З передньої частини вагона пролунав важкий металевий гуркіт. Під важкими черевиками хруснуло розбите скло тамбурних дверей. Максим повільно підвівся.
Станіслав Міллер увійшов до вагона.
Його пістолет був піднятий, дуло нервово нишпорило по рядах. Він більше не намагався злитися з натовпом. Він був загнаним у кут щуром, відчайдушно намагаючись повернути свій багатомільйонний вантаж до того, як прибуде поліція.
— Тайфун, — прошепотів Максим, і крижаний холод повернувся до його голосу. — Поруч. Пильнуй.
Німецький вівчар акуратно переступив через Христину і став прямо посеред проходу. Шерсть на його загривку стала дибки, утворивши густий темний гребінь. Максим зробив крок у прохід одразу за своїм собакою, піднявши власну зброю і дзеркально повторюючи стійку Станіслава.
— Останній шанс, Міллере, — голос Максима рознісся тихим, наляканим вагоном. — Розвертайся і йди.
Станіслав сухо, безрадісно розсміявся. Цей звук здався особливо моторошним у напівтемряві застиглого вагона.
— Ти дуже далеко від своїх гарячих точок, вояко, — кинув він, і його голос зрадливо затремтів. — Ти справді думаєш, що ти і якийсь там дворняга зможете завадити мені забрати моє?
Очі Максима звузилися до небезпечних, крижаних щілин. Його палець м’яко ліг на спусковий гачок, вибираючи вільний хід.
— Він не дворняга. А я не солдат, — голос Максима прозвучав глухо, але кожен у вагоні почув його. — Я оператор Сил спеціальних операцій.
Холодний піт виступив на чолі Станіслава Міллера, виблискуючи в хворобливо-жовтому світлі аварійних ламп. Він був професіоналом, людиною, яка звикла здійснювати масштабне корпоративне шпигунство з хірургічною точністю. Але він ніколи не закладав у свій план ризиків зустріч з елітним спецпризначенцем і бойовим псом.
Вузький прохід столичного експреса був “воронкою смерті”, і тактична перевага була повністю на боці Максима.
— Думаєш, ти герой? — вишкірився Станіслав, і його рука з пістолетом здригнулася на якусь частку міліметра. — Ти навіть не уявляєш, що заховано в тій титановій стійці! Це секретний алгоритм, викрадений із серверів корпорації “Егіда-Пром”. Люди, на яких я працюю, спалять половину Львова, щоб повернути його. А ти збираєшся померти заради каліки, яку навіть не знаєш.
— Мені не потрібно її знати, — відповів Максим із мертвотним спокоєм, від якого по спинах пасажирів пробіг мороз. — Мені достатньо знати тебе.
Очі Станіслава гарячково забігали. Він зрозумів, що не зможе виграти пряму перестрілку. Стійка Максима була ідеальною — класична рівнобедрена платформа для стрільби. Його тактичний пістолет був намертво зафіксований прямо на центрі маси Міллера. Якби Станіслав хоча б сіпнув пальцем на гачку, Максим випустив би дві експансивні кулі йому в серце ще до того, як сигнал дійшов би до мозку найманця.
Але відчай породжує боягузтво.
Станіслав різко кинувся вправо, схопивши за комір перелякану жінку, що зіщулилася на сидінні біля проходу. Це була Софія Гавриленко, звичайна медсестра середнього віку. Грубим ривком він підняв її на ноги і приставив дуло свого пістолета до її скроні, використовуючи як живий щит. Софія видала здавлений, сповнений жаху схлип, її руки зметнулися вгору.
— Кинь зброю! — загорлав Станіслав. Його показна витримка зникла безслідно, змінившись істеричним вереском загнаної тварини. — Кинь її, або я розмажу її мізки по вікнах! Роби, що я кажу!
Колективний зойк жаху прокотився вагоном. Христина затиснула рот руками, сльози градом котилися по її щоках. Її серце розривалося від болю за невинну жінку, яка опинилася під прицілом.
Максим не кліпнув оком. Він не опустив зброю.
У ситуаціях із заручниками опустити зброю означає віддати контроль над ситуацією ворогу. Натомість його погляд на мить ковзнув по стелі вагона, прораховуючи кути, освітлення та тіні. Потім він зробив те, чого ніхто не очікував. Максим прибрав ліву руку з дворучного хвата і спокійно опустив її в кишеню тактичних штанів.
— Я сказав, кинь зброю! — заревів Міллер, ще сильніше втискаючи дуло в череп Софії.
— Я виконую, — рівно відповів Максим.
Легким рухом кисті він кинув невеликий, чорний циліндричний предмет прямо в прохід. Той важко підстрибнув на килимовому покритті і зупинився всього за метр від начищених туфель Станіслава.
Найманець опустив погляд, і його груди скував абсолютний, паралізуючий жах. Граната?
Ні, це була не граната. Це був тактичний ліхтар надвисокої потужності.
Щойно предмет торкнувся підлоги, Максим натиснув кнопку дистанційного керування у своїй кишені. Ліхтар вибухнув сліпучим, гіперпульсуючим стробоскопічним ефектом. Три тисячі люменів безжального білого світла вдарили прямо в очі Станіславу. У напівтемному, освітленому лише аварійними лампами вагоні цей раптовий спалах дезорієнтував миттєво. Він знищив нічний зір найманця і викликав мимовільний рефлекс.
Станіслав міцно замружився, відвертаючи голову від сліпучого сяйва. Це була помилка, яка тривала рівно півтори секунди. Але для оператора ССО та його бойового пса півтори секунди — це ціла вічність.
Максим не став стріляти: ризик для заручниці був надто високим. Натомість він видав різкий, майже нечутний звук, клацнувши язиком.
Тайфун не побіг проходом — це зробило б його легкою мішенню. Сорокакілограмовий німецький вівчар чисто перемахнув через ряд сидінь, використовуючи підлокітники та спинки як майданчик для паркуру. Він рухався, немов тінь у спалахах стробоскопа, абсолютно беззвучно заходячи з флангу до осліпленого найманця.
Перш ніж Станіслав встиг отямитися, Тайфун відштовхнувся від спинки чотирнадцятого ряду. Пес врізався у чоловіка збоку, наче товарний потяг. Його щелепи повністю оминули заручницю, зімкнувшись із нищівною силою на руці Станіслава прямо в районі ліктя.
Величезна кінетична енергія собаки в польоті просто відірвала Міллера від Софії. Найманець видав сиплий, рваний крик дикого болю, коли його рука опинилася в лещатах ікол. Пістолет з брязкотом випав на підлогу і відлетів убік.
Тайфун приземлився, потягнувши Станіслава за собою. Собака притиснув верхню частину тіла чоловіка до килима, видаючи над ним жахливе, люте гарчання.
Софія безсило осіла в проході, істерично ридаючи. Максим подолав відстань у три величезні кроки. Він копнув зброю Міллера під сидіння, схопив найманця за тактичну сорочку і завдав єдиного, точного удару коліном у сонячне сплетіння, вибивши з його легень залишки повітря.
— Тайфун! Відійди! — гаркнув Максим.