Він стрілою кинувся до Сергія і міцно обвив руками його шию. Пес тим часом збуджено бігав навколо них колами, заливаючись дзвінким, веселим гавкотом. Сергій легко підняв сина на руки, міцно-міцно притиснув його до грудей, а потім дбайливо опустив на зелений газон і повернувся до дружини.
— Антонику, йди-но сюди. Познайомся, будь ласка. Це та сама тьотя, про яку я тобі так багато розповідав. Її звати Дарина.
Жінка лагідно усміхнулася. Вона присіла навпочіпки, щоб бути з хлопчиком на одному рівні, і простягнула йому руку, м’яко запитавши:
— Привіт. А можна і я буду називати тебе Антоником?
Хлопчик серйозно кивнув, боязко потиснувши її теплу долоню. Він із цікавістю глянув на батька, і Сергій підбадьорливо підморгнув синові. Бажаючи зав’язати розмову і зняти першу напругу, Дарина перевела погляд на кудлатого собаку.
— А як звати цього чудового, красеня-пса? — запитала вона. Хоча Дарина з розповідей чоловіка вже чудово знала, що собаку звуть Дунай, їй дуже хотілося знайти спільну мову з дитиною.
— Це Дунай, — з гордістю і максимально серйозно відповів Антоник. — І він хлопчик. Дуже сміливий.
Дарина щиро розсміялася і, помітивши залишену на сходах книжку, поцікавилася:
— А що ти таке цікаве йому читав?
— Це історія про вірного пса Сірка, — відповів малий, трохи пожвавішавши.
— Ого! А можна і мені поглянути одним оком? — попросила жінка.
Антоник тут же зірвався з місця і побіг до ґанку, щоб принести свою гордість. Сергій і Дарина повільно рушили за ним. Коли хлопчик простягнув їй книжку, вона взяла її в руки і зі щирим здивуванням зазначила:
— Треба ж… У мене в дитинстві була точнісінько така сама книжка! З такими ж малюнками.
Антоник гордо випнув груди і пояснив:
— Це ще татова книжка була. А тепер вона стала моєю особистою.
— Зрозуміло, спадок передається в надійні руки, — ніжно і з повагою відповіла жінка, відчуваючи, як лід між ними остаточно тане.
— Антонику, ну що ж ти тримаєш наших довгоочікуваних гостей на порозі? Запрошуй до хати! — раптом пролунав приємний жіночий голос.
На ґанку з’явилася жінка середніх років. У неї було темне волосся, акуратно зібране на потилиці, і добрі очі. Це була пані Марія, няня і помічниця по господарству, яка допомагала Сергію з дитиною всі ці роки. Дарина трохи зніяковіла, злегка почервоніла, але відразу привітно представилася. Після цього всі разом, гомонячи і сміючись, зайшли до просторого, світлого будинку, який пахнув свіжоспеченим пирогом.
…Минув рівно рік.
Тепле південне сонце заливало подвір’я. Антоник, спираючись ручками на край новенького дитячого візочка, з неприхованою цікавістю заглядав усередину і нетерпляче запитував Дарину:
— Мам… А коли вже моя сестричка Ганнуся стане зовсім великою? Щоб з нею можна було гратися в м’яча?
Дарина, яка сиділа поруч у плетеному кріслі зі спицями в руках, лише м’яко усміхнулася, погладивши сина по неслухняному волоссю.
— Це станеться набагато швидше, ніж ти думаєш, рідний. Ти навіть незчуєшся, як вона виросте і почне забирати твої іграшки.
Вона запропонувала Антонику піти погратися з сусідськими хлопчаками, які вже давно чекали на нього, сидячи верхи на дерев’яному паркані неподалік. Хлопчик охоче погодився і чимдуж побіг до своїх товаришів, радісно вигукуючи щось на ходу. Дарина, подивившись на маленьку донечку, яка солодко сопіла у візочку, стиха промовила:
— Ну що ж, моя крихітко, підемо до хати обідати?
Вона акуратно поклала своє в’язання в кошик, підвелася з крісла і неспішно покотила візочок вимощеною доріжкою в бік будинку.
Того дня, вклавши малечу, Дарина вирішила й сама трохи перепочити. Вона прилягла на широке ліжко у спальні, закрила очі і майже миттєво поринула у глибокий, дуже спокійний сон.
— Привіт, мамочко! — радісно вигукнула Дарина, щойно побачивши знайомий силует у легкому серпанку.
— Даринко, вітаю тебе, моя найрідніша! Я так хочу тебе познайомити з моєю найкращою подругою Ганнусею! — тихо і з безмежною любов’ю сказала мама, ніжно вказуючи на жінку, яка стояла поруч із нею.
Дарина широко усміхнулася і шанобливо привітала Ганну Петрівну. Вона уважно розглядала цю видатну жінку. Ганна була вбрана у ту саму білосніжну концертну сукню зі старих фотографій. Проте її колишня, юнацька чарівність тепер гармонійно змінилася на спокійну, глибоку життєву мудрість, про що свідчили ледь помітні, благородні зморшки на високому чолі та в куточках неймовірно добрих очей.
Незважаючи на цей поважний вигляд, у ній все ще легко вгадувалися риси тієї самої тендітної Анечки. Ганна Петрівна тепло, по-материнськи усміхнулася і сказала своїм оксамитовим голосом, що мама Дарини дуже часто і з неймовірною гордістю розповідала їй про свою доньку.
Потім жінка зробила крок уперед і висловила Дарині свою найщирішу, найглибшу подяку за те, що вона стільки часу безкорисливо доглядала за її земним притулком. Наостанок вона з легкою, лукавою іскрою в очах запитала, чи сподобався Дарині той самий “подарунок”, про який йшла мова в їхній минулій зустрічі.
— Він просто неймовірний… Це найкраще, що могло статися в моєму житті. Я вам безмежно вдячна, — зі сльозами щастя на очах відповіла Дарина.
— Тепер нам дійсно час прощатися, — м’яко і трохи сумно сказала мама, дивлячись на доньку з абсолютною любов’ю. — Будь ласка, просто будь дуже щасливою, моя донечко!