У її амбітних планах місця для доньки звичайної кравчині не було. Ольга Миколаївна вже давно пригледіла синові ідеальну, на її думку, партію — Єву, доньку одного з найвпливовіших заступників мера. Цей шлюб став би для їхньої родини золотим квитком у вищі ешелони столичної еліти. Чиновницю абсолютно не обходило, що розпещена Єва не мала й краплі тієї душевної теплоти, якою світилася Оксана. Головним був статус, а почуття мати вважала лише тимчасовим гормональним збоєм.
— Таких дівуль, як ця твоя Оксана, у тебе в житті буде ще цілий вагон! — часто повторювала вона синові за сімейною вечерею, роздратовано брязкаючи посудом. — Ти маєш думати про кар’єру і статус, а не тягнути на собі жебрачку!
Але Назар виявився напрочуд непохитним. У день випускного, коли вчорашні школярі гучно святкували в пафосному ресторані на набережній Дніпра, він з Оксаною просто втік від галасливого натовпу. Вони сиділи вдвох на теплому піску Труханового острова, слухали тихий плескіт річкових хвиль і будували грандіозні плани. Тоді вони твердо вирішили, що обов’язково поберуться.
Материнським планам щодо престижного столичного університету також не судилося здійснитися. Назар раптово заявив, що підписує контракт із Десантно-штурмовими військами. Він був переконаний: справжній чоловік має спершу загартувати свій характер, стати на захист країни, а вже потім будувати цивільну кар’єру.
Ольга Миколаївна була шокована цією “зухвалістю”. Вона таємно помчала до районного центру комплектування, сподіваючись “вирішити питання” через свої чиновницькі зв’язки. Проте там на неї чекав холодний душ. Досвідчений військовий комісар, який не боявся кабінетних інтриг, ввічливо, але вкрай жорстко вказав їй на двері. Він порадив жінці пишатися таким свідомим сином, а не намагатися сховати його за мамину спідницю. Це був перший раз, коли впливова чиновниця зазнала нищівної поразки.
Напередодні від’їзду до навчального центру Назар та Оксана знову прийшли на своє улюблене місце біля води. У тиші київської ночі слова здавалися зайвими.
— Я хочу бути твоєю. Завжди. Тільки твоєю, — палко прошепотіла тоді Оксана, торкаючись його обличчя тремтячими пальцями.
Тієї ночі, під кронами могутніх дерев і зоряним небом, вони вперше по-справжньому зблизилися. Це було таїнство, сповнене безмежної ніжності та абсолютної довіри. Назар клявся, що одразу після першої ротації вони влаштують весілля, а Оксана зі сльозами щастя обіцяла чекати стільки, скільки вимагатиме служба.
Перші пів року контракту пролетіли в шаленому ритмі. Виснажливі тренування, полігони, марш-кидки. Назар швидко завоював повагу побратимів і зрозумів, що військова справа — це його справжнє покликання. У найважчі моменти його рятували теплі, сповнені любові повідомлення та довгі телефонні розмови з Оксаною. Вона була його рятувальним колом.
А потім сталося незбагненне. Дівчина просто зникла.
Спершу повідомлення залишалися непрочитаними. Згодом її номер почав монотонно відповідати: “Абонент перебуває поза зоною досяжності”. Назар гнав від себе погані думки, переконуючи себе, що вона могла загубити телефон або поїхати до родичів, де немає зв’язку. Але тижні минали, а тиша ставала нестерпною.
Не витримавши психологічних тортур, Назар зателефонував своєму давньому товаришу Руслану, який залишився в Києві і навчався в технічному ліцеї. Друг відповів неохоче, голос його звучав плутано і знервовано. Він швидко відрізав, що Оксану давно не бачив, і квапливо кинув слухавку.
Тоді хлопець зважився на найважчий крок — набрав матір. Він відчував, що ця розмова не принесе полегшення, але тривога за кохану випалювала його зсередини.
Ольга Миколаївна, почувши запитання сина, театрально зітхнула. Здавалося, вона чекала цього дзвінка всі ці довгі місяці.
— Ох, синочку… Не хотіла я розбивати тобі серце, але ж мати завжди має рацію, — почала вона трагічним тоном. — Твоя Оксана виявилася звичайною пустушкою. Не дочекалася вона тебе.
— Що ти таке кажеш?! — зірвався Назар, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки пальців. — Я не вірю жодному слову! Вона б ніколи так не вчинила!
— Ніколи? А як тобі те, що вона зараз вагітна? Живіт уже під самісінький ніс! — безжально вдарила мати. — Сама бачила її біля метро. Йшла, очі в асфальт ховала. Ще б пак, такий сором на весь район!
Усередині Назара щось обірвалося. Вагітна? Його мозок гачкоподібно зачепився за їхню останню зустріч на березі річки. А раптом це його дитина?!
Але Ольга Миколаївна не залишила йому жодного шансу на світлу надію.
— І найцікавіше, синку, від кого! — отруйно додала вона, добиваючи його остаточно. — Вона по чужих ліжках стрибати почала, щойно твій потяг рушив. І знаєш із ким? З твоїм “вірним” другом Русланом! Він сам приходив до мене і хвалився фотографіями, де вони разом, напівроздягнені, мило лежать у ліжку. Ось тобі і твоя велика любов! Суцільний бруд і розпуста!
Кожне слово матері було немов розпечений цвях. Як? Невже всі її обіцянки, ті сльози на вокзалі, та ніжна ніч — усе це було брехнею? Невже вона спала і з ним, і з Русланом?
Від жахливого нервового перенапруження світ навколо Назара похитнувся. Тієї ж ночі його звалила важка лихоманка. Температура підскочила до критичної позначки, і міцний десантник опинився на лікарняному ліжку у військовому шпиталі. Лікарі не могли зрозуміти причину раптової гарячки, не знаючи, що так горить розбите на друзки серце.
Коли хвороба відступила, Назар вийшов із палати іншою людиною. Він закрив свої почуття на важкий замок. Вирішивши, що минуле для нього мертве, він повністю поринув у службу. Наступні чотири роки він жив лише армією: постійні ротації, відрядження, полігони. Він міг би взяти законну відпустку, але панічно боявся повертатися до Києва. Боявся випадково зустріти її — ту, яка так безжально розтоптала його душу.