Вона на мить замовкла. У пам’яті яскравим спалахом виринули нескінченні черги під онкоцентрами, запах ліків у їхній маленькій квартирі та змарніле обличчя батька, чиє серце не витримало цього жаху.
— Батько помер від інфаркту, коли ми шукали гроші на черговий курс хімії. Мама згасла за кілька місяців після нього. У мене не залишилося нікого і нічого. Аби вижити і мати дах над головою, я пішла сюди. Але я ніколи не переставала вчитися. — Зоряна підвела голову, і в її очах блиснули непрохані сльози. — Я ночами читаю ваші довідники, які ви кидаєте на диванах. Я вивчаю роздруківки аналізів, які медсестри залишають на посту. У мене немає диплома, щоб лікувати. Але в мене є очі і совість. І моя совість не дозволяє мені мовчати, коли людина помирає від неправильного лікування.
Орест Ковальський важко зіперся ліктями на стіл. Його погляд змінився. З нього зникла звична поблажливість великого боса. Тепер він дивився на Зоряну як на рівну.
— Припустимо, я вам повірив, — повільно промовив завідувач, перекриваючи обурене шепотіння інших лікарів. — Припустимо, це аутоімунний процес. На чому, окрім візуального огляду, базується ваша гіпотеза? Доведіть свою думку, колего.
Це коротке слово — “колего” — змусило серце Зоряни завмерти. Вона подумки подякувала йому за цей шанс. Зробивши глибокий вдих, дівчина почала говорити. Її відповідь звучала так чітко і професійно, наче вона стояла перед найсуворішою екзаменаційною комісією у своєму житті.
Зоряна набрала повні груди повітря. Відступати було нікуди. Під прицілом десятків скептичних, а подекуди й відверто ворожих поглядів, вона почала викладати свої спостереження.
— Пацієнт Савицький не вживає міцного алкоголю вже понад три роки. Ви ігноруєте цей факт, списуючи все на його минуле, — голос дівчини міцнішав з кожним словом. — Його слабкість прогресує зовсім не за тим сценарієм, який характерний для алкогольного ураження. Але найголовніше — це аналізи, які сьогодні вранці прийшли з лабораторії. Я випадково побачила їх на моніторі старшої медсестри. У нього зашкалюють показники специфічних імуноглобулінів. Там чітко виражена гіпергаммаглобулінемія G. Це кричить про те, що його власний організм атакує печінку.
Орест Ковальський завмер. Він дійсно бачив цей бланк лише пів години тому і ще не встиг обговорити його з колегами. Слова санітарки влучили в самісіньке яблучко. Вона щойно озвучила пазл, який він сам ніяк не міг скласти до купи.
— І це ще не все, — не зупинялася Зоряна. — Позавчора я вивозила сміття з холу і почула, як його родичі спілкувалися по телефону. Його покійна мати мала схожі проблеми. Їй роками кололи гормони від якогось “складного жіночого запалення”. Савицький соромився цієї генетики, вважав, що аутоімунні хвороби — це виключно жіноча слабкість, і приховав це при зборі анамнезу! А це ж ключова деталь!
— Жіноча слабкість? — знову втрутився хірург Завадський, криво посміхаючись. Він відчув, що втрачає контроль над ситуацією. — Ну, в цьому він має рацію, такі речі частіше бувають у жінок. Але, дівчинко, навіть якщо ти щось там підслухала… Навіщо влаштовувати цей дешевий спектакль із порятунком світу?
— Тому що мені боляче дивитися, як ви крапаєте йому ліки, які його добивають! — Зоряна рвучко повернулася до хірурга, і в її очах спалахнув гнів. — Я прибираю за вами закривавлені бинти, я мию інструменти після ваших геніальних маніпуляцій, поки ви тут п’єте каву і міркуєте про високі матерії! Ви чекали цього консиліуму, щоб розвести руками і списати людину в безнадійні. А його ще можна врятувати!
— Тобто ми всі тут, на вашу авторитетну думку, ідіоти з дипломами? — пролунав обурений голос із кутка. Це озвався запрошений світило-гастроентеролог із приватної клініки. Його обличчя пішло червоними плямами.
— Досить! — баритон Ковальського вдарив по вухах, мов удар гонга. Завідувач рвучко підвівся. — Припиніть цей базар. Якщо хтось із моїх підлеглих ще раз дозволить собі зневажливий тон у моєму відділенні, він покладе заяву на стіл.
Ковальський важко подивився на Завадського, змусивши того опустити очі, а потім перевів погляд на Зоряну.
— Ви дуже ризикуєте, Зоряно. Але ваша логіка… вона має сенс. Диявольський сенс, який ми ледь не проґавили у своїй столичній метушні, — завідувач швидко накинув на плечі білий халат. — Колеги, терміново беремо розширений спектр на аутоантитіла та готуємося до біопсії. Якщо дівчина має рацію, ми негайно змінюємо протокол і починаємо агресивну імуносупресивну терапію. Зоряно, залишайтеся сьогодні на зміні. Якщо ми його витягнемо — це буде цілком ваша заслуга.
Поки лікарі, мов ужалені, кинулися виконувати нові розпорядження, коридорами клініки «Столична Перлина» вже поповзли перші шепотіння. Світ молодшого медперсоналу жив своїм життям, і новина про те, що прибиральниця втерла носа професорам, поширилася зі швидкістю лісової пожежі.
