Голос, що пролунав від входу, змусив усіх завмерти. Там, спираючись на одвірок, стояв майстер-сержант запасу Сава — жива легенда цього навчального центру. Сивий, кремезний, як дуб, чоловік. Він був тим інструктором, який тренував ще перші склади спецпідрозділів боротьби з організованою злочинністю.
— Макс би вас усіх за таке власними руками задушив, — тихо, але вагомо сказав Сава, повільно заходячи всередину залу. — Це не просто службові пси. Це його справжня родина. І ви не будете колоти хімію його сім’ї тільки через те, що у вас, бачте, паперовий графік горить.
— У нас є прямий наказ керівництва! — істерично вискнув Бойко, задкуючи. — Ви просто не розумієте наслідків для нас усіх!
А за вікном, абсолютно невидима для них, Оксана уважно спостерігала за «Мажором». Її холодний погляд зафіксувався на його нервовому профілі, як перехрестя снайперського прицілу. Вона точно знала, що Денис Бойко був там. У ту фатальну ніч на складі. Вона знала, що він якимось дивом повернувся живим і неушкодженим, без жодної подряпини, а її Максим — у чорному пластиковому пакеті.
І собаки… дивлячись на те, як Демон шкірить зуби в бік Бойка, Оксана зрозуміла: собаки це теж чудово знали.
Сава важко ступив у самісінький центр кімнати. Його фізична присутність, незважаючи на звичайну цивільну куртку кольору хакі та протерті на колінах джинси, миттєво і кардинально змінила атмосферу в залі. Він належав до того рідкісного покоління «старих вовків» оперативної роботи, яким зовсім не потрібно було підвищувати голос, щоб їх почули та беззаперечно послухалися.
— Ганьба? — тихо перепитав він, але з такою крижаною інтонацією, що майор Лисенко миттєво замовк на півслові. — Ви говорите про ганьбу? Ці собаки безпомилково винюхували замасковані розтяжки в контрабандистських тунелях на Закарпатті, де ваші хвалені сапери боялися навіть зайвий раз дихнути. Вони брали слід озброєних наркокур’єрів у лісах і витягали з-під куль поранених оперативників під час штурмів підпільних лабораторій. Вони врятували більше життів, ніж усі присутні в цій кімнаті, разом узяті. Вони зараз просто віддають останню шану своєму командиру єдиним відомим їм, чесним способом. А ви хочете говорити про якусь там ганьбу перед пресою?
Напруга в залі прощання загусла настільки, що її, здавалося, можна було різати ножем. Скеля переводив свій важкий, похмурий погляд з непохитного Сави на зблідлого Бойка, а потім на нервового Лисенка. Він у голові гарячково намагався прорахувати всі можливі наслідки. Скеля безмежно поважав Саву, але статут є статут, прямий наказ є наказ, а керівництво Департаменту вже в дорозі.
За великим панорамним вікном, залишаючись абсолютно невидимою для присутніх у кімнаті, Оксана продовжувала спостерігати за цією напруженою сценою крізь напівприкриті жалюзі. Її уважний погляд надовго затримався на Саві. Старий вовк. Здається, він був єдиною людиною на всій цій величезній базі, яка справді відчувала глибину ситуації. Він був єдиним, хто служив пліч-о-пліч з Максимом ще до того, як усі ці підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю обросли закритими протоколами, таємницями та брудними грошима.
Вона чітко побачила, як проникливий погляд Сави на мить ковзнув по вікну. На якусь невидиму долю секунди їй здалося, що він її таки помітив — ледь вловимий, майже мікроскопічний кивок головою, — але він одразу ж відвернувся, повертаючись до гострої суперечки. Оксана повільно, контрольовано видихнула. Вона точно знала: Сава її ніколи не видасть.
Ранкове сонце підіймалося все вище, пробиваючись промінням крізь верхівки сосен, кидаючи довгі, химерні тіні на свіжоасфальтований плац. Усередині будівлі тривало мовчазне протистояння між людьми та тваринами. А за металевими воротами бази у мікроавтобусах кримінальної преси вже налаштовували камери для прямих включень. І в густій тіні між технічними корпусами жінка, яка була чимось набагато більшим та небезпечнішим, ніж просто «тьотя Ксюша з клінінгу», терпляче чекала свого моменту.
Минула ще одна нестерпно довга година. Скеля перепробував абсолютно все, що знав із професійного досвіду: тактичні жести примусу, спеціальні голосові команди, навіть ультразвуковий свисток високої частоти. Ніякого результату. Собаки лишалися нерухомими, живими монолітами навколо закритої труни, їхні розумні очі, не кліпаючи, дивилися в одну обрану точку.
Шустрий похмуро сидів на широкому підвіконні. Він злісно розглядав величезний синець на своїй руці крізь тактичну рукавицю — болючий наслідок його попередньої спроби силою відтягнути чорного Демона за нашийник. Лисенко міряв кімнату швидкими кроками, постійно відбиваючись від гнівних дзвінків із центрального штабу. Бойко, якого Оксана подумки вже давно “взяла на приціл”, нервово крутився по периметру залу. Він постійно притискав смартфон до вуха і щось гарячково шепотів, але його розмови різко обривалися, як тільки хтось із офіцерів підходив ближче.
— Яка саме була вузька спеціалізація у старшого оперативника Ярмоленка? — несподівано порушила густу тишу Ольга Петрівна. Вона стояла біля столу, уважно гортаючи товсті медичні картки службових собак. — Я бачила за свою кар’єру дуже сильні зв’язки між кінологом і псом, але таке… Це щось далеко за межею звичайного розуміння.
— Інформація з обмеженим доступом, — миттєво і сухо відрізав Скеля.
— Ну звісно, як і завжди, — ветеринарка втомлено зітхнула. — Але що б він там не робив на своїх операціях, він безперечно був для цих тварин абсолютним центром їхнього всесвіту. Собаки просто не поводяться так заради звичайного, рядового кінолога, який просто годує їх за розкладом. Цей рівень відданості… він абсолютно свідомий. Це їхній вибір.
— Він був найкращим, — тихо, але впевнено сказав Сава.
Усі присутні в кімнаті миттєво повернулися до нього.
— Макс був найкращим інструктором, якого коли-небудь випускав наш відомчий центр. Може, взагалі найкращим в історії українських спецпідрозділів. — Сава невідривно дивився на синьо-жовтий прапор на труні. — У нього був рідкісний дар. Він їх ніколи не дресирував у класичному розумінні. Він із ними домовлявся. Це не просто його службові пси, Петрівно. Це його повноцінна зграя.
Слова старого інструктора важко повисли в задушливому повітрі. Навіть кремезний Скеля повільно зняв свою кепку і якось розгублено провів важкою рукою по коротко стриженому волоссю.
Цей крихкий момент тиші розсипався на друзки, коли важкі двері раптом тихенько скрипнули, і до залу знову зайшла Оксана. Вона штовхала перед собою пластиковий візок із відрами та швабрами. Вона не підводила голови, її плечі були звично і покірно опущені, коли вона почала мовчки міняти чорні сміттєві пакети в урні біля самого входу.
Обличчя Скелі миттєво налилося багряною кров’ю від гніву.
— Ти знову тут приперлася?! Жінко, ти глуха чи в тебе проблеми з пам’яттю? Я ж тобі українською мовою сказав — це закритий об’єкт! Тут зараз буде керівництво Департаменту!
— Вибачте, пане командир, — ледь чутно прошелестіла Оксана, дивлячись виключно на свої старі кросівки. — За нашим графіком зараз обов’язкова санобробка приміщення. Начальник клінінгової фірми суворо сказав: якщо буде брудно — оштрафують на пів зарплати без розмов.
— Мені глибоко начхати на твою зарплату! — Скеля зробив різкий, агресивний крок у її бік. Вся його накопичена за цей шалений ранок нервова напруга гостро шукала виходу. — Я взагалі не розумію, хто тебе сюди пропустив, але якщо ти зараз же не зникнеш з моїх очей…