Богдан Адамович ніяк не відреагував. Він лише видав тихе, хрипке хропіння, продовжуючи свою ідеальну акторську гру. Хлопчик переступив з ноги на ногу.
А потім Воронов почув звук, який остаточно збив його з пантелику. Це був не звук купюр, які швидко ховають у кишеню. Це був характерний звук металевої блискавки. Хлопчик знімав свою куртку.
«Що в біса робить цей малий? — думки в голові старого мільйонера мчали зі швидкістю світла. — Може, він вирішив влаштуватися зручніше? Теж збирається подрімати біля каміна?»
Раптом Богдан Адамович відчув, як на його ноги лягло щось тепле і трохи вологе. Це була куртка Левка. Дешева, тонка осіння вітрівка, куплена, напевно, на якомусь розпродажі чи в секонд-хенді, досі злегка вогка після київської зливи. Але зараз її дбайливо розправляли на колінах старого, немов справжній вовняний плед.
У величезній бібліотеці справді гуляли протяги. Великі панорамні вікна, хоч і були енергозберігаючими, все ж пропускали осінній холод, незважаючи на розпалений камін. Богдан Адамович навіть не усвідомлював цього, але його старі суглоби і справді змерзли. Левко старанно розгладив тоненьку тканину на ногах багатія.
Потім Воронов знову почув шепіт.
— Ви змерзли, — тихо промовив Левко до сплячого чоловіка. — Моя мама каже, що коли людина хворіє або старенька, їй не можна мерзнути. Бо буде біда.
Серце Богдана Адамовича пропустило удар. Це абсолютно не вписувалося в його цинічний сценарій. Хлопчик взагалі не дивився на гроші. Він дивився на нього — на стару, втомлену людину.
Раптом почувся шурхіт на столику. «Ага, — з гіркотою подумав старий. — Ось воно. Тепер, коли він приспав мою пильність цією зворушливою виставою з курткою, він точно забере долари».
Але гроші не зникли. Натомість Воронов почув, як папір ковзнув по полірованому дереву. Конверт посунули, але не взяли.
Богдан Адамович ризикнув і ледь-ледь відкрив ліве око — рівно на міліметр, щоб щілину приховали густі сиві вії. Те, що він побачив, вразило його до глибини душі.
Левко, маленький, худенький хлопчик із розкуйовдженим волоссям, стояв біля столика. На ньому був запраний светрик, який явно дістався йому від когось старшого, а на носках його черевиків виднілися потертості. Проте на обличчі дитини читалася максимальна зосередженість.
Левко помітив, що товстий конверт із доларами небезпечно звисає з краю столика і ось-ось впаде на підлогу. Хлопчик просто обережно посунув його ближче до центру, під саму настільну лампу, щоб той не впав.
А потім Левко помітив ще дещо. На паркеті, біля самої ноги Богдана Адамовича, лежав його дорогий шкіряний блокнот для записів. Він випав із рук старого ще раніше, коли той тільки вмощувався в крісло. Хлопчик присів, підняв його і дбайливо обтер обкладинку рукавом свого светра. Потім поклав блокнот на стіл, поруч із пачкою грошей.
— Тепер безпечно, — ледь чутно видихнув Левко.
Після цього хлопчик розвернувся і навшпиньках повернувся до свого кутка біля дверей. Він сів прямо на підлогу, підтягнув коліна до грудей і міцно обхопив їх руками. Малий помітно тремтів. Він віддав свою єдину куртку незнайомому мільйонеру, і тепер йому самому було по-справжньому холодно.
Богдан Адамович лежав нерухомо. Вперше за останні двадцять років його блискучий, аналітичний розум дав збій. У голові була абсолютна порожнеча. Він розставив ідеальну пастку на щура, але спіймав у неї білого голуба. Стіна глухого цинізму, яку він роками вибудовував навколо свого серця, раптом дала глибоку тріщину.
«Чому він їх не взяв?! — подумки кричав Воронов сам до себе. — Вони ж бідні! Я точно знаю, що в них немає ні копійки! Його мати ходить у туфлях зі стоптаними підошвами! Чому ця дитина не взяла гроші?!»
Але перш ніж старий встиг осмислити подію, важкі дубові двері бібліотеки знову рипнули. До кімнати стрімко влетіла Соломія. Вона важко дихала, а її обличчя було блідим як крейда від всеосяжного жаху. Жінка, очевидно, бігла сюди з самої їдальні через увесь перший поверх маєтку.
Її погляд метнувся в куток, де сидів Левко, який трусився від холоду без верхнього одягу. Потім вона перевела погляд на крісло господаря. Соломія побачила брудну, дешеву вітрівку свого сина, яка недбало лежала на ідеально випрасуваних, дорогих брюках мільйонера. А потім побачила пачку доларів на столі.
Її руки миттєво злетіли до рота, щоб придушити крик. Вона подумала про найгірше. Вона вирішила, що Левко поліз до старого, спробував вкрасти гроші, а потім якось намагався приховати свій злочин, накинувши куртку.
— Левку! — просичала вона, і в її голосі бринів тваринний страх матері, що захищає дитину. Вона підскочила до хлопчика, схопила його за руку і різко смикнула на ноги. — Що ти наробив?! Чому твоя куртка на ньому?! Ти торкався його?! Ти чіпав ті гроші?!
Левко підвів на матір свої великі, налякані очі. Його зуби цокотіли від холоду.
— Ні, мамочко… Він просто дуже тремтів уві сні. Я хотів, щоб йому було тепло. А ті папірці падали зі столу, то я їх посунув…
— Боже мій, — гірко заплакала Соломія, і сльози градом покотилися по її втомленому обличчю. — Він зараз прокинеться. Він вижене нас на вулицю. Це кінець, Левчику, ми пропали. Я ж благала тебе не рухатися!
Жінка кинулася до крісла і почала гарячково стягувати куртку з ніг Богдана Адамовича. Її руки трусилися так сильно, що вона ледь не перекинула важку настільну лампу.
— Пробачте мені, благаю, пробачте, — шепотіла вона в сльозах до сплячого чоловіка, щиро вірячи, що він її не чує. — Тільки не прокидайтеся, благаю вас…
Богдан Адамович відчув, як куртку різко зірвали з його ніг. Він буквально шкірою відчув дикий терор цієї молодої жінки. Від неї віяло панікою, ніби від вогнища — жаром. Вона боялася не якогось абстрактного монстра з казок. Вона боялася його самого.
Вона панічно боялася чоловіка, який мав більше грошей, ніж міг витратити за десять життів, але який залякав свій персонал до такої міри, що простий акт дитячої доброти сприймався як жахливий злочин. Саме в цю секунду Богдан Адамович чітко усвідомив: він справді перетворився на чудовисько.
Він вирішив, що час «прокидатися».
Воронов видав гучний, театральний стогін, кректнув і невдоволено заворушився у своєму оксамитовому кріслі. Соломія миттєво завмерла. Вона притиснула Левка до грудей і почала повільно задкувати до дверей. Вона виглядала як налякана лань, що несподівано потрапила у світло фар зустрічної фури на нічній трасі.
Богдан Адамович розплющив очі. Він кілька разів кліпнув, ніби звикаючи до світла в кімнаті. Перевів погляд на ліпнину на стелі, а потім повільно опустив його на перелякану до смерті покоївку та маленького хлопчика, що тулився до її ніг біля дверей.
Він надягнув свою фірмову, похмуру маску. Старий насупився, його густі сиві брови грізно зійшлися на переніссі.
— Що таке?! — прогримів Богдан Адамович. Його голос був хрипким, жорстким і владним. — Що це за галас у моєму домі? Людина вже не може спокійно відпочити у власній бібліотеці?!
— Я… я неймовірно перепрошую, Богдане Адамовичу, — заїкаючись, пролепетала Соломія і низько опустила голову. — Я просто… я прибирала. А це мій син. У мене не було виходу, правда! У школі прорвало труби, і їх закрили. Ми зараз же підемо!
Вона зробила крок назад, міцно стискаючи руку сина.
— Будь ласка, пане, тільки не звільняйте мене! — благала вона, ледь стримуючи ридання. — Я виведу його надвір під навіс. Він більше ніколи не зайде сюди! Будь ласка, мені життєво необхідна ця робота!