Два слова. Найгучніший, хоч і наймиролюбніший землетрус в історії цього київського пентхауса.
— Вона дала мені ляпаса, — повторила Катерина Володимирівна. — Сьогодні. І до сьогоднішнього дня теж.
Її голос міцнішав із кожним реченням. Професорка поверталася.
— Вона боляче хапає мене за руки. Вона наступає мені на пальці. Вона ховає мої окуляри. Вона розвертає мій візок до стіни і залишає там на півдня. Вона шепоче, що запроторить мене до притулку. Що переконає тебе, ніби я втрачаю розум.
У кімнаті запала мертва тиша. А потім стара жінка додала:
— Вона привела свого лікаря. Сказала йому, що я нічого не пам’ятаю. Вона збирає медичні довідки, щоб юридично визнати мене недієздатною. Тому що сімейний траст, мій п’ятдесят один відсоток акцій «УкрАгроСинтезу», автоматично переходить під твоє управління, якщо суд визнає мене божевільною. А Ілона після весілля мала б вплив на тебе. Вона не хотіла моєї смерті, Дмитре. Вона хотіла стерти мене. На папері.
Дмитро перевів погляд на Ілону. Сльози все ще блищали на її щоках. Але ідеальна маска дала тріщину. Катерина Володимирівна не повинна була заговорити. За три роки вона жодного разу не піднімала голосу. Ілона не мала запасного плану для такого сценарію.
— Дмитре, вона дезорієнтована! Ти ж сам бачиш! — істерично скрикнула Ілона. — Я ж казала тобі…
— Моя мати щойно описала трирічну кампанію знущань у точній хронологічній послідовності, — крижаним тоном перебив її Дмитро. — Це не дезорієнтація. Це свідчення. Геть звідси.
— Ти обираєш якусь сільську прислугу замість мене?!
— Я обираю свою матір. І повинен був обрати її ще три роки тому.
Ілона вилетіла з кімнати. Цокіт її підборів по мармуру ставав дедалі тихішим. Двері ліфта зачинилися. Вона пішла.
Але це був ще не кінець. Ілона викликала поліцію о 18:14. «Хатня робітниця мого нареченого скоїла на мене напад».
Технічно, це була правда. Оксана справді її вдарила. Закон не питає «чому», він фіксує факт. Оксану допитали. Її попередили про кримінальну відповідальність. Ілона миттєво злила історію через своїх подруг-блогерів в Instagram. Заголовки кричали: «Неадекватна хатня робітниця напала на власницю мережі Glyanets в елітному пентхаусі!».
Коментарі під постами палали ненавистю: «Посадити її!», «Хто вона взагалі така, щоб підіймати руку на Ілону?!». Наратив належав Ілоні. Так було завжди.
Оксана сиділа у своїй маленькій кімнатці і читала ці коментарі. Її руки не тремтіли. Її бабуся вислуховувала й не таке від сільських пліткарок, які вважали хворобу суглобів «карою Господньою».
Дмитро постукав у її двері.
— Я найняв для тебе найкращого адвоката.
— Чому? — тихо спитала Оксана.
— Тому що ти зробила те, що повинен був зробити я.
— Я вдарила вашу наречену.
— Ти вдарила жінку, яка катувала мою матір. Українські суди можуть з цим не погодитися, але вони побачать докази.
— Які докази?
— Я встановив приховані камери в системі «розумний дім» після ремонту. У кожній кімнаті. Вони синхронізуються з приватним сервером. Ілона про них не знала.
Оксана незмигно дивилася на нього.
— Чотири місяці записів?
— Чотири місяці.
— Тоді чому ви не перевірили їх одразу, коли я вперше вам усе розповіла?
У нього не було відповіді. Бо правдива відповідь звучала так: він просто не хотів бачити.
— Я дивлюся їх зараз, — відповів він. І це була найтихіша фраза, яку коли-небудь вимовляв цей владний чоловік.
Він дивився їх тієї ночі. Шість годин поспіль. Один у своєму величезному офісі, освітленому лише блідим сяйвом монітора.
Він бачив, як Ілона методично ховала окуляри. Як відчиняла комод, клала їх на саме дно і спокійно йшла, залишаючи сімдесятиоднорічну жінку в розмитому тумані. Він бачив, як вона розвертала візок до стіни. Як пальці матері судорожно вчіплювалися в підлокітники, намагаючись розвернутися самостійно. Як вона здавалася. І сиділа. Годинами. Дивлячись на білу штукатурку, тоді як за спиною виблискував Дніпро.
Він бачив, як Ілона наступила на пальці матері. Почув тихий зойк, що різко обірвався. Бачив усмішку на обличчі Ілони. І це була навіть не жорстокість. Це було щось набагато страшніше. Це була нудьга. Їй було нудно від болю старої жінки. Для неї це була просто рутина.
Він чув шепіт. Аудіо було достатньо чітким, щоб розібрати кожне слово: «Він відправить вас до притулку… Ви помрете на самоті… Він повірить мені». Він дивився, як обличчя його матері вбирало кожне слово. Як професорка стискалася, меншала, згасала прямо на очах. Жінка, яку знищували. Візит за візитом. Шепіт за шепотом.
А потім він побачив Оксану.
Оксану, яка заплітала колоски. Її терплячі, ніжні рухи. І обличчя матері, що оживало, щойно зачіска набувала форми. Він бачив, як Оксана знаходила сховані окуляри. Як протирала їх своїм фартухом. Як ставала навколішки біля візка і обережно одягала їх на обличчя матері.
Він бачив, як Оксана розвертала візок від глухої стіни до вікна. Як сонячне світло заливало обличчя матері, і та кліпала очима, немов виходячи з темної печери. Як Оксана приносила гарячий бограч, і пара підіймалася над тарілкою. Як Оксана сиділа поруч у темряві, тримаючи набряклу руку матері. Без слів. Просто була поруч.