Оксана відклала ніж і повернулася до мільярдера.
— Я заплітаю їй волосся. Я читаю їй книги. Я варю їй бограч. Я сперечаюся з нею про поезію. Я ставлюся до неї як до живої людини. А не як до безнадійного пацієнта в інвалідному візку.
— А як до неї ставлюся я? — його голос став небезпечно тихим.
— Ви ставитеся до неї як до свого обов’язку. «Як справи, мамо?» — «Нормально». Це не розмова сина з матір’ю. Це звіт про відвідуваність.
Ніхто ніколи не розмовляв із Дмитром у такому тоні. Ні генеральні директори, ні члени ради директорів. А його покоївка щойно це зробила.
— Їй потрібен хтось, хто просто посидить поруч, — голос Оксани пом’якшав. — Хтось, хто іноді дозволить їй виграти суперечку. Вона була видатною професоркою. Вона формувала уми студентів. А тепер вона вже три роки сидить у цьому візку, і поруч немає нікого, хто ставився б до неї так, ніби вона досі залишається тією самою сильною жінкою.
Дмитро нічого не відповів. Але тієї ночі він зайшов до кімнати матері. І сів поруч. Не на звичні п’ять хвилин для «звіту». А на цілу годину.
Тим часом Ілона теж помітила зміни. Катерина Володимирівна ставала сильнішою. Її голос лунав гучніше. Вона ставала небезпечною для планів невістки. Сильна і притомна свекруха могла заговорити.
Ілона почала діяти агресивніше. Вона домоглася звільнення доброго лікаря-реабілітолога і замінила його на того, хто звітував особисто їй. Вона почала штучно обмежувати зміни Оксани, намагаючись задушити цей новий зв’язок.
Місяць четвертий. Четвер. 16:07.
Катерина Володимирівна нарешті знайшла свій справжній професорський голос.
— Я розповім синові, хто ти така насправді, — твердо сказала вона, дивлячись прямо в очі Ілоні. — Минулого тижня він сидів зі мною цілу годину. Він мене слухав. Він знову починає мене бачити. І коли він побачить мене чітко, він так само чітко побачить і тебе.
Голос Ілони став пласким і крижаним.
— Ні. Не побачить.
Звук був різким і страшним. Шкіра вдарилася об шкіру. Відкрита долоня молодої жінки з розмаху вдарила сімдесятиоднорічну жінку по обличчю з такою силою, що її окуляри злетіли і полетіли через усю кімнату.
Саме в цю секунду Оксана відчинила двері.
Кадр перший. Ілона стоїть над інвалідним візком. Її рука все ще піднята в повітрі. На обличчі — абсолютна порожнеча. Холодний спокій людини, яка щойно виконала рутинне завдання.
Кадр другий. Катерина Володимирівна у візку. Її голова відкинута вбік від сили удару. Ліва щока стрімко червоніє.
Кадр третій. Окуляри. Вони лежать на мармуровій підлозі. Ліве скло тріснуло. Речі, які були потрібні їй, щоб читати. Щоб бачити. Щоб бути собою. Очі професорки широко відкриті. У них немає страху. Тільки абсолютна непокора.
Оксана подивилася на червоний слід на щоці. Потім на розбиті окуляри на підлозі. А потім на порожнє, ідеально вродливе обличчя Ілони.
І всередині Оксани щось здетонувало.
Це не був гнів. І не показна хоробрість. Це був чистий, тваринний рефлекс. Той самий рефлекс, який змушував її щоранку піднімати хвору бабусю. Рефлекс жінки, яку з дитинства вчили стояти стіною між тими, хто слабший, і жорстоким світом.
Три швидкі кроки.
Її права рука злетіла вгору. Відкрита долоня. Не кулак. Це була кара. Удар тієї сили, з якою жінки в гірських селах карають тих, хто посмів образити їхню матір.
Долоня Оксани з оглушливим звуком врізалася в обличчя Ілони.
Ілона похитнулася і впала набік, перечепившись через бильце дивана. Вона важко гепнулася на мармур. Її ідеальна зачіска розсипалася, дизайнерська сукня зім’ялася. Вона шоковано притиснула руку до щоки.
Оксана намертво стала між інвалідним візком і жінкою на підлозі. Її долоня нестерпно пекла. Вона розуміла, що її кар’єрі кінець. Що її спокійному життю в Києві кінець. Але їй було байдуже.
— Не смій більше її торкатися! — вигукнула Оксана.
А позаду неї Катерина Володимирівна дивилася на спину дівчини у простому сірому платті з виразом, якого Оксана ніколи ні від кого не бачила. Це був погляд людини, яка раптом усвідомила: «Хтось щойно вийшов битися за мене».
Минуло тридцять секунд. Ілона сиділа на підлозі. Її мозок гачкоподібно прораховував ситуацію. Навіть зараз. Сльози з’явилися миттєво. Точно за розкладом.
Двері відчинилися. До кімнати увійшов Дмитро.
Він побачив усе. Свою наречену, яка ридала на підлозі. Покоївку, яка важко дихала, стоячи над нею. І свою матір у візку з червоним відбитком від ляпаса на обличчі.
Ілона заговорила першою. Вона завжди говорила першою.
— Вона вдарила мене! Ні з того ні з сього! Я просто прийшла провідати твою матір, а ця божевільна…
Оксана мовчала. Вона просто стояла і чекала.
— Мамо, — голос Дмитра здригнувся. — Що тут сталося?
Очі Катерини Володимирівни перемістилися на Ілону, яка ховалася за спиною Дмитра. Очі, які роками наказували їй мовчати. Які кричали про притулок і визнання недієздатною.
Але сьогодні все було інакше. Сьогодні проста дівчина з гір перетнула кімнату і вдарила ту, хто роками завдавав їй болю. Не заради грошей. Не заради статусу. А тому, що її бабуся навчила її, для чого насправді потрібні сильні руки.
Хтось вийшов битися за мене.
Замки зламалися.
— Вона дала мені ляпаса, — чітко сказала Катерина Володимирівна.