Роки служби злилися для Назара в один безперервний, монотонний марафон. Батьки не втомлювалися бідкатися по телефону, що їхній єдиний син геть забув дорогу до рідного порога. Вони благали його приїхати хоча б на кілька днів до столиці, але щоразу десантник знаходив залізне, беззаперечне виправдання: суворе керівництво не відпускає, раптові збори, позачергові чергування. Насправді ж він просто боявся тих вулиць, які дихали спогадами про неї.
Одного прохолодного осіннього вечора, коли їхній підрозділ відпочивав після важких нічних стрільб на південному полігоні, його бойовий побратим Сашко задумливо підкинув дров у багаття.
— Слухай, Назаре, ми з тобою вже скільки пудів солі з’їли, а ти ніколи не згадуєш про дівчат. У такого фактурного київського хлопця точно мусила залишитися вдома якась велика любов, га? — примружився товариш, дивлячись на іскри, що злітали в темне небо.
Назар криво, через силу посміхнувся, але в його очах відбилася така глибока, нестерпна туга, що Сашко миттєво пошкодував про своє запитання.
— Була, братику. Звісно, що була, — тихо відповів десантник, дивлячись у полум’я. — Але життя все перекроїло так, що від тих мрій залишилося саме лише згарище.
Сашко розуміюче, по-батьківськи поплескав його по широкому плечу.
— Знаєш, що я тобі скажу, воїне… Якщо тебе досі так сильно пече зсередини, значить, ти досі її любиш. Справжнє кохання не вимикається за клацанням пальців. Тобі треба повернутися і поставити крапку. Або комусь розбити обличчя, або пробачити.
А вже наступного ранку Назара несподівано викликав до себе командир частини. Як з’ясувалося, Ольга Миколаївна, пустивши в хід увесь свій чиновницький арсенал та впливові зв’язки, надіслала офіційний запит через столичний центр комплектування. Вона скаржилася керівництву, що її сину “незаконно” не дають відпустку вже чотири роки поспіль.
Досвідчений, сивий полковник здивовано підняв брови, дивлячись на підлеглого:
— Сержанте, ти ж регулярно береш законні дні на відпочинок. Я сам тобі рапорти підписую.
— Так точно, пане полковнику. Беру. Але додому я жодного разу не їздив, — Назар стояв струнко, дивлячись прямо перед собою. Він чудово розумів, що повернення до Києва — це квиток у його персональне пекло спогадів.
— У тебе що, ножі з батьками? Чи, може, дівчина не дочекалася? — проникливо примружився командир, миттєво зчитавши психологічний стан бійця. Він був старим вовком і одразу зрозумів, що справа саме в другому. — Послухай мою командирську і просто людську пораду, синку. Відпусти ти ту вітряну особу. Зрадила — хай іде з миром, Бог їй суддя. Але батьків ти провідати зобов’язаний. Не гніви долю, доки вони живі. Пиши рапорт на поїздку додому. Наказ зрозумілий?
Так Назару довелося пакувати речі і сідати у швидкий потяг, що прямував до столиці.
Дорога видалася довгою і виснажливою. Вагони мірно похитувалися, наближаючи його до неминучої зустрічі з минулим. На великій вузловій станції у Козятині поїзд зробив тривалу зупинку. Провідниця оголосила, що стоянка триватиме близько пів години, і пасажири масово висипали на перон. Назар теж вирішив скористатися нагодою, щоб розім’яти затерплі ноги і купити свіжих домашніх пиріжків, якими здавна славилася ця транзитна зупинка.
Він підійшов до першого ж торгового лотка, ставши в невелику чергу. Час від часу десантник поглядав на годинник, аби не проґавити відправлення.
Раптом його увагу привернула молода жінка з дитиною. Вони разюче виділялися на тлі галасливого, строкато вбраного вокзального натовпу. Жінка була одягнена в дуже старий, вицвілий плащ, який явно бачив кращі часи, а її взуття було геть зношеним. Поруч стояв маленький хлопчик років трьох, міцно тримаючись за її руку. Він виглядав охайно, але його осіння курточка була явно з чужого плеча — закочені рукави свідчили про те, що одяг брався “на виріст”.
Жінка повільно йшла вздовж перону, час від часу тихо, з опущеною головою звертаючись до пасажирів. Крізь вокзальний шум Назар не міг розібрати її слів, але красномовна поза і простягнута рука говорили самі за себе: вона просила милостиню.
Десантник відчув мимовільний укол дискомфорту. Його завжди гнітив вигляд людського відчаю на вокзалах. Він стояв, похмуро спостерігаючи, як ця маленька, зламана життям фігурка повільно наближається до його лотка.
У її обережній ході, у тому, як вона нахиляла голову до дитини, було щось до болю, до спазму в горлі знайоме. Назар спочатку не міг збагнути, що саме викликає цей дежавю. Але коли жінка на мить підняла очі, благаючи перехожого про копійку… його серце просто зупинилося.
Це була Оксана.
Її великі, колись такі ясні й життєрадісні очі миттєво розширилися від абсолютного, паралізуючого шоку. На частку секунди їхні погляди перетнулися. Обличчя дівчини стало білішим за крейду. Вона різко, мов зацькований звір, розвернулася, підхопила малюка на руки і з усієї сили побігла в протилежний бік, пірнаючи в гущавину натовпу.
Назар навіть не встиг подумати. Інстинкти спрацювали швидше за розум. Він кинув щойно куплені пиріжки прямо на прилавок і рвонув за нею. Злість, багаторічна образа, пекучий біль — усе це випарувалося в одну мить. Залишилася лише непереборна потреба наздогнати її. У грудях вирував справжній ураган, а давня ненависть несподівано трансформувалася в гостре, до фізичного болю відчуття жалю.
Він наздогнав втікачку біля самісінького краю платформи, буквально за кілька метрів від свого вагона, і міцно схопив за худе плече.
— Оксано, стій! — вигукнув він хрипко, зриваючись на крик. Його голос пролунав настільки гучно і наказово, що кілька перехожих злякано відсахнулися.