Він так довго чекав її, щиро сподіваючись, що одного чудового дня вона раптом з’явиться на порозі їхньої квартири, обійме його і скаже, що більше нікуди не поїде. Проте з плином часу гострий біль потроху вщух, затягнувся рубцем і поступово стерся з його щоденної пам’яті. Життя тривало. Улюблений дід Леонід, вірний своєму слову, завжди був поруч. Він підтримував Славу в усіх його починаннях, використовуючи всі свої старі зв’язки та фінансові можливості, щоб допомогти онукові здобути гарну освіту і стати на ноги.
Коли В’ячеслав відкрив свій перший серйозний заклад, його дідусь і бабуся були вже зовсім старенькими. Вони пішли з життя тихо, один за одним, з різницею в кілька місяців. Це сталося саме в той рік, коли його ресторанний бізнес почав приносити перші вагомі плоди. До цього моменту В’ячеслав уже встиг створити власну міцну родину, що неабияк допомогло йому легше перенести важку втрату найрідніших людей.
У шлюбі з коханою Лілією, яку він вважав ідеальною жінкою, мудрою та терплячою, В’ячеслав знайшов своє справжнє, тихе сімейне щастя. У них підростав чудовий син Іван, якого назвали на честь Славчиного загиблого батька. Коли дідусь і бабуся дізналися, що у них з’явиться правнук, їхній радості просто не було меж. Згодом у В’ячеслава та Лілії народилася ще й дівчинка. Чоловік потайки мріяв назвати її на честь своєї зниклої матері — Любов’ю. Але гіркі дитячі спогади, пов’язані з цим ім’ям, та категорична незгода дружини змусили його змінити рішення. Після довгих вечірніх обговорень вони зупинилися на ніжному імені Оля.
Роки пролетіли, мов одна мить. Діти вже подорослішали, син Іван успішно закінчив університет і незабаром збирався одружитися з дуже хорошою дівчиною. В’ячеслав та Лілія із задоволенням схвалили його вибір, оскільки майбутня невістка припала їм до душі своєю щирістю та вихованістю. І ось тепер, коли обом подружжям перевалило за п’ятдесят, їхні думки все частіше поверталися до майбутніх онуків, про яких вони вже почали мріяти вечорами за келихом вина.
Для В’ячеслава сім’я завжди залишалася священним пріоритетом. Таким же важливим і недоторканним, як і його улюблена ресторація «Золотий Каштан», яку він продовжував розвивати з незмінним успіхом.
Одного прохолодного ранку, приїхавши на роботу раніше звичайного, Слава вирішив провести раптову ревізію у своєму закладі. Йому хотілося на власні очі перевірити, як працює кухня на старті зміни, чи ідеальний порядок у підсобних приміщеннях, чи свіжі продукти доставили постачальники. І ось, під час цього обходу, біля службового входу з чорного двору він натрапив на вкрай несподівану сцену.
Та сама літня жінка безхатько, через яку він учора викликав поліцію, сиділа на перевернутому дерев’яному ящику поруч із новою прибиральницею Анютою. Аня, добра душа, крадькома годувала стареньку з тарілки, простягаючи їй шматок свіжоспеченої фірмової чіабати та тарілку гарячого супу.
Помітивши раптову появу грізного власника ресторану, Анюта миттєво притихла, зблідла і розгублено опустила очі. В’ячеслав, ледь стримуючи обурення, крижаним тоном запитав:
— Анюто, що тут, чорт забирай, відбувається?
Під його зовнішнім спокоєм ховалася справжнісінька буря емоцій. Усередині Слава буквально кипів від злості, адже понад усе він турбувався про бездоганну репутацію свого елітного закладу. У його голові раз у раз проносилася тривожна думка: ця дівчина зовсім не розуміє, як подібна сцена може вплинути на престиж місця, де, між іншим, обідають найвпливовіші люди столиці, бізнесмени та політики!
Коли Аня тремтячим голосом спробувала виправдатися, пояснюючи, що це її власна порція їжі, яку вона просто віддала, бо їй стало до сліз шкода стареньку, В’ячеслав більше не міг стримувати емоцій. Він різко перебив її, вказуючи на величезні репутаційні ризики, які несе присутність таких осіб на території ресторану.
— Ви хоч розумієте, що один такий необдуманий вчинок може зруйнувати те, що я будував роками?! — гримнув він. — Як ви взагалі посміли влаштовувати тут благодійну їдальню?!
Аня стояла мовчки, понуривши погляд і міцно стискаючи в руках шматочок свіжого хліба, який так і не встигла передати жінці. У цей момент літня безхатько, спираючись на стіну, спробувала заступитися за дівчину, старанно намагаючись втихомирити розлюченого начальника.
Але В’ячеслав був занадто розлючений, щоб дослухатися до її слів. Відверте презирство відобразилося на його обличчі. Старенька, незважаючи на його гнів, ще раз тихо попросила не сварити Анюту, пояснивши, що дівчина просто хотіла вчинити по-людськи. Проте чоловік, засліплений роздратуванням, кинув на неї важкий погляд. Він несподівано вирвав той шматок хліба з рук Ані і з розмаху жбурнув його старенькій під ноги, супроводжуючи цей різкий жест криком:
— Забирайтеся звідси негайно! Щоб духу вашого тут більше не було!