Максим трохи сильніше натиснув на викручене плече, вирвавши у найманця приглушений стогін агонії.
— На кого працює Міллер?
Але перш ніж Роман встиг відповісти, з протилежного кінця тамбура пролунав різке, металеве клацання. Максим миттєво впізнав цей звук. Хтось дослав патрон у патронник 9-міліметрового пістолета.
Станіслав стояв по той бік скла, цілячись прямо крізь двері в Максима.
Спецпризначенець не вагався. Він різко штовхнув масивне тіло Романа вперед, прямо на важкі двері, саме в ту мить, коли Станіслав натиснув на гачок. Постріл був оглушливим. Куля вщент розбила оргскло і вп’ялася в кевларовий бронежилет Романа, відкинувши найманця на підлогу, де той застогнав і обм’як.
Максим уже був у русі. Він пірнув назад, у відносне укриття вагона Христини, чудово розуміючи, що справжній бій тільки починається.
У задній частині вагона Христина переживала справжній кошмар. Оглушливий постріл у тамбурі викликав нову хвилю паніки серед пасажирів. Люди падали на підлогу, заповзали під сидіння, молячись усім богам.
Христина не могла заповзти під сидіння. Вона взагалі не могла рухатися. Її ноги у фіксаторах були заблоковані, а нестерпні спазми у хребті робили будь-який різкий рух неможливим. Вона була абсолютною заручницею свого тіла.
Але вона не була беззахисною. Тайфун був горою м’язів та інстинктів, і звук стрілянини перемкнув у його мозку первісний тумблер. Він не зіщулився від страху. Не заскавучав. Зонарний німецький вівчар твердо поставив свої важкі лапи поверх черевиків Христини, утворивши з власного тіла непробивний живий щит на її колінах. Глибоке, утробне гарчання вібрувало в його грудях з такою силою, що дівчина відчувала ці звукові хвилі власними ребрами.
— Хороший хлопчик, — тихо схлипнула Христина, зануривши тремтячі руки в густу шерсть на його загривку. — Залишся зі мною. Будь ласка, не йди.
Крізь задимлений, повний пилу прохід виринула постать. Це був не Максим. Це був третій чоловік.
Він увесь цей час сидів на три ряди попереду, ідеально зливаючись із натовпом запанікованих пасажирів. На ньому було сіре худі, а обличчя ховалося за медичною маскою та глибоким каптуром. Його звали Тарас, і він був “чистильником” у команді Станіслава.
Почувши постріл, Тарас зрозумів, що його бос зіткнувся з непередбачуваною перешкодою. А отже, завдання Тараса — швидко забрати “посилку”.
Він швидко йшов проходом, ігноруючи плач пасажирів. Його погляд зупинився на Христині. Тарас сунув руку в кишеню худі й витяг важку сталеву монтувалку. Йому потрібно було просто розламати титанові стійки на її ногах, забрати захований флеш-накопичувач і розчинитися в темряві лісу до того, як поліція знайде потяг.
— Вибач, кицю, — пробурмотів Тарас, підступаючи до її ряду. — Буде дуже боляче.
Він підняв монтувалку, готуючись завдати нищівного удару прямо по її правому коліну.
Але він так і не завершив цей замах. Тайфун вибухнув.
Пес не просто вкусив. Він запустив усю свою 40-кілограмову масу вгору, немов пухнаста ракета. Щелепи Тайфуна зімкнулися із силою гідравлічного преса, повністю проігнорувавши сталевий прут, і вп’ялися прямо в праве передпліччя Тараса.
Огидний хрускіт зламаної кістки пролунав миттєво. Тарас видав високий, пронизливий вереск абсолютного болю. Монтувалка зі брязкотом впала на підлогу. Але Тайфун не закінчив.
Навчений нейтралізувати загрозу, собака використав свою інерцію та вагу: він різко смикнув головою, поваливши чоловіка у вузький простір між сидіннями. Пес притиснув кричущого найманця до підлоги, поставивши масивні лапи йому на груди. Його щелепи залишалися намертво зімкнутими на зламаній руці. Тайфун не рвав його на шматки. Він його фіксував. Бурштинові очі собаки дивилися прямо в перекошене від жаху обличчя Тараса, а низьке гарчання обіцяло миттєву смерть, якщо той наважиться поворухнути хоч одним м’язом.
Христина завмерла від шоку, її серце калатало десь у горлі. Жахливий звір, який ще двадцять хвилин тому ніжно клав підборіддя їй на ногу, перетворився на зброю масового ураження, діючи з холодною, нещадною точністю.
Раптом на неї впала тінь. Максим безшумно ковзнув у їхній ряд. Його очі за частку секунди оцінили ситуацію: покинута монтувалка, притиснутий до підлоги найманець, бліда, як привид, але неушкоджена Христина.
— Тайфун! Відійди! — різко скомандував Максим.
Собака миттєво розтиснув щелепи. Він відступив на крок, але його губи все ще були відкопилені, а ікла оголені, зберігаючи домінантну стійку над чоловіком, що скиглив на підлозі.
Максим не виявив до Тараса ані краплі милосердя. Він відстібнув від свого тактичного пояса дві міцні пластикові стяжки і грубо пристебнув здорову руку найманця до металевої ніжки сидіння, ігноруючи його крики болю.
Після цього Максим перевів усю свою увагу на Христину. Він опустився на одне коліно, опинившись на рівні її очей.
— Христино? Подивися на мене, — сказав він. З його голосу зникла смертельна сталь, він знову став тим спокійним, надійним баритоном. — Ви поранені? Він торкався вас?
— Н-ні… — затинаючись, відповіла вона, і сльози нарешті покотилися по її щоках. — Собака… Тайфун. Він його зупинив.
— Хороший хлопчик, — пробурмотів Максим, коротко поклавши руку на широку голову вівчара. Хвіст Тайфуна один раз глухо вдарив по сидінню.
Максим подивився на ноги дівчини, зокрема на важкі, зроблені на замовлення карбонові та титанові конструкції, що охоплювали її литки і стегна.
— Христино, мені потрібно, щоб ви вислухали мене дуже уважно, — сказав Максим, дивлячись їй прямо в очі. — Коли ви сьогодні були в клініці в Києві… Вони забирали ваші фіксатори в іншу кімнату? Вони щось робили з металевими деталями?
Дівчина кліпнула, намагаючись осмислити це дивне запитання посеред усього хаосу.
— Так… Доктор Авраменко. Він… він сказав, що шарніри потрібно відкалібрувати. Він забрав їх у лабораторію на сорок п’ять хвилин.
Максим тихо вилаявся крізь зуби. Він простягнув руку і його пальці обережно провели по шву найтовстішої титанової стійки на її лівій нозі. Він відчув мікроскопічний виступ — мікротріщину в металі, якої там не повинно було бути. Ця деталь не була суцільнолитою. Вона була порожнистою. Там була спеціально виточена схованка.
— Ви — “мул”, Христино, — тихо пояснив Максим, його щелепа знову напружилася від ледь стримуваної люті через те, як підло її використали. — Ваш лікар корумпований. Він використав ваше медичне обладнання, щоб вивезти зі столиці дещо дуже цінне. Найімовірніше, зашифровані корпоративні або військові дані. Ці люди прийшли сюди не для того, щоб просто так завдати вам шкоди. Вони прийшли, щоб забрати цю стійку.
Христина з абсолютним жахом дивилася на власні ноги. Вона відчувала себе брудною, оскверненою. Обладнання, на яке вона покладалася, щоб жити і ходити, перетворили на зброю проти неї.
— Ви… ви можете це витягнути? — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка здавлює горло. — Просто віддайте їм це! Хай забирають!
— Ні, — категорично відповів Максим. — Якщо я віддам їм це, вони вб’ють нас як непотрібних свідків. Ми не ведемо переговорів. Ми виживаємо.