Серце В’ячеслава забилося в такому шаленому ритмі, що, здавалося, воно от-от вистрибне з грудей. У скронях пульсувала кров. Адже зараз просто перед ним сиділа його власна матір. Жива, справжня, змучена життям, але це була вона! Проте як таке взагалі можливо? Чому ж тоді дідусь із бабусею роками переконували його, що вона давно померла десь під парканом? Виходить, вони йому просто брехали в очі. Але як вони могли піти на таку страшну підлість? Адже вони щодня бачили, як їхній маленький онук страждав без мами, як малював ті дитячі листи до міліції…
Відповідь була настільки ж очевидною, наскільки й моторошною. Таким жорстоким чином вони просто позбулися незручної, небажаної невістки. Зруйнували їй життя, кинули за ґрати за сфабрикованою справою і назавжди розлучили з єдиним сином. Слава відчув гострий, фізичний біль у грудях, знову згадавши свою безмежну дитячу любов до мами, її лагідні поцілунки і теплі слова втіхи.
Але раптом холодний розум бізнесмена подав голос: а що, як усе це — просто якийсь неймовірний, диявольський збіг? Або, можливо, ця літня жінка — професійна шахрайка, яка якимось чином дізналася про його минуле і вирішила розіграти цю драму заради грошей? Хоча, дивлячись у її вицвілі від сліз і горя очі, важко було повірити в обман. Вона виглядала просто як людина, що смертельно втомилася від свого важкого хреста. І Любов Василівна, не підозрюючи про бурю в душі співрозмовника, продовжувала свою гірку сповідь, ніби їй просто було життєво необхідно вилити комусь свою душу.
— Після смерті мого другого чоловіка я одразу ж поїхала з міста в село, на свою батьківщину, — тихо вела далі жінка. — Там і жила в старенькій батьківській хаті, працювала на місцевій фермі до самої пенсії. Жили бідно, але спокійно. Та якось вночі сталася біда — замкнуло стару проводку. Я ледве встигла вискочити на двір у самій нічній сорочці. Хата згоріла дотла, залишився тільки чорний фундамент.
Вона важко ковтнула повітря і продовжила:
— Пожила я по добрих людях із місяць, а потім мені запропонували поїхати до Києва. В одній газеті якраз шукали досвідчених швачок на нове виробництво, обіцяли гідну зарплату і кімнату в гуртожитку. Я, звісно ж, вхопилася за цю можливість. Шити я вміла чудово, і мені було зовсім неважливо, скільки саме платитимуть, аби лишень був дах над головою і кусень хліба.
Але реальність виявилася страшною пасткою.
— Виявилося, що ніякої офіційної фабрики не існує, — голос жінки затремтів. — Це були шахраї. Щойно я приїхала, у мене забрали паспорт, мовляв, для “офіційного оформлення у відділі кадрів”. Натомість поселили у вологому, напівпідвальному приміщенні поруч із закритим цехом. Працювати доводилося по шістнадцять годин на добу, грошей не платили зовсім, годували якимись помиями. Коли я від тієї сирості підхопила важке запалення легень і вже не могла сидіти за машинкою, мене просто викинули на вулицю. Без копійки в кишені і без жодних документів.
В’ячеслав слухав і відчував, як у нього німіють кінчики пальців від жаху.
— Я намагалася, звісно, звернутися до правоохоронців, — зітхнула старенька. — Але хто буде слухати брудну, хвору жінку без паспорта? Мене просто вигнали з відділення. Більше я й не наполягала. Ще у в’язниці засвоїла гіркий урок: маленькій людині краще не нариватися на неприємності. Відтоді вже три роки поневіряюся київськими вулицями. Хтось копійку подасть, десь пляшки зберу і здам — так і виживаю.
Жінка обережно поправила свій зношений комір і додала:
— Зараз ночую в одній покинутій котельні на Сирці, там хоча б труби теплі, взимку не замерзнеш. А нещодавно ваша прибиральниця Анюта помітила мене, пожаліла. Ви вже, будь ласка, не карайте її. Вона дуже світла дитина. Я розумію, що мені не місце біля вашого розкішного ресторану, але ж голод — не тітка…
В’ячеслав був у повному сум’ятті. Усе його єство кричало: впади на коліна, обійми її, скажи, що ти і є її кровинка! Але раціональна частина мозку вимагала стовідсоткових доказів. Він вирішив поки що нічого не казати, щоб не дати їй марної надії, якщо це все ж таки помилка.
Чоловік швидко підвівся, вийшов у коридор і дав розпорядження шеф-кухарю негайно зібрати великий пакет із найкращими, поживними продуктами. Він особисто вручив цей пакунок жінці, подякував за розмову і шанобливо провів її до виходу. А потім чимдуж помчав назад до зали, де Вірочка якраз збиралася прибирати зі столу посуд.
— Не рухай! Залиш усе як є! — різко вигукнув Слава, підбігаючи до столика.
Він дістав з кишені чисту серветку і вкрай обережно, щоб не залишити власних відбитків, узяв склянку, з якої пила воду Любов Василівна. Вірочка лише ошелешено кліпала очима, спостерігаючи, як її солідний шеф ретельно запаковує склянку та чайну ложечку в прозорий зіп-пакет. Не пояснивши персоналу ані слова, В’ячеслав вискочив з ресторану, сів у своє авто і поїхав прямісінько до приватного медичного центру «Столична Генетика», щоб замовити терміновий тест ДНК.
Того ж вечора, сидячи у своїй просторій, затишній вітальні, він усе розповів дружині Лілії. Жінка слухала його з розширеними від жаху очима. Вона була глибоко вражена цією історією, але, трохи помовчавши і переваривши почуте, тихо промовила:
— А знаєш, Славо… Я чомусь вірю, що твої дідусь і бабуся могли вчинити саме так. Зламати людині життя заради свого егоїзму.
— Чому ти так кажеш? — здивовано звів брови чоловік.
— Бо вони й мене спочатку люто ненавиділи, — гірко посміхнулася Ліля. — Вони постійно шипіли мені в спину, що я плебеївка, голодранка, яка вчепилася в їхнього перспективного онука виключно заради вигоди. Говорили, що я з тобою тільки через гроші і що мені потрібна лише твоя столична квартира. Я дуже добре пам’ятаю ті приниження. Ти думаєш, чому ми з ними так рідко спілкувалися і майже не їздили в гості? Я просто не хотіла тобі нічого розповідати, щоб не засмучувати.
— Невже бабуся таке казала?! — В’ячеслав не міг повірити своїм вухам.
— І дід теж. Вони були дуже жорстокими людьми, Славо, просто ти цього не бачив через їхню гіперопіку.
— Але чому ж ти мовчала всі ці роки?!
— А навіщо було це казати? — Лілія ніжно погладила чоловіка по руці. — Щоб ти насмерть посварився з найближчими тобі людьми через мене? Я не хотіла ставати між вами. Тим паче вони вже давно відійшли у засвіти. Бог їм суддя.