Після цього він суворо попередив прибиральницю, що наступного разу на неї чекає негайне звільнення без вихідної допомоги. Аня лише злякано кивнула.
Старенька ж не сказала ні слова. Вона важко нахилилася, повільно підняла хліб із бруківки, акуратно, тремтячими пальцями струсила з нього пил. Глянувши на заплакану Аню з неймовірною вдячністю і теплом, вона тихо, але дуже виразно промовила:
— Не плач, дитино. Будь-яку біду можна пережити, якщо є шматок хліба.
Потім вона розвернулася і спокійно пошкандибала геть.
Ці прості слова несподівано пронизали В’ячеслава, немов електричний струм, змусивши його завмерти прямо на порозі службового входу. Серце пропустило удар. Раптом він згадав, як у далекому дитинстві його мама, яка давно зникла з його життя, говорила йому точнісінько такі самі слова. «Будь-яку біду можна пережити, синку, якщо є шматок хліба», — казала вона, витираючи йому сльози.
Обернувшись у бік жінки, що віддалялася, Слава з раптовою наполегливістю, яка здивувала його самого, гукнув:
— Зачекайте! Звідки ви знаєте цей вислів?!
Жінка зупинилася, повільно обернулася і спокійно відповіла, що це просто стара приказка. Коли він ледве чутним голосом запитав її ім’я, вона зітхнула і представилася:
— Любов Василівна.
Почувши це ім’я та по батькові, Слава відчув, як по всьому його тілу пробіг холодний мороз. Йому здалося, що ці слова ніби машиною часу повертають його у минуле, у той день, коли мама втішала його скибкою свіжого, ще гарячого хліба після того, як він боляче впав з велосипеда. Він більше ніколи і ні від кого не чув цієї фрази. Його охопило незрозуміле, дике хвилювання. Чи могло статися таке диво, що ця понівечена життям літня жінка у брудному одязі і є його давно втрачена матір?
Коли вона знову відвернулася, збираючись іти, В’ячеслав, охоплений невиразним передчуттям, різко зупинив її. Тон його голосу кардинально змінився. Він ввічливо запросив її пройти до його кабінету.
Анюта і старенька миттєво перезирнулися. Їхні обличчя виражали повне, абсолютне нерозуміння. Такий стрімкий поворот у поведінці жорсткого власника просто приголомшив їх обох. Ще хвилину тому він здавався втіленням жорстокості та цинізму, а тепер раптом проявляв ознаки несподіваного співчуття.
Намагаючись хоч якось згладити гостроту своїх попередніх слів і вчинків, чоловік зробив ще один шокуючий крок. Він запропонував жінці пройти до залу ресторану (поки там ще не було відвідувачів), де щиро вибачився за свою гарячковість і попросив кухарів накрити для неї повноцінний обід. Персонал закладу перешіптувався по кутках, ошелешений такою різкою зміною настрою шефа.
Сам Слава в цей момент теж не зовсім розумів, що саме ним керує. Насправді він просто відчайдушно намагався знайти в рисах обличчя цієї незнайомки бодай щось від своєї мами, намагаючись вгамувати той самий дитячий біль. Коли жінка, зі сльозами на очах, почала дякувати за гарячу їжу, її голос зачепив найтонші струни в душі чоловіка.
Він обережно поцікавився, чи є у неї родина, діти. Відповідь була надзвичайно сумною. Її життя, колись сповнене простих радощів, було зруйноване в одну мить жахливою трагедією.
Розповідь про її маленького сина Славочку та про щасливе сімейне життя, яке просто розлетілося на друзки після раптової смерті чоловіка Івана в аварії, потрясла В’ячеслава до глибини душі. Він слухав і жадібно шукав збіги зі своєю власною долею.
— Коли мого Ваню поховали, — тихо розповідала Любов Василівна, дивлячись на свої натруджені руки, — через тиждень до мене прийшли свекруха зі свекром. Вони безапеляційно заявили, що мій син Славочка має переїжджати жити до них. Я, звісно ж, категорично відмовилася віддавати дитину! Але вони почали погрожувати: мовляв, у них зв’язки, і якщо я не погоджуся по-доброму, вони заберуть його силою через суди. Я тоді розлютилася і просто вигнала їх з квартири.
Жінка важко зітхнула і зробила ковток води.
— Але рівно через місяць у магазині, де я працювала завідувачкою, раптом почалася серйозна, показова ревізія. І “випадково” виявили таку колосальну фінансову нестачу, що годі було й повірити! За моїми документами все завжди було бездоганно, але мене жорстко звинуватили у великій розтраті. Справа була повністю сфабрикована. І врешті-решт суд виніс жахливий вирок — майже десять років за ґратами. Мене, абсолютно невинну людину, кинули до в’язниці. Ну за що вони так зі мною? Я відсиділа той строк від дзвінка до дзвінка.
В’ячеслав сидів блідий як смерть, боячись навіть поворухнутися.
— Вже там, у колонії, я дізналася, що мене позбавили батьківських прав, — на очах жінки виступили сльози. — Мій маленький Слава залишився без рідної мами. А коли я нарешті вийшла на волю, то дізналася, що в нашій квартирі живуть чужі люди. Свекор і свекруха продали все, забрали мого хлопчика і переїхали. Куди саме — ніхто з сусідів не знав. Згодом я спробувала почати все спочатку, знову вийшла заміж за хорошого чоловіка, але народжувати дітей було вже пізно…
В’ячеслав був вражений. Кожне її слово було точним відлунням його власного минулого. Невже це правда? Він набрав повні груди повітря і, долаючи внутрішнє тремтіння, запитав імена батьків її покійного чоловіка. Відповідь Любові Василівни стала останнім пазлом у цій неймовірній картині — імена збіглися до літери.