Двадцять два роки безупинного будівництва компанії. Двадцять два роки абсолютного мовчання. Двадцять два роки святої віри в те, що все, що сталося між мною та Віктором Марчуком у далеких дев’яностих, назавжди залишилося похованим під бетоном часу.
Я неквапливо взяв свою склянку з мінеральною водою і зробив повільний, розтягнутий ковток.
— Степане, — сказав я, опускаючи склянку на стіл. Пролунав тихий, але дуже виразний дзенькіт скла по мармуровій стільниці. — Перш ніж я відкрию те, що лежить у цьому конверті, я думаю, вам варто дізнатися про мене одну важливу річ.
Він усміхнувся. Це була поблажлива, самовпевнена посмішка людини, яка свято переконана, що тримає в руках усі козирні карти.
— Я вас уважно слухаю, — промовив він.
Я трохи подався вперед, спираючись ліктями на стіл, і тихо сказав:
— Я ніколи не сідаю за стіл, який не можу перекинути догори дриґом.
Цупкий конверт лежав між нами, немов бойова граната з уже висмикнутою чекою. І найкумедніше було те, що ніхто за цим столом — ні самовпевнений Степан, ні його манірна дружина Наталія, ні навіть мій зять Кирило — не здогадувалися, хто саме з нас насправді тримає цю чеку у своїй кишені.
Я не став відкривати той конверт одразу.
Це дуже важлива деталь. Уся ця ситуація, і не майте жодних сумнівів, була продуманою психологічною грою. А в таких іграх усе залежить від того, хто першим кліпне оком або зробить зайвий рух.
Степан Галенко витратив, мабуть, не один тиждень, щоб підготуватися до цієї миті. Вибір пафосного ресторану, час подачі головної страви, цей ідеальний кремовий конверт, покладений під правильним кутом. Це була бездоганна хореографія. Але річ у тім, що хореографія працює лише тоді, коли ваш партнер слухняно виконує ті кроки, які ви для нього прописали.
Я ж не мав жодного наміру танцювати під його дудку.
Тому я просто взяв виделку з ножем, відрізав невеликий шматок свого стейка, повільно його пережував і дозволив важкій, густій тиші нависнути над нашим столиком. Ця тиша стала схожою на п’ятого, дуже небажаного гостя, якого ніхто не кликав на вечерю.
Наталія нервово засовалася у своєму кріслі. Терпляча, зверхня посмішка Степана дала крихітну тріщину в лівому куточку губ. Кирило все ще не піднімав очей від своєї тарілки.
Нарешті, після того, як минуло рівно сорок п’ять секунд — дуже солодких для мене сорок п’ять секунд, — я поклав прибори, акуратно витер губи лляною серветкою і потягнувся до конверта.
Усередині були документи. Якісні ксерокопії, складені з тією педантичною акуратністю, яка безпомилково видає роботу дорогого юриста. Я не став їх вчитуватися. Мені це було не потрібно.
Тієї самої секунди, коли мій погляд впав на ім’я, надруковане великим шрифтом у шапці першої сторінки, все всередині мене завмерло. Мої груди одночасно скував крижаний холод і наповнив абсолютний, залізобетонний спокій.
Там було написано: Віктор Марчук.
Дозвольте мені розповісти вам, ким був Віктор Марчук.
У далекому 1994 році, коли країна тільки-но вчилася жити за новими правилами дикого ринку, ми з Віктором були бізнес-партнерами. Нам було по двадцять шість років. Ми були бідними в той специфічний спосіб, у який можуть бути бідними лише молоді хлопці з колосальними амбіціями і повним нулем у кишені. Але ми мали план.
Ми вирішили побудувати власне виробництво в Запоріжжі — індустріальному серці країни. Нічого гламурного чи модного. Ми виготовляли специфічні металеві деталі для промислового та аграрного обладнання. Це не той бізнес, про який пишуть на перших шпальтах журналів, але це саме той бізнес, який змушує світ крутитися, а заводи — працювати.
Чотири роки ми будували нашу компанію пліч-о-пліч. І всі ці чотири роки я вперто ігнорував ознаки того, що Віктор зовсім не та людина, за яку я його мав.
Він крав. Не відкрито, не нахабно, і не все відразу. Він діяв як терміт у дерев’яному будинку. Тихо, системно, день за днем вигризаючи опори, поки вся конструкція не ставала порожньою всередині. А ви про це навіть не здогадуєтеся, аж поки одного дня не спробуєте спертися на стіну, і вона не завалиться.
До початку 1998 року Віктор через різноманітні “сірі” схеми викачав із наших спільних рахунків достатньо грошей, щоб профінансувати запуск власного, окремого виробництва. Це був прямий конкурент, побудований виключно на базі клієнтів, яких він переманив, використовуючи нашу комерційну таємницю та мої особисті зв’язки.
Коли я дізнався правду, я не кричав. Я не бив посуд і не погрожував йому розправою в стилі тих бандитських часів. Я став дуже, дуже тихим.
Я витратив шість місяців на те, щоб ретельно задокументувати все. Кожну сумнівну транзакцію, кожен фіктивний договір підряду, кожну переведену в готівку суму, кожен підроблений підпис на накладних.
