приїжджала сюди щотижня до своєї мами, якої не стало півтора року тому.
Ця щирість і абсолютна відсутність користі вразили Сергія до глибини душі. Того ж дня, коли вони поверталися до станції, він запропонував провести Дарину аж до самих дверей її квартири на Подолі. На прощання він трохи ніяково попросив її номер мобільного телефону.
Ось так, абсолютно ненав’язливо і природно, вони почали спілкуватися ще й щовечора по телефону, долаючи сотні кілометрів між Києвом та Чорним морем лише силою своїх голосів.
Дарина сама незчулася, як сильно і глибоко прив’язалася до цього серйозного, надійного і турботливого чоловіка. Щовечора, повертаючись із бібліотеки до своєї порожньої квартири, вона з нетерпінням чекала знайомої мелодії на телефоні. Минуло ще півроку їхніх теплих розмов та регулярних зустрічей під час його приїздів до Києва. Сергій, остаточно усвідомивши, що знайшов саме ту, свою єдину жінку, освідчився Дарині.
І вона, не вагаючись ані секунди, сказала “Так”.
Незабаром на неї чекала ще одна грандіозна подія — вона вперше в житті летіла на море. Це були ті безтурботні часи, коли з київського “Борисполя” можна було легко взяти квиток на внутрішній рейс і вже за годину насолоджуватися солоним повітрям Півдня. Коли їхній літак почав повільне зниження перед посадкою в Одесі, жінка ні на мить не відривала захопленого погляду від круглого ілюмінатора.
Вона була просто зачарована виглядом безкрайньої синьої гладі, що велично простягалася аж до самого горизонту. Вдалині Дарина помітила білосніжний корабель, який повільно і граційно плив по воді, залишаючи за собою пінний слід. А яскраве блакитне небо, прикрашене пухнастими білими хмарами, здавалося, зливалося з морем, створюючи неймовірне відчуття нескінченності.
Обернувшись до Сергія, Дарина спіймала його погляд — такий глибокий, сповнений абсолютного тепла і ніжності. Її очі теж сяяли, віддзеркалюючи радість та приємне хвилювання. Сергій ніяк не міг відірвати погляду від її обличчя, остаточно розуміючи, що ось це і є його справжнє чоловіче щастя — просто бути поруч із нею.
Дарина з безмежною вдячністю притулилася до плеча Сергія і, міцно обіймаючи його за руку, зізналася:
— Знаєш… Я ніколи навіть не мріяла, що мені пощастить колись побачити море на власні очі. Для мене це було чимось недосяжним.
Сергій обійняв її у відповідь і тихо, щоб не почули сусіди по кріслах, прошепотів їй на вухо:
— Насолоджуйся кожною миттю, кохана. Бо відтепер це море — твій законний подарунок.
Жінка лише щастливо усміхнулася, розчиняючись у цьому несподіваному, але такому вимріяному щасті. Проте в цей самий момент літак несподівано і сильно струснуло. У салоні пролунало кілька переляканих жіночих зойків. Дарина, охоплена раптовим страхом, ще міцніше вчепилася в Сергія і запитала тремтячим пошепки:
— Що відбувається? Ми що, падаємо?!
Це був її найперший політ, і вона ніколи раніше не піднімалася в небо, тому будь-який рух сприймала як катастрофу. Сергій лагідно погладив її по руці, намагаючись заспокоїти.
— Не бійся, рідна. Все добре. Швидше за все, наш літак просто потрапив у зону сильного бокового вітру з моря. Це абсолютно звичайне явище перед посадкою, пілоти все контролюють.
Незважаючи на його впевнені слова, Дарина змогла повністю розслабити напружені м’язи лише тоді, коли шасі м’яко торкнулися злітної смуги, а салон наповнився гучними, радісними оплесками пасажирів.
За годину їзди від аеропорту вони дісталися затишного приморського селища. Сергій зупинив машину і запросив дружину увійти на подвір’я свого будинку.
— Ну от ми і вдома. Ти тепер тут повноправна господиня. Освоюйся, моя кохана, — він ніжно поцілував її у волосся, що ледь пахло ванільним шампунем.
Спершу Дарина побачила лише високий, надійно збитий паркан, пофарбований у яскраво-помаранчевий колір. Але за ним ховалася справжня оаза — пишна зелень доглянутого південного саду з кущами винограду та абрикосовими деревами. Коли Сергій відчинив ковану хвіртку і галантно пропустив даму вперед, перед нею постав невеликий, але надзвичайно милий двоповерховий будиночок із терасою.
На дерев’яному порозі сидів хлопчик. Він був разюче схожий на Сергія — ті ж самі риси обличчя, той самий серйозний погляд. Хлопчик вголос читав книжку великому кудлатому псові, який зручно вмостився поруч, поклавши морду на лапи, і, здавалося, уважно стежив за кожним словом свого маленького господаря.
Коли дорослі підійшли ближче, собака нашорошив вуха і підвів голову. А хлопчик відволікся від читання і повернувся в їхній бік, зустрічаючи гостей дуже цікавим, вивчаючим поглядом.
— Ура! Татко приїхав! — раптом радісно закричав малий, відкинувши книжку.