Ярина ледь чутно видихнула з полегшенням. Слава Богу, не здогадалися.
Минув ще якийсь час. Живіт ріс невпинно. Яся відчайдушно стягувала його щільними тканинами, щоб ніхто нічого не запідозрив. У відповідь дитина неспокійно штовхалася. Ярина плакала від безсилля, не знаючи, куди подітися від цієї безвиході. Настав сьомий місяць. Весь цей час вона молилася лише про одне — щоб ніхто не помітив її ганьби, інакше їй не жити.
І ось, за місяць, в один із похмурих березневих днів дівчина чистила корівник. Різко піднявши важке відро, вона відчула себе дуже зле. Нестерпно заболіла спина і низ живота. Ярина зціпила зуби, щоб не закричати і не видати себе. Ледве закінчивши роботу, вона попленталася до своєї кімнати. Силуючись не видати ні звуку, впала на ліжко. Почалися перейми.
Дочекавшись глибокої ночі, коли всі домашні міцно заснули, вона взяла стару ковдру, кілька чистих ганчірок і навшпиньках вийшла надвір. Надворі стояла рання весна, сніг ще лежав великими заметами. Вологий мороз пробирав до самих кісток.
Якось Яся дійшла до корівника і щільно зачинила за собою важкі двері. У найтемнішому кутку розстелила ковдру, зверху накидала трохи сіна, щоб остаточно не змерзнути. Аби стримати гучні крики та стогони болю, вона до крові кусала губи і стискала в зубах власний кулак.
Корови від такого неспокою прокинулися і почали тривожно мукати. Дівчина завмерла: якщо на ці звуки прокинеться Степан — це буде справжня катастрофа. Вона навіть боялася уявити його лють.
Промучившись від нестерпного болю майже до світанку, Ярина нарешті народила.
Новонароджена дівчинка не подавала жодних ознак життя. Спочатку змучена юна мати впала у стан якогось отупіння, здавалося, що так буде краще для них обох. Але потім, дивлячись на крихітне, беззахисне личко, вона гірко розридалася. Материнський інстинкт прокинувся, незважаючи на весь пережитий жах.
Вона тремтячими руками взяла недоношену дівчинку, злегка розтерла її і легенько ляснула по спинці. Маля раптом судомно вдихнуло повітря і видало тихий, жалібний крик. Ярина з полегшенням видихнула, витерла холодний піт із чола. Сльози градом котилися її щоками. Вона взяла чисту ганчірку і, як колись бачила в сільських жінок, перев’язала пуповину.
Вдивляючись у свою крихітну донечку, вона помітила на її маленькій шиї родиму пляму незвичайної форми — у вигляді чіткого сердечка. Дівчинка попискувала, шукаючи тепло, адже була голодною і змерзлою. Але панічний страх перед батьком знову накрив Ярину чорною хвилею. Вона не мала права залишати дитину. Вона щільно закутала маля у стару ковдру.
Відпочивши з годину на сіні, вона визирнула у вузьке віконце: вже починало світати. Треба було поспішати. Дитинка спала, вона була надто слабкою, щоб голосно плакати. Тремтячи від холоду і страху, Ярина обережно вислизнула з корівника на вулицю зі згортком на руках. Сліди пологів вона ретельно сховала.
Дівчина брела, злегка похитуючись, до того самого місця, де закінчувався луг і починався густий ліс. Мокрий від талого снігу поділ сукні прилипав до крижаних ніг. Зуби стукали від холоду. Ліс прокидався, почулися перші крики птахів. Вона йшла все далі і далі в хащі. Сльози застигали на щоках.
Ярина розуміла, що бачить свою донечку востаннє, але в її затуманеному страхом мозку не було іншого виходу. Домашній тиран забив би її до смерті, дізнавшись про таку ганьбу. Лісова стежка закінчилася, і дівчина звернула в густі зарості.
Вона підійшла до розлогої старої сосни і тремтячими руками поклала згорток з дитиною на суху хвою під гілками. Маля не ворушилося. Змусивши себе відвернутися, Ярина побрела геть.
Ноги були ватяними, а душа рвалася на шматки. Адже це була її донечка, її рідна кровинка. Хіба вона винна, що з’явилася на світ за таких страшних обставин? Хіба вона просила її народжувати, щоб тепер померти в холодному лісі?
Ці думки раптом вдарили Ясю наче струмом. Вона зупинилася, важко дихаючи. Ні! Вона не може так вчинити! Хай батько кричить, хай б’є, хай виганяє з дому, але вона не вбивця!
Не думаючи більше ні про тирана-батька, ні про безвільну матір, ні про сільські плітки, вона щосили кинулася назад. У голові билася лише одна думка — встигнути, врятувати.
Вона прибігла до тієї сосни, впала на коліна… а згортка не було.
Ярина відчайдушно розгортала руками сніг та стару хвою, дивилася під кожним кущем, але дитини ніде не було. Наче вона й не залишала її тут кілька хвилин тому.
І раптом її погляд впав на сніг. Від сосни вглиб темного лісу тягнулися свіжі, чіткі сліди. Вони були схожі на вовчі.
Всередині все обірвалося і впало в безодню. Що робити? Хто тепер допоможе? Ярина бігала колами, роздираючи руки об гілки.
— Поверніть мені її! — нестямно закричала вона в лісову гущавину. — Поверніть мені мою дитину! Хто забрав?! Віддайте матері рідне дитя!
Але у відповідь їй пролунала лише глуха луна волинського лісу. Ніхто не відповів.