Ілона з’являлася в пентхаусі щодня рівно об 11:30. Сліпуча, ідеальна, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцю. Вона була власницею відомої мережі елітних салонів краси «Glyanets» та справжньою зіркою столичного Instagram. Щоранку вона приносила розкішні букети, широко усміхалася на камеру свого останнього iPhone і робила десятки спільних селфі з Катериною Володимирівною.
«Моя неймовірна свекруха. Моє головне натхнення», — писала вона в сторіз, накладаючи бездоганні фільтри.
Оксана мовчки спостерігала за цим театром. З цією дівчиною щось було не так. Справжнє тепло — воно живе, неідеальне. Воно може спіткнутися, засміятися невпопад або сказати відверту дурницю. Тепло Ілони було жорстко зрежисованим. Кожен жест, кожна усмішка лягали рівно туди, куди було потрібно для гарної картинки.
Бабуся Оксани колись казала: «Коли хтось надто обережний і солодкий зі своєю добротою, дитинко, знай — він ховає за нею щось абсолютно протилежне».
День дев’ятий. Оксана поверталася до кімнати з тацею, на якій стояв запашний трав’яний чай. Двері були прочинені.
Голос Ілони. Низький. Холодний шепіт, від якого віяло кригою:
— Ви ж розумієте, що після весілля він все одно відправить вас у будинок для літніх людей? Хороший заклад. Дуже чистий. Там будуть ваші улюблені книжки. Але там не буде цього панорамного виду. Не буде зимового саду. І ваш син відвідуватиме вас рідко. Тому що я поясню йому, що в спеціалізованому закладі за вами краще доглядатимуть професіонали. І він мені повірить. Він завжди мені вірить.
Голос Катерини Володимирівни. Маленький, надломлений:
— Будь ласка… не треба.
— Тоді не змушуйте мене прискорювати процес. Коли прийде новий лікар, ви скажете йому, що останнім часом почуваєтеся дезорієнтованою. Що забуваєте речі і плутаєте дати. Ви мене зрозуміли?
— …Так.
Оксана завмерла в коридорі. Її пальці побіліли, мертвою хваткою вчепившись у ручки таці. Вона зробила глибокий вдих і зайшла до кімнати. Нормально. Зі спокійною усмішкою на обличчі.
Ілона миттєво випросталася. На її губах розквітла та сама ідеальна, інстаграмна усмішка. Миттєва зміна масок. Але Оксана все чула. І відтепер вона почала пильно стежити за кожним рухом нареченої.
День дванадцятий. Допомагаючи Катерині Володимирівні перевдягатися до сну, Оксана помітила перший синець.
На внутрішньому боці передпліччя. Темно-фіолетовий. Чіткої форми — сліди від трьох пальців, які жорстко вп’ялися в тонку, наче пергамент, шкіру. Пластикові підлокітники інвалідного візка не залишають таких відбитків.
Катерина Володимирівна різко смикнула руку, ховаючи її за спину.
— Я просто незграбна. Зачепилася за одвірок.
— Я купала свою бабусю щодня протягом шістнадцяти років, — тихо відповіла Оксана, не відводячи погляду від жінки. — Я знаю різницю між тим, коли людина випадково вдарилася, і тим, коли її силою схопили, щоб зробити боляче.
Професорка відвела погляд.
— Це нічого, Оксано. Забудь.
День чотирнадцятий. Оксана прийшла до кімнати після тривалої зміни в пральні.
Інвалідний візок був розвернутий обличчям до глухої стіни. Катерина Володимирівна сиділа в абсолютній тиші. Вона дивилася на білу штукатурку з відстані п’ятнадцяти сантиметрів. Вона не могла самостійно розвернути важкий візок — її руки були надто слабкими для такої ваги.
— Скільки ви так сидите? — жахнулася Оксана, підбігаючи ближче.
— Я… не знаю. Котра зараз година?
— Шістнадцята.
— З одинадцятої.
П’ять годин. Сімдесятиоднорічна жінка дивилася в порожню білу стіну п’ять годин поспіль тільки тому, що хтось навмисно розвернув її візок і спокійно пішов геть.
Оксана міцно схопилася за ручки візка і розвернула його до панорамного вікна. Вечірнє світло залило обличчя жінки. Вона закліпала, примружуючись, ніби щойно вибралася з темної, задушливої печери.
— Вона сказала… що мені треба відпочити. Що світло від річки надто б’є по очах, — прошепотіла Катерина Володимирівна.
— Це правда?
— Ні.
Оксана нічого не відповіла. Вона мовчки поправила теплий плед на колінах жінки. Подала їй книжку з тумбочки. Ширше розсунула важкі штори. Внизу, під променями сонця, велично виблискував Дніпро.
Катерина Володимирівна відкрила книгу. На першій сторінці її руки дрібно тремтіли. На другій — стали впевненішими. На третій — до неї повернувся голос справжньої професорки. Вона почала читати вголос, і ці живі слова заповнили кімнату, яка задихалася від мертвої тиші п’ять довгих годин.
Оксана стояла біля вікна і слухала. Її щелепи були стиснуті так сильно, що аж зводило вилиці.
Того ж тижня Оксана знайшла окуляри Катерини Володимирівни. Ілона сховала їх на самому дні комода, під стосом старих медичних виписок.
Два дні стара жінка просиділа в тумані. Вона не могла читати. Не могла милуватися краєвидом. Не могла бути тією самою професоркою з гострим розумом. Просто розмита постать у розмитому світі, яку змушували відчувати себе безпорадною.
Оксана дістала окуляри. Обережно протерла скельця краєм свого білосніжного фартуха. Опустилася навколішки біля візка і ніжно одягла їх на обличчя Катерини Володимирівни. Точнісінько так само, як колись одягала окуляри своїй бабусі перед тим, як вони читали Біблію.
Світ знову набув чіткості. Книжкова шафа. Вікно. Світле Дніпро. Співчутливе обличчя Оксани.
— Дякую… — ледь чутно видихнула Катерина Володимирівна. Її руки знову затремтіли.