Тієї ночі Оксана лежала на своєму вузькому ліжку в маленькій кімнатці для прислуги в кінці коридору. Вона дивилася в стелю. Вона не плакала через власну втому. Вона плакала через жінку в кінці коридору, яка більше не мала сил плакати за себе.
День двадцятий. Четверта година дня. Оксана йшла коридором і раптом почула тихий, здавлений зойк із кімнати Катерини Володимирівни.
Вона рвучко відчинила двері. Ілона стояла впритул до візка. Рука літньої жінки безпорадно лежала на підлокітнику, а пальці стрімко наливалися червоним, шкіра пухла. Ілона щойно навмисно наступила своїм гострим підбором від туфель на тонкі пальці Катерини Володимирівни.
— Ой, Оксаночко! — Ілона миттєво обернулася, її обличчя випромінювало фальшиву турботу. — Я тут просто поправляла плед моїй любій свекрусі.
Того ж вечора Оксана прикладала лід до набряклої руки літньої жінки і обережно бинтувала травмований палець.
— Чому ви не розкажете все синові? Дмитро має знати правду.
— Вона одразу відправить мене до притулку, — з розпачем прошепотіла професорка. — Вона вже кілька місяців переконує Дмитра, що я втрачаю розум. Що я все забуваю. Вона приводила якогось свого лікаря. Сказала йому, що в мене деменція. Вона хитро збирає справу, щоб юридично визнати мене недієздатною.
— Але ж ви найгострішого розуму людина, яку я коли-небудь зустрічала!
— Це не має значення, Оксано. Має значення лише те, що вона змусить його думати. Вона все продумала до найменших деталей.
— Вона не розумніша за вас. Вона просто підліша.
— На жаль, ці поняття надто часто плутають, — гірко зітхнула жінка.
День двадцять п’ятий. Оксана наважилася на крок, який міг коштувати їй усього. Вона поїхала до головного офісу компанії «УкрАгроСинтез», якою керував Дмитро.
Скляні стіни від підлоги до стелі, ідеальний мінімалізм, робочий стіл розміром із кімнатку Оксани. Вона стала перед ним і розповіла все. Про щоденні погрози відправити матір до притулку. Про навмисно сховані окуляри. Про синець на передпліччі. І про підбор, який вдавлював тонкі пальці в підлокітник візка.
Дмитро слухав із непроникним обличчям. Потім натиснув кнопку на телефоні і викликав Ілону.
Коли Ілона увійшла, почалася справжня театральна вистава. Блискуча акторська гра, гідна Оскара. З її ідеально нафарбованих очей миттєво бризнули сльози, губи затремтіли.
— Як вона сміє таке казати?! — ридала Ілона, притискаючи руки до грудей. — Дмитре, ти ж знаєш, як я люблю твою матір! Я щодня приношу їй квіти, ми робимо стільки спільних фото… Навіщо цій дівчині так нахабно брехати?
Дмитро мовчки підвівся. Вони втрьох поїхали до пентхауса. Зайшли до кімнати Катерини Володимирівни.
— Мамо, — жорстко почав Дмитро. — Оксана стверджує, що Ілона завдає тобі болю. Це правда?
Очі літньої жінки метнулися до Ілони, яка стояла прямо за спиною Дмитра. Обличчя нареченої випромінювало безмежну любов і турботу. Але її погляд, намертво прикутий до Катерини Володимирівни, недвозначно кричав: «Будинок для літніх. Ізоляція. Самотність».
— Ні… — ледь чутно прошепотіла професорка, опускаючи очі. — Покоївка помиляється. Ілона дуже добра до мене.
Дмитро повільно повернувся до Оксани. Його голос був холодним, як сталь:
— Моя мати щойно все сказала. Вона просто налякана і слабка. Якщо ти ще раз дозволиш собі подібні безпідставні звинувачення, я негайно перегляну питання твого працевлаштування.
Він розвернувся і вийшов. Ілона затрималася у дверях і озирнулася на Оксану. Сльози миттєво висохли. Те, що ховалося під ними, було абсолютною, непроглядною кригою.
Оксана залишилася в кімнаті. Літня жінка невідривно дивилася на свої коліна, її плечі здригалися.
— Вибач мені, Оксано… — прошепотіла вона.
— Не вибачайтеся. Зліться!
— Я надто втомилася, щоб злитися.
— Тоді я буду злитися за нас обох, — твердо сказала дівчина. Вона сіла біля візка і обережно взяла Катерину Володимирівну за руку. Ту саму, з набряклим пальцем.
— Тільки не залишай мене з нею наодинці, — попросила професорка.
— Я нікуди не піду.
Минали тижні. Оксана залишалася. Вона плела колоски, читала українських класиків, готувала гарячий бограч і годинами сперечалася про сенс життя. Вона просто була поруч.
Дмитро почав помічати зміни. Ні, не знущання Ілони. Він помітив разючу трансформацію власної матері.
Одного вечора, проходячи повз її кімнату, він раптом почув сміх. Він різко зупинився. Двері були прочинені. Оксана заплітала матері волосся, і вони обидві палко сперечалися про те, чий фінал трагічніший — у героїв Багряного чи Хвильового. І його мати явно перемагала в дискусії. Вона виглядала… живою. Він не чув цього сміху цілих три роки. Він постояв у коридорі дві хвилини, слухаючи, а потім тихо пішов геть.
Того ж вечора на кухні Дмитро підійшов до Оксани.
— Моя мати сьогодні сміялася, — сказав він, дивлячись, як дівчина нарізає овочі.
— Вона сміється щодня.
— Раніше такого не було.
— Значить, раніше їй не давали достатньо причин для цього.
— І що ж змінилося? — він схрестив руки на грудях.