Відлунням прокотилося лісом її відчайдушне благання, але знову ніхто не відповів. Вийшла Ярина на засніжений, з першими проталинами луг, боязко озирнулася на стіну темних дерев востаннє і тричі перехрестилася.
«Прощавай, донечко! Видно, не судилося мені бути матір’ю. І прости мене за все, якщо зможеш!» — схлипнула дівчина і, не відчуваючи під собою ніг, повільно попленталася додому.
Час ішов своїм невблаганним, жорстоким ходом. Ярина з головою поринула у важку фізичну працю, щоб не думати, не згадувати і не вити ночами від того, який страшний гріх узяла на душу. Робота стала її єдиним порятунком від божевілля.
До неї часто сватались місцеві хлопці, але вона всім відмовляла. Батько страшенно лютував, влаштовував гучні скандали, обіцяючи стерти непокірну дівку на порох. Але їй було байдуже. Вона просто опускала очі і тихо, але твердо казала: «Ні, і все!».
Так минуло п’ять довгих років. Ярині виповнився двадцять один.
Одного вечора Степан покликав її до великої кімнати і безапеляційно заявив, що знайшов їй чоловіка. Це був Григорій — заможний вдівець із сусіднього села, власник великого фермерського господарства та кількох гектарів лісу.
— Відмовиш ему — ти мені більше не донька! — прогримів батько, вдаривши кулаком по столу. — Вижену з хати в чому стоїш, і йди світ за очі!
Ярині було вже все одно. Душа її давно змертвіла. Довелося скоритися батьківській волі.
Після тихого, безрадісного весілля вона переїхала до чоловіка — у великий, просторий, але такий холодний будинок. Тієї ж ночі Григорій, до свого великого обурення, виявив, що за дружину йому дісталася далеко не незаймана дівчина. Його обличчя спотворилося гримасою презирства. Уражене чоловіче самолюбство вимагало виходу.
— Та ти ж зіпсована! — слова чоловіка прозвучали як жорстокий вирок. — От же негідниця! Гуляла, з ким попало, а тепер на мене свою ганьбу вирішила повісити? Кажи, безсоромна, з ким тягалася? Чи я тебе прямо тут із хати вижбурну!
Ярина закривала обличчя руками, сльози градом лилися по щоках. Вона стиснулася в куток, очікуючи найгіршого. Григорій нависав над нею, сиплячи образами. Довелося Ясі зізнатися, що багато років тому в лісі на неї напав незнайомець. Проте про новонароджену доньку вона, звісно, змовчала.
З чоловіком-тираном Ярина прожила ще п’ять важких років. Усе це час він дорікав їй минулим, принижував за найменшу провину. Григорій виявився скупим і жорстоким господарем. Він змушував дружину працювати від зорі до зорі, не жаліючи її здоров’я.
Двічі Ярині вдавалося завагітніти. Але через постійні нервові зриви, важкі скандали та непосильну фізичну працю (Григорій змушував її тягати важкі мішки з кормом для худоби навіть на перших місяцях) обидва рази вона втрачала дітей на ранніх термінах. Останні два роки завагітніти вже ніяк не виходило. Лікарі в райцентрі лише розводили руками.
«Видно, доля моя така, — з гіркотою думала молода жінка, дивлячись у темне вікно. — Це мені кара за той гріх, який на душу взяла. Загублена дитяча душа тепер відгукується в моєму зруйнованому житті».
Вона часто згадувала свою таємно народжену донечку. Не раз уявляла, якою б вона зараз могла стати, які б у неї були очі, як би вона сміялася. Почуття провини роз’їдало їй серце все більше і більше. Адже її дитя пішло з цього світу в холоді та самотності.
Після чергової жорстокої сварки з чоловіком, який знову дорікнув їй тим, що вона «пустоцвіт», Ярина зрозуміла, що більше не може цього терпіти. Скільки б часу не минало, душевні рани не гоїлися, а лише кровоточили сильніше. Настав час покінчити з цим болем раз і назавжди.
Серед білого дня вона попрямувала до того самого волинського лісу, де колись залишила своє немовля. Вона знала, що за лісом, там, де починається дорога до старої вирубки, є глибоке Темне озеро. Місцеві туди майже не ходили, казали, що вода там холодна навіть улітку, а дно затягує.
Там вона і вирішила знайти свій останній спокій. «Може, з’єднаються наші душі з донечкою десь там, за межею», — думала вона.
«І сховають нас густі очерети. Може, вона літає там, моя крихітка, і чекає на мене всі ці роки…» — шепотіла жінка, крок за кроком наближаючись до свинцевої води.
Коли Ярина дісталася берега Темного озера, вона присіла на вологу траву. Хотілося востаннє насолодитися співом птахів і лагідним подихом літнього вітерця. Як не дивно, зараз вона відчувала лише неймовірне полегшення від того, що її багаторічні муки скоро закінчаться.
Вона зняла старі розтоптані черевики і рішуче ступила у воду. Ноги відразу загрузли в товстому шарі мулу. Вода обпекла холодом. Далі, далі, потрібно йти ще далі на глибину. Вже по пояс, вже по груди… ще трохи, і все назавжди закінчиться.
— Ей, дівчино! Тут не купаються, на дно швидко затягує! — раптом пролунав стурбований чоловічий голос.