Ось і минув сезон важких польових робіт, стало трохи легше дихати. Перші два місяці осені в поліських селах традиційно гули весілля. От і зараз усі сусідські двори готувалися до весілля Оксани, доньки голови місцевої громади, якій батько знайшов вигідну партію — сина власника великої агрофірми. Підготовка до цього пишного дійства почалася ще за тиждень.
Господині парили, шкварили, смажили, різали птицю, адже страв на столах мало бути стільки, щоб усі гості з сусідніх сіл позаздрили такому багатству. А Ярина не могла допомагати. Щойно вона підходила до свинячих кручеників, що шкварчали в олії, чи до ароматної озерної риби, яка смажилася на кількох пательнях, її одразу починало нудити.
А коли мати почала розливати густий холодець по великих тарілках, усе єство дівчини перекинулося. Вона стрімголов вискочила на двір і сховалася за високими стеблами кукурудзи, ледве перевівши подих. Добре, що хоч холодець не зіпсувала, а то батько б її зі світу зжив.
— Ярино, ти чого тут бігаєш? Бліда вся, руки трусяться, — здивувалася мати, вийшовши на ґанок. — Така міцна і здорова зазвичай. Що скоїлося?
— Прихворіла я трохи. Певно, вчора напилася холодного кислого молока з погреба. От і нудить тепер, — відводила очі дівчина, намагаючись звучати якомога переконливіше.
— Ти дивись мені, — погрозила пальцем Ганна. — Завтра в Оксани весілля, робочі руки там ой як потрібні.
А ти хворіти надумала! Йди у хлів, корову ще подоїти треба, бо мені ніколи. І свиням помий та заразом свіжої води налий. Та йди вже, Господи помилуй!
Важко зітхнувши, Яся побрела виконувати материні вказівки.
Наступного дня вона ледве змусила себе піднятися з ліжка. О п’ятій ранку дівчина вже була на ногах. Вона звично поралася по господарству, але почувалася вкрай кепсько. Її постійно нудило, перед очима літали чорні мушки.
— Та що ж це зі мною таке? — стривожено думала Ярина.
І тільки надвечір вона раптом із крижаним жахом усвідомила: минуло рівно два місяці з того страшного літнього дня в лісі. І рівно два місяці в неї немає жіночих днів. Усе всередині обірвалося і похололо. Перелякавшись до смерті, дівчина судомно міркувала, що ж їй тепер робити.
Зізнатися Степану і Ганні вона не могла. Це дорівнювало б кінцю. Батько б її так покарав, що на ній живого місця не лишилося б, а потім точно вигнав би з дому з ганьбою. Він був дуже жорстким, не знав жалю ні до дружини, ні до доньок. Якби Степан дізнався про “приплід”, він би просто розтерзав її морально і фізично. У селі так було заведено: ніхто не скаржився, всі мовчки терпіли витівки чоловіків, вважаючи їх головними в домі. Терпіла мати, до цього ж змалечку привчала і своїх дітей.
Що тепер робити і як виплутатися з цієї біди, Ярина навіть не уявляла. Вона відчувала в собі зміни, які лякали її до втрати свідомості. І якщо доросла жінка, яка чекає на малюка, раділа б його появі, то 16-річна Яся лише плакала потайки і щиро сподівалася, що ця вагітність перерветься сама собою.
Щоранку вона стояла перед великим тьмяним дзеркалом у своїй кімнатці і прискіпливо роздивлялася тіло, що невблаганно змінювалося. Завдяки просторому одягу та природній статурі їй поки що вдавалося ховати живіт. Вона вже відчувала легкі поштовхи дитини, які, проте, не приносили їй нічого, крім панічного страху перед викриттям. Дівчинка-підліток щоранку прокидалася з марною надією, що це просто страшний сон.
Після різдвяних свят живіт почав рости наче на дріжджах. Ярина панічно боялася, що батьки або меткі сестри помітять ці зміни. Окрім зовнішніх ознак, її мучило ще й постійне нездужання. Дівчина вже не могла, як раніше, легко виконувати важку фізичну роботу. Тільки-но принесе відро води від криниці — одразу тягне низ живота. Тільки впорається з худобою — паморочиться в голові.
Мати теж помітила зміни в поведінці доньки.
— Ярино, ти захворіла, чи що? Чому корову не подоїла досі? — сердилася Ганна.
— Все зараз зроблю, мамо, — тихо відповідала Яся.
Ховати живіт під широкими зимовими светрами та вовняними спідницями було нескладно. Рятувало ще й те, що дівчина поправлялася рівномірно — наливалося обличчя, руки, а не лише сам живіт.
І ось настала рання поліська весна. Ярині ставало все важче поратися біля дому. А тут ще й батько звернув увагу на зовнішні зміни в доньці.
— Бач ти, Ярино, яка ти кругла за зиму стала! Від’їлася на мамчиних харчах, — Степан здивовано розглядав фігуру доньки, ніби бачив її вперше.
Яся злякалася до нестями. Вона щосили втягувала живіт, але це виходило вкрай погано.
— Та вже ж, панночко! — присвиснув батько. — Дівка виросла й округлилася. Ганно, готуй посаг! Будемо жениха шукати, донька заневістилася.