Коли доказів стало достатньо — коли моя тека стала настільки товстою, що могла б знищити його сімнадцятьма різними способами за тодішнім кримінальним кодексом, — я сів навпроти Віктора Марчука в нашому холодному офісі в Запоріжжі. І я дав йому вибір.
Або він прямо зараз мовчки йде геть, ліквідує свою підставну фірму, переписує на мене свою частку в нашому підприємстві і назавжди зникає з мого життя. Або я беру цю теку, їду до обласної прокуратури, і наступні років десять він проводить, пояснюючи слідчим і суддям свої фінансові махінації.
Віктор Марчук обрав зникнути.
Я відбудував усе з нуля. Сам. І дав собі клятву більше ніколи в житті не довіряти партнерам.
Але чого я не знав — та й просто не міг знати, — це те, що у Віктора Марчука був молодший брат. Різниця у віці між ними становила п’ятнадцять років. На момент тих подій у Запоріжжі цьому хлопчику було заледве одинадцять.
Хлопчик, який виріс, слухаючи лише одну версію історії від зламаного життям чоловіка, який так і не знайшов у собі мужності зізнатися, що саме він накоїв.
Цього хлопчика звали Степан.
Я підняв очі від документів. Степан Галенко дивився на мене з тією сфокусованою, хижою інтенсивністю людини, яка чекала цього моменту половину свого життя.
— Звідки у вас це? — запитав я дуже спокійним голосом.
— Віктор вів свої власні записи, — відповів Степан із викликом. — Він зберіг усе. Усе, що ви з ним зробили, Богдане. Кожну вашу погрозу, кожен ультиматум. Те, як ви силою і шантажем викинули його з компанії, яку він допомагав будувати.
Я повільно кивнув.
— І як довго ви тримали ці папери в себе?
— Достатньо довго, — відрізав він. — Віктор помер чотири роки тому. Рак легень. Він помер у злиднях, Богдане. У нього не залишилося нічого! І все це через те, що ви забрали в нього справу його життя.
І ось воно що. Горе. Справжнє горе, заховане під товстим шаром дешевої бізнес-стратегії.
Буду з вами відвертим: тієї миті я справді відчув це. Легкий, ледь вловимий біль за ту версію історії, яка для Степана була абсолютно реальною, бо він щиро в неї вірив.
— Степане, — обережно сказав я. — Мені справді шкода вашого брата.
— Мені не потрібні ваші співчуття, — процідив він крізь зуби.
— Я розумію. Чого ви хочете?
Він нахилився ближче, спираючись на стіл.
— Я хочу, щоб ви тихо і без скандалів пішли у відставку з будь-якої посади, яку ви досі обіймаєте в “Кравченко-Марчук Груп”. Я хочу офіційної фінансової компенсації. Сума вказана в конверті — це реституція для нашої родини за те, що втратив мій брат. І я хочу, щоб це було зроблено до того, як ім’я мого сина виявиться вплутаним у той бруд, який неминуче спливе назовні.
Саме в цей момент Кирило нарешті підняв очі від тарілки.
Я хочу дуже точно описати вам те, що я побачив на обличчі свого зятя тієї секунди. Бо це має колосальне значення для всього, що відбулося далі.
Це не було обличчя співучасника змови. Це було обличчя людини, яка щойно почула щось таке, до чого абсолютно не була готова. На його вилицях виступили червоні плями. Його погляд гачкоподібно метався від батька до мене і назад. Це була паніка людини, якій сказали, що це буде “просто сімейна вечеря”, і яка раптом усвідомила, що це взагалі не вечеря, а розстріл.
— Тату… — хрипко почав Кирило.
— Кириле, — голос Степана прозвучав як зачинені сталеві двері.
Кирило замовк. Я дуже уважно просканував цей обмін репліками і поклав його у свою внутрішню картотеку.
— Як давно ти про це знав? — запитав я, дивлячись прямо на Кирила.
Він відкрив рота, щоб відповісти, потім знову закрив і безпорадно глянув на батька.
— Кириле, — повторив я, цього разу м’якше, але наполегливіше. — Я питаю тебе. Не його.
Він важко видихнув і потер долонею потилицю.
— Я знав, що між нашими сім’ями є якась давня історія. Тато розповів мені дещо, коли в нас із Лесею все стало серйозно. Він сказав… Він сказав, що існує давній борг, який потрібно закрити. І що моя близькість до вас — це… — він запнувся.
— Це що? — натиснув я. — Можливість?
Він не відповів. Але його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
Саме в цю секунду Наталія вирішила вступити в гру. З такою фальшивою теплотою, що мені захотілося попросити в неї гарантійний талон, вона накрила мою руку своєю.
— Богдане, все це не повинно бути неприємним, — солодко промовила вона. — Зрештою, ми ж тепер одна родина. Йдеться лише про те, щоб відновити історичну справедливість.
Я подивився на її руку, яка лежала на моїй. Потім перевів погляд на її обличчя. На цю завчену пластикову посмішку, яка була готова ще до того, як я переступив поріг ресторану.
— Наталіє, — сказав я максимально приязно. — Мені потрібно, щоб ви вислухали те, що я зараз скажу, дуже уважно. Знаєте, в чому головна особливість людини, яка вижила в бізнесі дев’яностих і керує компанією тридцять років? Така людина ніколи не заходить у подібні кімнати з порожніми руками.
Я витримав паузу, дивлячись, як зникає її посмішка.
— Особливо, коли твоя інтуїція цілий тиждень перед цією зустріччю не дає тобі спати. І особливо, коли десь у твоєму минулому фігурує таке ім’я, як Віктор Марчук. Бачите, я теж зробив кілька дзвінків перед нашою вечерею.
Я витягнув із внутрішньої кишені своєї старенької фланелевої сорочки свій власний конверт. Звичайний, білий, стандартний конверт із найближчого відділення пошти. І поклав його на стіл поруч із кремовим.
— Записи Віктора неповні, — спокійно сказав я. — І це абсолютно логічно. Людина, яка роками будує брехливу історію для свого виправдання, має звичку зберігати лише ті сторінки, які підтверджують її власну версію подій.
Погляд Степана миттєво впав на мій конверт.
— Те, що лежить тут, — продовжив я, постукавши пальцем по білому паперу, — це оригінальні банківські виписки з нашого спільного рахунку за період із 1996 по 1998 рік. Графіки зняття готівки. Платіжки на переказ коштів фіктивній фірмі, яка, за дивним збігом обставин, була зареєстрована на дівоче прізвище дружини Віктора.
